Шість років українського «Акваріума»

7 вересня 1992 року тодішній Президент країни Леонід Кравчук видав указ про створення управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони. Уже через рік спецслужбу було реорганізовано: розвідників-стратегів МО та фахівців з розвідуправління Генштабу об’єднали під дахом Головного управління військової розвідки.

Відтак на сьогодні єдина структура має задовольняти потреби як Генерального штабу, так і Міноборони. Коли начальником Генштабу був Анатолій Лопата, а міністром оборони — цивільний Валерій Шмаров, подейкують, що саме Генштаб прагнув посилити свій контроль та вплив на діяльність розвідки. Наслідком цього, врешті-решт, могла стати орієнтація спецслужби тільки на суто військові речі. Примітивно кажучи, йшлося б про пушки і танки — де і скільки. Але зброя чи розташування військ — це вже конкретне оформлення тих чи інших військово-політичних чи військово-економічних підходів тих чи інших держав. Отож розвідка в погонах, яка працює на Міністерство оборони, та керівництво держави в цілому, має дивитись далі і в корінь, аналізуючи і прогнозуючи наслідки кроків, що лише згодом потрапляють у зону інтересів Генштабу.

На тлі такої логіки лунали думки, що краще було б роздати кожній свашці по ковбасці і повернутись до старого, коли в Міністерства оборони та Генштабу були свої розвідструктури. Ця схема, втім, також має свої вади. Тож нині сфери впливу на військову розвідку розмежовані на основі положення про повноваження Міноборони та ГШ. Генштаб піклується про завдання та порядок розвідувального забезпечення своїх підлеглих штабів, проводить оцінку можливостей збройних сил інших держав. Міноборони, у свою чергу, визначає пріоритети та головні завдання військової розвідки і забезпечує її діяльність.

Щоправда, за великим рахунком, ці речі за Міноборони і за міністра конкретно вже зроблені. Адже в державі існує ухвалена на рівні Президента розвідувальна програма. А з минулого року витрати на потреби розвідки оборонного відомства, прикордонних військ та кримінальної розвідки МВС разом з органом, який координує їхню діяльність, визначені окремим рядком. (На сьогодні хіба що розвідка СБУ на це не погоджується). У Головному управлінні розвідки стверджують, що в них не існує заборгованості щодо зарплати. З огляду на загальне становище, фінансування війська може свідчити про елітність служби в розвідці. І про те, що на тлі скорочення Збройних сил саме ефективна робота розвідки всупереч усім негараздам повинна компенсувати прогалини в боєздатності війська.

ПРО РЕАЛЬНІСТЬ

Коли минулого року керівником військової розвідки було призначено генерала Ігоря Смешка замість Олександра Скіпальського, в розвідників Міноборони зародилась упевненість, що надалі керівництво держави робитиме особливу ставку саме на їхню спецслужбу. Адже генерал водночас очолював і комітет з питань розвідки при Президентові. Цю структуру створили ще 1993 року, і керівник комітету має відповідати за гармонію в діяльності розвідувальних служб країни, щоб вони не переходили один одному дорогу. Проте нещодавня глибока кадрова «оранка» в СБУ дещо підкоригувала мрії військових. На сьогодні головою комітету є екс-голова СБУ Володимир Радченко. Ігор Смешко — на посаді заступника. Однак ці переміщення скоріше є тільки відлунням принципових змін у керівництві СБУ, ніж ознакою якихось підходів до орієнтації розвідслужб. Хоча варта уваги деталь: Радченко є заступником секретаря РНБО Володимира Горбуліна. Отож можна стверджувати, що нинішній керівник комітету вже не має тих повноважень, які донедавна мав Ігор Смешко, із прямим доступом до Президента.

Утім, ці зміни вплинули на плани хіба що генералів, принципово не позначившись на ситуації в ГУВРі. У межах своїх можливостей розвідка МО прагне вдосконалюватись. Нині в її складі — підрозділи, що виконують стратегічні завдання за кордоном, інформаційно-аналітичне управління, радіо- та радіотехнічна розвідка, власне управління кадрів. При Академії ЗСУ діє Інститут військово-дипломатичної служби, основним завданням якого є підготовка кадрів для військової розвідки. Наші штірліци кажуть, що їх жодного разу не залучали до виконання силових операцій. У політику не втручаються. Провалів за кордоном не було. Утім, було б дивним, щоб розвідка — не тільки наша, а й будь-яка — раптом зважилась визначити якісь свої промахи. На питання про те, як ГУВР добивається того, щоб її люди працювали лише на інтереси власної країни, керівні особи відповіли так: «По-перше, це ретельний підбір кадрів, по-друге, — соціальний захист співробітників, турбота про них та про їхні сім’ї, і по-третє, — ефективна робота власної служби безпеки».

ПРО НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ

Раніше траплялося, що офіцери з армійських частин військової розвідки виявляли бажання перевестися на службу в СБУ. Проте на «верхах» не визнавали і не визнають конкуренції між розвідками СБУ та МО. Незмінно негативним залишається і ставлення двох спецслужб до ідей їхнього злиття, адже розгалуження завдань зовнішніх розвідок пов’язане зі специфічними потребами споживачів. Хоч би якими насправді були погляди «бійців таємного фронту» на своє майбутнє, пересічного громадянина країни —платника податків — надалі має цікавити зміцнення демократичного контролю над їхньою діяльністю. Поки що система противаг у житті спецслужб «висить» лише на виконавчій гілці влади. Закон про зовнішню розвідку України, розмови про необхідність якого точаться вже не перший рік, і досі не ухвалений. Проект закону, втім, уже існує. Хоча нині ніхто не в змозі з упевненістю сказати, чи не захоче оновлений парламент унести в його зміст принципові зміни. Наприклад, впливати на призначення керівників розвідслужб або стежити за використанням коштів. Тож золоту середину між ефективним контролем за роботою спецслужб і їхньою вправною діяльністю в Україні доведеться ще віднайти.