Шлях на Захiд

17 травня 2002 року. Росія, незважаючи на глобальне потепління клімату і революцію у транспорті, сьогодні стала ще більш холодною та далекою від іншого світу, ніж століття тому. Цей дивний факт, що недавно з’ясувався завдяки проведеному у Брукінзькому інституті в Вашингтоні дослідженню, є результатом зусиль Радянського Союзу по заповненню своїх величезних регіонів, якими б непривітними або віддаленими вони не були, містами, промисловими об’єктами та людьми. Винайдений у Брукінзькому інституті графік, який відображає температуру на душу населення, показує, що середні росіяни рік за роком боролися з низькими температурами просто тому, що Сталін утримував багатьох із них у крижаних краях. Економічна та соціальна ціна цього «імперіалізму холодної погоди» є лише одним із елементів величезної загальної ціни, яку Росія платила — неважливо, за царських чи за радянських часів — за свої спроби контролювати та консолідувати отриману нею величезну територію.

Укладені Росією цього місяця угоди зі Сполученими Штатами та Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) про скорочення стратегічних озброєнь та майбутню нову роль для Росії у НАТО, цілком можливо, розглядатимуться як важливі історичні віхи, що відмічають момент, коли Росія, нарешті, відмовилася від завдання, що стало нездійсненним. Не тому, що ці угоди є далекосяжними або радикальними, бо це не так, але тому, що у своїй відносній скромності вони є симптоматичними у плані готовності Росії кроїти свій національний каптан, виходячи із наявності тканини.

Російський аналітик Дмитро Тренін назвав перехідний період, який зараз переживає його країна, «кінцем Євразії». У своїй книзі з однойменною назвою пан Тренін описує «велике збирання земель» із російської історії, пізніші колоніальні та стратегічні експансії й зусилля із стабілізації та закріплення результатів. У цьому контексті Євразія означає, що місія Росії полягає в тому, щоб зберігати невразливий центр влади й незалежної культури, що осідлав Європу і Азію, здатний розповсюджуватися в обох напрямах і чинити опір посяганням ззовні. Або, коротше кажучи, зберігати імперію, як її не називай. Добре відомо, що подібні ідеї аж ніяк не зникли у 1989 році. Не далі, як під час війни у Косово, наприклад, деякі росіяни усе ще вважали, що там можна обскакати Захід шляхом зухвалого захоплення аеропорту Пріштини — операція, яка, на щастя, провалилася, оскільки її успіх призвів би до сильного збентеження з обох боків.

І Михайло Горбачов, і Борис Єльцин думали, що Росія зможе якимось незрозумілим чином «приєднатися до Заходу» і водночас продовжувати грати роль полюса сили, рівного або майже рівного зі Сполученими Штатами. Але вони з’ясували, як каже пан Тренін, що «з Росією мають намір діяти відповідно до реалій її економічної, політичної, соціальної та правової систем, а не відповідно до роздутих уявлень про себе її керівників». Рівність зі Сполученими Штатами була нездійсненною мрією, а єдина трохи реалістичніша ідея, що Росія очолюватиме неформальне угруповання, що включає, у тому числі, Китай, Індію та Ірак, яке змогло б протидіяти хоча б деяким американським і західним спрямуванням, була також недосяжною. Похід НАТО і Європейського Союзу (ЄС) до західних кордонів Росії ознаменував «кінець надії, що коли-небудь у майбутньому, коли Росія вийде із кризи і стане економічно сильною та могутньою, вона зможе відновити свою «природну сферу впливу». Пан Тренін зазначає: «Сувора правда життя у тому… що більше немає Євразії, куди Росія могла б повернутися».

