«Шевченкіана по-жандармському» на оренбурзькому телебаченні

Як відомо, нинішня влада України виступила з ініціативою відзначити 200-річчя від народження Тараса Шевченка спільно з Росією. Мовляв, Кобзар дорогий і близький обом народам, він працював на спільне благо, а на додачу ще й частину своїх творів написав російською мовою. Не знаю, у що врешті-решт втілиться ця ідея, але дехто в Росії вже дуже своєрідно готується до цього ювілею. Йдеться про восьмихвилинний сюжет телеканалу «Оренбург», присвячений відзначенню в цьому краї Шевченкового 199-річчя.

Сюжет цей побудований на суміші ксенофобської пропаганди та відвертого невігластва, унікальній навіть для сучасного російського телебачення. Чи не головна претензія авторів сюжету й диктора телеканалу до Шевченка — що він, бачте, не відобразив Оренбуржжя у своїй творчості. А як же він міг це зробити, коли йому височайшим повелінням було заборонено писати та малювати (про що в сюжеті — ані слова)? З малюванням, утім, на якийсь час (до доносу одного офіцера на Шевченка) якось уладналося: неофіційно йому було дозволено малювати портрети місцевої публіки, серед якої було чимало шанувальників поета (схоже, у середині ХІХ століття освічена громада в Росії була куди більш толерантною і прогресивною, ніж сьогодні...). А от писати — ні. Дозвіл писати був отриманий тільки тоді, коли Шевченко добував останні роки солдатчини в Новопетрівському укріпленні на Мангишлаку, — писати тільки російською мовою, і то — під доглядом офіцерів.

Інші претензії до Шевченка не менш емблематичні.

«Шевченко во всех своих трудах воспевал свою родину — Украину», — сказано в телесюжеті. А як же «Єретик», присвячений Янові Гусу, як же «Давидові псалми», як же малюнки, темою яких було життя казахів та Аральське море? Наступне речення — про те, що Шевченко «у наших краях» провів аж десять років. Невже росіяни вже подумки приєднали півострів Мангишлак та Аральське море, де Шевченко провів більшість із цих десяти років, до Росії, до «наших країв»? Чи це — банальна фанаберія?

«Откуда взялась ненависть к русским?» — риторично запитує автор сюжету. І сам же відповідає: «Народный поэт дружил с польской знатью...» И далі — про вкрай негативне ставлення польської знаті до українців. Була така ненависть, але з боку частини польської шляхти. Бо ж звідкіля б інакше взялася уславлена «українська школа» у польській літературі ХІХ століття, звідкіля б інакше взялися польські шляхтичі-українофіли, частина з яких стали у ХХ столітті переконаними українськими патріотами, політиками, військовиками, релігійними та культурними діячами? Та й спілкувався Шевченко не з «польською знаттю» на загал, а з такими, як він сам, політичними засланцями чи митцями...

А от на сюжеті про ставлення Гоголя до Шевченка варто зупинитися докладніше — він унаочнює механіку підтасовок, замішаних на невігластві.

Ось що говорить з телеекрану Тетяна Жаплова, доктор філологічних наук, професор: «Когда Гоголю предложили познакомиться кое с какими произведениями Шевченко, он сказал: «Там много дегтя. И, может быть, дегтя больше, чем поэзии». І далі пані професорка розповідає, що, на думку Гоголя, творчість Шевченка та його мова — це така собі «дикая помесь». І звідси висновок: «Учить на этой дикой помеси молодое поколение украинцев он (Гоголь. — С.Г.) не советовал».

А ось першоджерело усіх цих інсинуацій. Йдеться про спогади Григорія Данилевського, досить відомого прозаїка та поета ХІХ століття, якого одні літературознавці вважають «російськомовним українським письменником», інші — «російським та українським письменником» (писав він російською мовою, але найкращі його твори — з українського життя). За чотири місяці до смерті Гоголя, восени 1851 року, Данилевський, тоді юнак, завітав до нього разом із професором Московського університету Осипом Бодянським. Розмова йшла про різне — і, врешті-решт, перейшла до Шевченка. Подаю текст так, яким він є в оригіналі, з ятями та єрами.

«— А Шевченко? — спросилъ Бодянскій.

