Шість років компромісу

Порівнювати нашу Конституцію з американською, яка стоїть недоторканною третю сотню літ, стало загальним місцем. І можливо, не дарма. Тому що чи не єдиною стовідсотково позитивною якістю чинної Конституції України є те, що вона вже шість років проіснувала без змін. Як лінія фронту після припинення вогню Конституція після ухвалення її пам’ятної червневої ночі закріпила позиції сторін, з яких вони атакують цей документ, кожна у своїх інтересах. Баланс влади і стабільність суспільства, які ми маємо останніми роками, стали можливими саме завдяки незмінності конституційних норм. Інша справа, що і баланс влади у нас не зовсім той, якого б хотілося, і стабільність зафіксована на занадто низькій позначці. Всім давно і добре відомі всі недоречності і протиріччя, які виникли завдяки саме такому Основному Закону, і саме їхнє усунення буде однiєю із головних інтриг політичного життя країни у найближчі роки.

Аби уявити собі пересічного громадянина України, який би у суперечці з представниками влади чи просто з іншими громадянами посилався б на положення Конституції, слід мати дуже розвинуту фантазію. Єдиний відомий автору випадок предметного застосування Конституції викликав шок у посадових осіб і невідомо, чим би все закінчилося, якби той, хто вимагав гарантованих Основним Законом прав, не виявився народним депутатом України.

Ніде правди діти, поки що Конституція по-справжньому актуальна лише для влади, а недоліки або недоречності, які життя виявило у Основному Законі, реально впливають лише на носіїв цієї влади. Саме таке становище зробило можливою ситуацію, коли різні сторони навколоконституційного конфлікту посилаються на волю народу, який, у свою чергу, і не здогадується про те, що бажає конституційних змін і навіть висловився за це, причому не один раз.

Зробивши головне, а саме, закріпивши розділення української влади на законодавчу, виконавчу і судову, Конституція 1996 року залишила незадоволеними всі сторони. І якщо про судову владу говорити поки що зарано, то виконавча і законодавча гілки давно і ретельно «помітили територію» влади, що належить їм за Конституцією і прагнуть цю територію розширити. Як ведеться, обидві сторони мають рацію, і у виконавчої, і у законодавчої влади є вагомі аргументи на свою користь.

Почнемо із виконавчої влади, яку уособлює в нашому випадку глава держави. Після перемоги, здобутої на президентських виборах 1999-го, Леонід Кучма зробив спробу закріпити здобутий успіх, змінивши Коснституцію. Про те, що така думка досить довго блукала у суспільстві перш ніж прийти в голови ініціаторів референдуму-2000, свідчить низка публікацій у пресі, яка з’явилася ще до другого туру президентських виборів.

Безумовно, спокуса поставити під сумнів результати референдуму 2000 року є великою, враховуючи реальний інтерес народних мас до бікамералізму, наприклад. Але якщо йти таким шляхом, то можна з таким же успіхом поставити під сумнів канонізований вітчизняними істориками референдум щодо незалежності 1991 року, результати якого не підтверджувались «екзит-полами». Тому не будемо ставити під сумнів нагальну потребу переважної більшості населення у зміні Конституції, висловлену понад два роки тому.

Чи не головним для виконавчої влади є рішення референдуму про надання Президентові права розпускати Верховну Раду. Такий механізм за певних умов (неспроможність сформувати більшість, коаліційний уряд, затвердити бюджет тощо) передбачений у багатьох демократичних країнах. Наявність реальної можливості розпуску парламенту робить законодавців більш реалістичними і динамічними. Інша справа, що з референдумом, як відомо, не вийшло. Більше того, слово «імплементація» може зникнути із політичного лексикону так само, як зникло у вісімдесяті слово «ескалація», без якого колись не обходився жодний випуск новин.

Приблизно та ж сама доля чекає ще один неологізм, введений в активний словник політиків — «імпічмент». На противагу імплементації, якою загрожує одна сторона, друга має імпічмент, до якого справа, напевно ніколи не дійде. Насправді законодавчій владі потрібен не стільки механізм зміщення з посади всенародно обраного глави держави, скільки хоч який вплив на формування виконавчої влади. Єдине, що може вітчизняний парламент, це висловити недовіру уряду, або незатвердити кандидатуру прем’єр-міністра. І все. Згідно чинної Конституції, не затверджений прем’єр може скільки завгодно працювати в якості виконуючого обов’язки, маючи ті ж самі права і практично не маючи відповідальності. Безумовно, це не є добре, як прийнято зараз казати.

Залишається шукати вихід із становища, у яке загнав нашу владу компроміс 96-го року. Ні попередній, ні нині діючий склад Верховної Ради не в змозі, з одного боку, реалізувати рішення референдуму, з іншого, відібрати повноваження у Президента. Поданий свого часу Олександром Морозом проект внесення змін до Основного Закону був скоріше частиною акцій зими-2000 року ніж документом, який може бути реально ухвалений. Разом з тим у прихильників зменшення повноважень Президента з’явився новий аргумент — результати парламентських виборів 2002 року, які частина політиків вважає виявленням волі народу до змін, які мають внести до Конституції обрані ними партії і блоки. Аргумент менш твердий, ніж підсумки всенародного референдуму, і так само нездатний перетворитися на щось реальне.

Більше того, з наближенням президентських виборів один із вірогідних претендентів на найвищу посаду в особі Віктора Ющенка буде виявляти все менше бажання зменшувати свої майбутні повноваження шляхом внесення змін до Конституції. З іншого боку, цілком можливе ініціювання змін у Конституції, які позбавили б нового Президента значної частини влади, яку має Президент нинішній. Хто знає, може, за якийсь час сторони поміняються ролями? Нинішня опозиція зненацька почне виступати за зміцнення президентської влади, назавжди забувши слово «імпічмент», а нинішня більшість почне ініціювати зміни до Конституції з метою збільшення повноважень парламенту.

Одна проблема: поки що до кінця не ясно, де у нас опозиція, а де більшість. У сенсі можливих змін до Конституції, які об’єктивно назріли, це не так вже й погано. Бо і Верховній Раді необхідні повноваження по формуванню уряду, і Президент повинен мати право розпустити недієздатний парламент. І перше і друге є неодмінним атрибутом працездатної демократії. І якщо у ту пам’ятну ніч 96-го автори Конституції свідомо чи ні не додивились і залишили у Основному Законі прогалини, то нині їх цілком доцільно заповнити. Тільки бажано не вночі, а вдень, і не поспіхом, а виважено і обгрунтовано. Конституція все-таки. Рано чи пізно її будуть читати і тлумачити не тільки депутати і міністри, а й звичайні люди. Так і скаже студент професорові чи солдат офіцерові — мої права захищає Конституція! Бажано, щоб до цього часу у цьому документі не було ні протиріч, ні недоречностей.