Слава СТЕЦЬКО: «Я не хочу завершення. Я хочу працювати далі»

— Пишіть про долю, — сказала мені головний редактор. — До речі, дуже цікава людина — Слава Стецько, голова Конгресу українських націоналістів. Це — особистість!

І ось я вже стою перед дверима Конгресу українських націоналістів. Набравши повні легені повітря, важко видихаю: у-ф-ф і рішуче натискаю на дзвінок. Двері відразу ж відкриваються.

— То пані кореспондент — полька? — привітно усміхається вусатий «вуйко».

— Та яка я полька? Батько дійсно з вінницьких поляків, мати із Сибіру, я більшу частину життя прожила у Києві. А народилася на Крайній Півночі, в Норильську.

— У Норильську? — вуйко кидається до мене, як до улюбленої племінниці.

— У Норильську? — чується ще чийсь радісний вигук із-за рогу, й до нас поспішає ще один дядечко «у літах».

Навперебій вони розпитують мене про те, про це. У моїй рідній тундрі вони були в засланні. І відчувається, спогади у них... найприємніші. Мені відразу стає легко й добре. Страх перед націоналістами зникає. Я перестаю напружуватися, складаючи подумки фрази українською в перекладі з російської. Посмілішала: пробачать.

Із хвилюванням чекаю на голову Конгресу українських націоналістів. Ось і пані Слава. З Верховної Ради. У чорному шовковому костюмі. На лацкані — витончена брошка. Красиво укладене волосся. Легка хода. Привітне обличчя. Ось тобі й найстаріший депутат парламенту...

Давати інтерв’ю голові Конгресу українських націоналістів не звикати. Ідеї, завдання, погляди? — будь ласка! А просто «про життя» своє?.. Пані Слава явно хоче піти мені назустріч. М’яко усміхається й ...знову говорить про політику. Потім я зрозуміла: загалом-то, крім цього, у Слави Стецько нічого не було. Ця жінка в прямому значенні всю себе віддає боротьбі за незалежність України. Ні, я не переплутала дієслівні часи. Саме віддає, а не віддавала. День незалежності — це добре. Але це далеко не та незалежність, якої для своєї Батьківщини Слава Стецько бажає й ради чого працює вже більш як півстоліття.

— Пані Славо, ну, розкажіть, де народилися, де вчилися, чому, зрештою, вибрали такий незвичайний для жінки шлях?

— Народилася я в живописному селі Романівка на Тернопільщині. Всі, навіть кілька польських сімей, які там жили, говорили українською. У шостий клас я пішла до народної школи в райцентрі Теребовля. Це старе княже містечко. Наставницею в класі була полька. Їй не подобалося, що я розмовляю українською. Одного разу вона ударила мене лінійкою по руці: «Мові по-польські!»

Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що — українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться. Це не торкалося конкретно мене. Я мала високі оцінки. Дуже добре знала латинь, історію, математику. Належала до «трійки» кращих, де були полька, єврейка та я.

Мої батьки були українськими патріотами. Старший брат — член ОУН. Поляки посадили його до в’язниці. Виростаючи у такій атмосфері, я не могла не протестувати, коли принижували патріотичні почуття. У гімназії ми організували гурток. Розбивалися на «п’ятірки», або «трійки». Очолювали їх старші гімназистки? У чиємусь будинку або, коли тепло, в лісі вивчали історію України. Читали, розказували молодшим.

1939 рік. До Західної України приходять більшовики. Щоб уникнути арешту, перебираюся до іншої місцевості. Мене «укорінюють». Я — директор школи в селі Юшківка. Живу в Дев’ятниках. Заочно вивчаю філософію. У Львівському університеті. У моїй школі діє підпільний центр. Зі старшинами, із зброєю. Одного разу, коли чистили зброю, стався вибух. Довелося залишити школу й піти в глибоке підпілля.

— А чим ви займалися під час війни?

— Входила до партизанської групи. Після того, як німці прорвали кордон і рушили вперед, а більшовицька армія відступала, ми зайняли місто Бібрку. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено «Акт про відновлення самостійності України». І в Бібрці ми зібрали великі збори (з’їхалися всі селяни) й оголосили про самостійність.

Мені 21 рік. Я дуже активно працюю. У Львові вивчаю політехніку. Під кінець війни, коли більшовики знову взяли Львів, за дорученням ОУН виїжджаю за кордон. Спочатку — Відень, потім — Баварія. Мюнхен. У Мюнхені найбільше й прожила. Ярослава Стецька бандерівці звільнили з в’язниці перед самим падінням рейхстагу — щоб вести переговори про створення української армії. Це було нонсенсом. Був уже кінець. Потрібні були інші методи роботи.

Ми одружилися. 45-го у Мюнхені було скликано Конференцію підневільних народів. Створено Антибільшовицький блок народів. Мій чоловік очолив його. Я належала до проводу зв’язку, до центрального комітету. Й редагувала часопис «АБН-кореспондентес», який виходив англійською, французькою, німецькою, іспанською, португальською мовами. Щоб не плутати Ярослава та Ярославу, я завжди підписувалася Славою.

