Скільки можна «шикувати» виборців?
Скільки політичних казок про світле майбутнє доводилося слухати українським громадянам! Пригадаймо, як під головуванням компартійних вождів ми будували світле майбутнє — комунізм. А що з цього вийшло? Величезна країна розвалилася, залишивши під уламками мільйони пограбованих громадян. А партійні вожді, які вели нас у світле комуністичне майбутнє, розвернулися на 180 градусів, поміняли знамена і знову опинилися в перших рядах борців — тепер уже за світле капіталістичне майбутнє. Пересічні ж громадяни під «мудрим керівництвом» тих самих компартноменклатурних вождів, стійко долаючи негаразди та злигодні перехідного періоду, розпочали будівництво нового життя. Щоправда, не всі усвідомлювали: а що ж ми будуємо? Коли новообраний лідер нової країни, він же представник старої партноменклатури, питав: а що ж ми будуємо? — він безумовно лукавив: номенклатура чудово знала, що вона будує та для кого. У результаті за кілька років в окремих незалежних державах для ставлеників компартноменклатури, які становили десяту частку відсотка від чисельності населення, був побудований комунізм, а для решти — епоха виживання. Для того, щоб період епохи виживання тривав якнайдовше, народ підтримували в стані необізнаності з приводу того, що ми будуємо та куди йдемо. Тому одні політики вказували в напрямку Європи, другі — в напрямку Росії, а рухалися одночасно в двох напрямках — тобто нікуди не рухалися.
Якщо китайська компартноменклатура поставила за мету відродити країну — ми всі бачимо результат цього в наших магазинах і на ринках, а європейці скликають наради з питання, як захиститися від потоку китайських товарів. Була поставлена мета — і досягнуто результату.
Колишня радянська компартноменклатура ставила за мету розділити та приватизувати країну своїми ставлениками, і цієї мети досягнуто: промисловість і сільське господарство розорили, за копійки приватизували, залишилося прибрати до рук землю.
Ці приклади дуже наочно показують, що результат залежить не від того, під знаменами якого кольору проводиться реформування країни, а від того, яку мету перед собою ставить правляча еліта та чи існує кадровий потенціал, що може поставлену мету реалізувати.
Під час нинішньої виборчої кампанії на старт вийшли 45 політичних партій і блоків, причому всі обіцяють народу стільки благ, що всіх навіть не запам'ятаєш. Тому коли агітатори сунуть вам у руки агітаційні матеріали, дуже цікаво пригадати, що обіцяли представники цієї політичної сили на минулих виборах і що вони виконали.
Наприклад, усі ми пам'ятаємо, що після того, як лідер однієї з донині процвітаючих партій провів бурхливу ніч у Верховній Раді в керівному кріслі, на світ з'явилася нова Конституція. Усі цим пишалися, усіх це влаштовувало. Але щойно певна частина партійного тіла була відділена від керівного крісла, та влада, що була сформована згідно з прийнятою під керівництвом партійного лідера Конституцією, перестала цю партію влаштовувати, і вони вийшли на вулиці з плакатами «Геть злочинний режим!». А всміхнений із плакатів під час минулої виборчої кампанії партійний лідер закликав голосувати за чесну владу.
У результаті їхня «чесна влада» виявилася нічим не кращою за ту, яку вони називали «злочинним режимом». Навіть глава держави з прикрістю зазначає, що, попри заміну кадрів, обличчя влади залишилося колишнім. А вищезазначені партійці мовчать, бо вони нині «біля керма». Ціна «чесної влади» для них виявилася еквівалентною кільком міністерським портфелям і посадам у виконавчій владі. І зараз вони, ніби нічого не сталося, знову вказують нам шлях у світле майбутнє. На вулицях міст знову з'явилися їхні намети, агітатори роздають перехожим партійну макулатуру, закликаючи будувати Європу в Україні. Спостерігаючи все це, так і хочеться спитати: «Скільки можна «шикувати» виборців?»
Як тут не пригадати слів А. Лінкольна «Можна весь час обдурювати декого, можна деякий час обдурювати всіх, але не можна весь час обдурювати всіх».