Хоча ідеї, описувані паном Треніним, усе ще живі серед деяких військових, чиновників, партійних лідерів та представників інтелігенції, Володимира Путіна усі сприймають як першого російського керівника, який дійсно розуміє межі російської могутності — не тільки нині, але й у майбутньому, коли Росія відновить свої сили. Безумовним свідченням його розсудливості є те, що він послідовно уникав явно програшних для нього конфронтаційних ситуацій. Він, наприклад, одразу ж зрозумів, що для нього було б згубним намагатися перешкодити вступу до НАТО прибалтійських держав або удавати, що Сполученим Штатам потрібна російська ліцензія на операції в Середній Азії після 11 вересня. Щойно народжений договір зі Сполученими Штатами про контроль над озброєннями є ще одним прикладом його рішучості уникати непотрібних поразок або, принаймні, непотрібних публічних поразок.

Один російський експерт заздалегідь похмуро передрікав, що цей документ стане «пустим договором, у якому буде мало реально значущих цифр». Він був недалеко від істини, оскільки договір просто фіксує те, що Сполучені Штати, за їхньою власною заявою, зробили б у будь-якому разі; водночас він дозволяє американцям за власним бажанням і за мінімального терміну повідомлення змінювати власні рішення. Якщо після наміченої на наступний тиждень у Санкт- Петербурзі зустрічі на найвищому рівні між паном Путіним і паном Бушем-молодшим (George W. Bush) і з’явиться спільна комісія з розробки систем протиракетної оборони (ПРО), то вона точно так само приречена служити переважно американським інтересам.

Нова угода Росії з НАТО не зовсім слідує тому ж самому шаблону. Американців це загалом-то влаштовує, але водночас це є спробою європейців, у тому числі англійців і німців, зробити послаблене НАТО більш значущим для Сполучених Штатів. Пан Путін, здається, поділяє із світовими лідерами побоювання, що Америка при адміністрації Буша-молодшого виявляє тенденцію не зважати на наслідки своєї політики для іншого світу. Тут йдеться не стільки про рішення, які можуть приймати в односторонньому порядку американці, скільки про можливості того, що вони будуть їх приймати, не замислюючись над тим, що може трапитися з іншими країнами, в інших місцях планети, на інших територіях, ніж їх власна.

«Проблема для пана Путіна, — пишуть у своєму нещодавньому дослідженні на замовлення Брукінзького інституту Кліффорд Гедді та Фіона Хілл, — у тому, що Сполучені Штати навряд чи стануть оберігати Росію від будь-яких неприємностей, з якими та може зіткнутися, якщо ситуація вийде з-під контролю». А тому пан Путін вважав за краще об’єднатися з іншими лідерами на зразок Тоні Блера та Герхарда Шредера, які також сподіваються впливати на американські рішення. Новий механізм взаємодії Росії з НАТО може забезпечити основу для подібних зусиль. На основі цього аргументу пан Путін остаточно відмовився від будь- яких думок про те, що Сполучені Штати мають плани ще більше знизити статус Росії у світових справах, твердо ставши на ту точку зору, що Америка, проте, може ненавмисно завдати шкоди його країні.

Якщо Євразія мертва, то приєднання до Заходу, як написав Збігнєв Бжезінський (Zbigniew Brzezinski), «є єдиною стратегічною опцією Росії». Але приєднання до Заходу, як показало розчарування, що змінило подібні надії у 1990-х роках, не є питанням одного кроку, одного рішення або одного договору. Це процес, що вимагає значно більшого, ніж сьогодні, зближення між Росією та Заходом, причому такий, в якому обидві сторони мають великі обов’язки. Слабкість Росії може підірвати цей процес, так само як і американська та європейська неувага або злий намір. Кампанія проти терору, що відіграла важливу роль у зміні ставлення адміністрації Буша-молодшого до Росії, могла б також піти таким руслом, яке серйозно зашкодить Росії, змушеній приділяти пильну увагу відносинам з мусульманами як всередині своєї федерації, так і поза нею. Росія і без того вже грає з вогнем у Чечні.

Пан Тренін чекає з нетерпінням такого майбутнього, в якому Росія стане повноправним членом НАТО та ЄС, але, за його прогнозом, це може статися лише років через 30. Прощатися з Євразією, не вступаючи негайно до Європи — справа болюча, але це єдина для Росії альтернатива тому, щоб, буквально, залишатися у холоді.