Гоголь на этотъ вопросъ съ секунду промолчалъ и нахохлился...

— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорилъ Гоголь: — и даже прибавлю, дегтю больше, чемъ самой поэзіи. Намъ-то съ вами, какъ малороссамъ, это, пожалуй, и пріятно, но не у всехъ носы, какъ наши. Да и языкъ...

Бодянскій не выдержалъ, сталъ возражать и разгорячился. Гоголь отвечалъ ему спокойно.

— Намъ, Осипъ Максимовичъ, надо писать по-русски, — сказалъ онъ: — надо стремиться къ поддержке и упроченію одного, владычнаго языка для всехъ родныхъ намъ племенъ. Доминантой для русскихъ, чеховъ, украинцевъ и сербовъ должна быть единая святыня — языкъ Пушкина, какою является Евангеліе для всехъ христіанъ, католиковъ, лютеранъ и гернгуттеровъ... Намъ, малороссамъ и русскимъ, нужна одна поэзія, спокойная и сильная, — продолжалъ Гоголь, останавливаясь у конторки и опираясь о нее спиной: — нетленная поэзія правды, добра и красоты. Она не водевильная, сегодня только понятная, побрякушка и, не раздражающій личными намеками и счетами, рыночный памфлетъ. Поэзія — голосъ пророка... Ея стихъ долженъ врачевать наши сомненія, возвышать насъ, поучая вечнымъ истинамъ любви къ ближнимъ и прощенія врагамъ. Это — труба пречистаго архангела... Я знаю и люблю Шевченка, какъ земляка и даровитаго художника; мне удалось и самому кое-чемъ помочь въ первомъ устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнувъ его на произведенія, чуждыя истинному таланту. Они все еще дожевываютъ европейскія, давно выкинутыя жваки...

Долго еще Гоголь говорилъ въ этомъ духе. Бодянскій молчалъ, но, очевидно, далеко не соглашался съ нимъ. — «Ну, мы вамъ мешаемъ, пора намъ и по домамъ!» — сказалъ, наконецъ, Бодянскій, вставая...

Вышеприведенный разговоръ Гоголя я тогда же сообщилъ на родину близкому мне лицу, въ письме, по которому впоследствіи и внесъ его въ мои начатыя воспоминанія. Мненіе Гоголя о Шевченко я не разъ, при случае, передавалъ нашимъ землякамъ. Они пожимали плечами и съ досадой объясняли его посторонними, политическими соображеніями, какъ и вообще все тогдашнее настроеніе Гоголя».

Настрій, у якому Гоголь спалив рукопис другого тому «Мертвих душ»...

І ще про одну річ, яка вимагає особливої уваги. «За ненависть Тараса Шевченко к русским фашисты разрешали ставить его портреты рядом с портретом Гитлера и сохранили его памятник в Киеве», — говориться у телесюжеті. Можна було б, звичайно, у відповідь нагадати про те, що портрет Федора Достоєвського висів в одному з кабінетів Гітлера. Як пише російський історик, професор Борис Соколов, «Федор Михайлович считал главными врагами российского народа евреев и поляков, которых расовая доктрина национал-социализма признавала главными врагами и германского рейха...» — «Статья Достоевского «Еврейский вопрос» в годы оккупации пользовалась необычной популярностью и была неоднократно перепечатана в русскоязычных изданиях», — зазначає Соколов і додає, що інвективи Достоєвського на адресу євреїв «вполне могли пригодиться как памятка и для российских бойцов зондеркоманд... Достоевский вообще оказался самым любимым русским писателем германских оккупационных властей». Але ж суть справи зовсім в іншому. Шевченко не був русофобом: він був, образно кажучи, переконаним імперієфобом (не має значення, про чию імперську політику йшлося — Варшави чи Петербурга), а російські журналісти, вслід за німецькими нацистами, сплутали імперієфобію з русофобією...

«Зачем нашим детям такие странные и явно чужие кумиры, когда в нашей многонациональной литературе есть имена, которыми действительно можно гордиться?» — риторично запитує ведучий новин після закінчення сюжету про Шевченка. Так, Росії Путіна Шевченко чужий. Але хіба це вся Росія?