До Антибільшовицького блоку входили представники всіх підневільних народів Радянського Союзу в підкомуністичній Центральній Європі. Еміграції було розкидано по всьому світу — в Південній і Північній Америці, в Австралії, на Близькому Сході, навіть в Індонезії. У нас була мета: організувати українські співтовариства й розвивати контакти з іншими підневільними народами. Тому ми з Ярославом постійно подорожували. Де території величезні — в Канаді й Австралії, працювали по півроку. Виступали з доповідями, влаштовували прес-конференції, зустрічалися з молоддю, з державними діячами. Робили все, щоб викликати інтерес і симпатію до України. Треба було переконувати народи підтримувати емігрантів із підкомуністичних країн морально й політично. Нам ішли назустріч. На захист прав підневільних народів, у тому числі українського, в ООН виступали прем’єр-міністр Канади Діфенбейкер, глава американської делегації Стівенсон, представник Філіппін Фелікс Серрано.

Ми розповідали про сталінські табори. Про страйки в Теміртау, Норильську, Воркуті, Караганді. Про нелюдське придушення повстання в Кінгірі. Там за вказівкою Москви проти повсталих пустили танки. 500 українок, одягнувши національні костюми, вийшли з піснею вперед. Були упевнені: на жінок не посміють наїхати. Однак танки не зупинилися...

Ці події описували очевидці — представники інших національностей, які після звільнення виїхали за кордон. У річницю голодомору наша молодь взяла сім трун (вважалося, що загиблих — сім мільйонів, а пізніше повідомили, що — десять) і кинула на подвір’я більшовицького посольства у Канберрі, в Австралії. Проти радянського режиму молодь виступала з акціями протесту перед ООН, московськими амбасадами в столицях різних країн. Вивішували плакати, розповсюджували літературу, старалися проникнути на подвір’я посольств і передати заклики до звільнення з радянських тюрем політв’язнів — Чорновола, Лук’яненка, Плюща, Валентина Мороза, решти. Загалом, робота була довготривалою й багатогранною. І все — ради самостійності й незалежності України. Вважаю, що прожила бурхливе й досить цікаве життя.

— Пані Славо, а де ж лірика?

— Лірика? — пані Слава подумала-подумала й очі її загорілися. — Пригадала. 57-го року ми приїхали до Сайгона. Я одягнута за модою. У льняній сукенці. Але для спекотного вологого клімату то було найгіршим варіантом. Тканина не пропускала повітря. Потрапила, певно, на протяг, захворіла. Треба готувати виставку, а я лежу. Нервую. П’ю ліки. Раптом до мене запурхнула зграйка в’єтнамок. Чоловік десять. Мило щебечуть: «Ми за вас цілий день молилися у церкві». Це були католички (наслідок панування французів). Дивлюся на них, таких тендітних, ніжних, у легких сукенках. Метелики, й усе тут. Порівняно з ними наші жінки виглядають як солдати у чоботях. Чудово так на душі було. А потім защемила туга. Пригадала своїх співвітчизниць. Як вони місять ногами багнюку сільським бездоріжжям, як, не розгинаючи спини, длубаються в землі. І нічого, крім цього, не бачать. Навіть паспортів не мають. Шкода мені їх стало.

До речі, сама Слава Стецько вперше отримала паспорт у Львові 1991 року. Приїжджала вона на святкування 50-річчя від дня проголошення «Акта про відновлення самостійності України» (30 червня 1941-го його зачитував Ярослав Стецько). Потім знову поїхала до Мюнхена. Потім — путч. Слава знову у Львові, а незабаром у Києві. У жовтні 92-го її обирають головою Конгресу українських націоналістів. Навесні 93-го партію реєструють. Можливо, Слава Стецько стала б народним депутатом ще 94-го року. Вступила в боротьбу за мандат, але тут виявилося, що вона... не громадянка України. Паспорт, виданий у Львові, означав усього лише «почесне громадянство». Ось така штука сталася з головою Конгресу українських націоналістів. З людиною, котра ніколи не приймала чужого громадянства, залишалася вірною Україні й боролася за її незалежність. Роз’їжджаючи по всьому світу, Слава Стецько все життя прожила як «дисплест персенс» — бездержавна персона...

У березні 97-го були довибори в Івано-Франківському окрузі. Вона набрала 86,6 відсотка голосів. Перед присягою пані Славу попередили: «У залі кричатимуть, свистітимуть, але ви не звертайте уваги, читайте текст». Вона не звертала уваги. Так само, як у травні нинішнього року, коли їй доручено було привести до присяги новий депутатський корпус.

«Половина зали квітне, половина — в’яне». Таким досить ємним заголовком статті одна з молодіжних газет охарактеризувала ту, «присяжну» ситуацію у Верховній Раді. Слава Стецько витримала. Чи їй не витримати цих «хлопчачих витівок», порівняно з тим, що вона пережила на своєму віку!

... А може, досить про політику?

— Пані Славо, хоч трохи про особисте. Ось, який у вас розпорядок дня?

— Встаю о 6.30. Роблю «малорухомку» — трошки розімнуся. Купаюсь у ванні (душа в мене немає). П’ю каву. Їм вівсянку. І йду до Верховної Ради. Якщо немає засідання комісії, то пополудні їду до себе до Конгресу. Години півтори працю. Потім знову — до Верховної Ради. О 18 годині знову повертаюся сюди, приймаю людей, займаюся партійними справами. Працюю до 9—10 вечора. І, нарешті, — додому. Слухаю новини. Трохи читаю пресу. Лягаю в ліжко й за одну хвилину засинаю, як дитина.

— Так буває у людей зі спокійною совістю...

— Так, мене нічого не мучить. Зрідка тільки ятрить душу один момент, пов’язаний з тією травневою присягою. Подія, безсумнівно, історична. Для мене й моїх однодумців. Але я не згодна з тими, хто казав: «Це почесне завершення». Ні, я не хочу завершення. Я хочу далі працювати. На благо моєї України.