Щоденник дисидента

Нещодавно у житті українців Донбасу відбулася подія, яку й не назвеш дуже помітною: Слов’янське видавництво «Друкарський двір» видало книгу професора Василя Горбачука «Тридцять років на Донбасі». По суті, це приватні щоденникові записи 1974—2004 років. Проте вони можуть становити певну історичну цінність, особливо для дослідників радянської доби та перших років незалежності. Автор, колишній викладач української мови, у вступному слові про тогочасні непрості обставини пише так: «Записи робилися в умовах, коли необхідно було дотримуватися максимальної обережності, не про все можна було міркувати навіть наодинці з собою, боячись повсякчасно непередбачуваного випадку, хоч листки мої негайно передавались і переховувались у сторонніх осіб...»

Отже, увазі читача пропонується фактично дисидентський щоденник, адже на Донбасі автор опинився після звільнення з Кіровоградського педінституту. Постійну опіку «органів» український філолог (до речі, берестеєць походженням) відчував через свою патріотичну позицію та контакти з Євгеном Сверстюком. Та й переконання його формувалися, не в останню чергу, завдяки активності українського підпілля, яке на Берестейщині (тепер — Брестська область Білорусі) діяло до початку 50-х років минулого століття. Є у книзі місця, цікаві для дослідників української душі. Скажімо, щире співчуття постійно переслідуваного КГБ викладача української мови до співбесідника-єврея, діти якого не цікавляться єврейською історією та культурою. Чи до мордвинів та удмуртів, приречених в умовах СРСР на прискорену асиміляцію. Або розмови з надзвичайно розумними та поінформованими людьми в поїздах (а де б іще радянська людина не побоялася говорити відверто?)

Пропонуємо й вам дізнатися трохи більше, про що думали, чим жили українці 30—35 років тому, як вони оцінювали ту чи іншу подію. 

 30.05. 1977 р. «Атеїстична робота ось уже 60 років ведеться енергійно, навально, систематично, використовуються різні її форми. А релігійність ще живе, причому зовсім беззахисна, безправна, безголоса, систематично висміювана, розтоптувана. І де? Навіть у середовищі партійних...»

15.06.1977 р. «Миколаївка. Спогади Анни Степанівни: «Приходили в село різні, влада мінялася (це в громадянську). Якось зайшли в наше село мерзлікінці, то миколаївська самооборона усіх постріляла, залишився лише отаман Мерзлікін». Петлюрівців вона не пам’ятає. Були в селі денікінці. Памятає священика Запольського Микиту — той закликав австрійців навести порядок в селі. Потім червоні його спалили; похорони були, на які водили всю школу».

2.07.1977 р. «Пахарєв у колі знайомих розповідав, що в Олекси Тихого знайшли зброю («от не знаю точно, чи підкинули, чи й справді знайшли — німецького зразка»). Хотіли організувати над ним публічний суд, щоб робітники виступали українською й вимагали вищої міри покарання. А де ж таку робітничу аудиторію візьмеш у Донецьку, щоб розмовляла по-українськи? Вирішили судити закритим судом...»

31.08.1977 р. «Образки, аналогії. Монголи, гуни створили завойовницький вал: підкорені народи долучились до завойовницьких походів, навіть ставали важливою ударною силою. Здавалося б, цей метод могли використати німці, особливо в поході проти СРСР. Але їх національна психологія унеможливлювала це. Саме такий похід (переможний) могла б зробити й наша країна. В епіцентрі були б росіяни (вони є продуктом асиміляції багатьох народів, історично навчились співжити й керувати іншими). Офіційна ідеологія, досвід роботи з масами, уміння опертись на певні соціальні категорії, що дає змогу знаходити підтримку серед різних народів... Крім того, як ніколи, дозрів і світ для цього: ідея світової революції витала в повітрі, розгортався рух за національне й соціальне визволення, за рівність і справедливість. Оце був би справжній вал! Завоювання світу для росіян не коштувало б дорого. Москва стала би світовою столицею. Але не сталося цього. Не сталося соціального зледеніння Землі. Занадто рано виявилася порочність системи, обмежено жорстокий Сталін виліз на престол, його культ не допускав розумних людей на верх. Зло занадто рано почало себе їсти...»

29.05.1978 р. «Відвідав Алуштинський історико-краєзнавчий музей. Татарських діячів на стендах нема. А в житті були ж... Зате є портрети Катерини ІІ та її генералів, які брали Крим. Ось кому шана!»

3.05.1982 р. «Симпатії, антипатії, оцінки. Пригадується розмова з кандидатом медичних наук у Тбілісі (літньою жінкою). Зайшла мова про Шеварднадзе, його доповідь про Тбіліський університет. Мені сподобалися деякі місця (не порівняти з Щербицьким!) Вона ж про Шеварднадзе: «Это негодяй, вы ему не верьте, доклады ему составляют референты, он их только читает. Разве можно, чтобы милиционер управлял такой республикой?» І далі про те, що він лише на словах веде боротьбу із зловживаннями, а насправді негативних явищ стало ще більше... «А кто у вас?» (задумалася, не могла пригадати). Кажу — Щербицький. «А-а, он такой хорошенький...» Подумалося: чи не в цьому одна з причин слави Сталіна за кордоном? Читають його виступи (як я Шеварднадзе, а вона Щербицького) і вірять фарисеям, не знаючи життєвої правди».

1.04.1991 р. «Був кілька разів на засіданнях рухівців. У боротьбі за незалежність України і проти бюрократії вони керуються якимось внутрішнім чуттям, не маючи ніяких знань ні з історії, ні з сучасної світової проблематики. Вражаюче мало людей читає українську пресу! І ось ми знову на переломі. Неосвічена, спантеличена, позбавлена історичних орієнтирів маса. У якому напрямку поведе її стихійна сліпа сила, куди покличуть оті «флуктуації», що виникають і поширюються в цьому середовищі?»

9.11.1999 р. «Згадується стратегія і тактика Руху. Чорновіл був ображений, що його обійшли на виборах, став в опозицію до Кравчука. Рух був силою, і Кравчука треба було прийняти до себе. А так взяли й силоміць штовхнули його в обійми комуністів. Тепер маємо наслідки...»

30.01.2000 р. «Нині кримські татари найстаршого покоління згадують, що твори Тараса Шевченка вчили в перекладах кримськотатарською із шкільних підручників, читанок. Відшукати ті читанки їм здається нереальним. Після депортації кримських татар було знищено всі фонди їхньої літератури, бібліотеки, особисті архіви письменників. І це в 20-му столітті!»

12.04.2004 р. «Про соціально незахищених людей. Є вже багато таких, що не можуть дати собі ради, не розуміють, що робити, як вижити? Їх потрібно завантажити якоюсь роботою, забезпечити їжею, інакше з голоду вони стануть соціально небезпечними. Так чи інакше, необхідно створити структуру, яка б напряму зайнялася тими, хто потребує допомоги...»

Як бачимо, професор ретельно фіксував життя країни та й зараз продовжує жити болями народу... Спогади тридцятирічної давності цікаво аналізувати вже тепер, а через 10—15 років, сподіваюсь, буде удвічі цікавіше читати про початок третього тисячоліття. Прикро тільки, що наклад книги невеликий — лише 100 примірників, тому варто донести бодай дещицю з написаного донецьким філологом до якомога більшої кількості читачів.