Соборна Україна: реалії сьогодення чи відпрацьована метафора?

Незабаром, у 2006 році, громадяни України відзначатимуть 15-ту річницю незалежності нашої держави. В зв'язку з цим Інститут історії України Національної академії наук спільно з Донецьким національним університетом, Переяслав- Хмельницьким державним університетом ім. Гр. Сковороди, Черкаським національним університетом ім. Б. Хмельницького та Прикарпатським державним університетом ім. В. Стефаника започаткували науково- методологічний проект «Україна соборна», який дістав підтримку уряду держави.

Метою проекту є об'єднання зусиль науковців — філософів і психологів, філологів і літературознавців, соціологів і правознавців та, перш за все, істориків (адже це їхній задум!) — задля проведення спільних досліджень на теренах цієї неосяжно великої наукової проблеми — «Україна соборна». Соборність, як доконано історичне явище та й фактор сьогоденної України, має виразно українське походження, а корені її заглиблені в історичний ґрунт аж до середньовіччя, до того ж має ще й різні змістовні виміри: етно-національні, суспільно-політичні (у тому числі й геополітичні), духовно- культурні (ментальні), регіонально-історичні та ін.

За радянської доби саме поняття «соборність» практично не вживалось. А якщо й вживалось, то лише в негативному контексті і в тісному зв'язку з діяльністю «буржуазно-націоналістичних» та «антинародних сил», «запроданців» усіх рівнів... Тому коли йшлося про західноукраїнські землі, Північну Буковину, Придунайський край та Закарпаття, вживали тільки термін «возз'єднання історичних українських земель в межах єдиної держави».

Уже після утворення суверенної України постало — і цілком закономірно! — питання про розбудову в межах зібраних («соборизованих») воєдино українських земель всеосяжної і повноцінної соборної України. При цьому йшлося та ще й досі йдеться вже не про об'єднання земель і української людності в межах єдиного державного утворення, а про творення соборності в свідомості народу, про домінування її в духовно-культурному, мовному, психологічному, політичному, суспільно-громадському й аж до ментальних рівнів буття. Йдеться про ліквідацію деструктивних та руйнівних для України наслідків перебування її або її регіонів то під Росією, яка намагалась зробити Малоросію частиною себе, то під Польщею, яка вдавалась аж до політики етнічної асиміляції, скажімо, на Волині, то під Румунією, то під Австро- Угорщиною тощо. Усе це, радше сказати б, уже тільки це залишило помітні рани-сліди в історичній пам'яті й свідомості народу, які ще й досі проявляються в діях і поведінці наших співгромадян. Ось чому стоїть завдання державної ваги: ліквідувати ці деструкції та повернути народу України — українцям і всім іншим народам в ній сущим! — повноцінне «відчуття єдиної родини» на рівні самоусвідомлення. Консолідація української спільноти вкупі з іншими чинниками може стати (а може й не стати, якщо не використаємо наданий історією нам шанс та не візьмемось усією толокою за справу) помітним внеском у розбудову демократичного, правового, гармонійного та процвітаючого суспільства в державі Україна.

Реалізація цього проекту розпочалась з першої Міжнародної наукової конференції «Духовна вісь України: Галичина — Наддніпрянщина — Донеччина», що пройшла наприкінці червня в Івано-Франківську на базі Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. В її роботі взяли участь 228 науковців, які з'їхались в Івано-Франківськ із усіх куточків України. Вже сам цей факт — свідчення того, що проект «Україна соборна» має всі підстави бути успішним, а його тематична спрямованість «підняла» велику кількість науковців, зачепивши їх за «живе».

Із привітанням до учасників конференції та побажаннями успіхів на цій ниві наукових пошуків звернулися Президент України Л. Кучма, прем'єр-міністр В. Янукович та голова Верховної Ради В. Литвин, що засвідчує неординарність події.

На пленарних засіданнях і в секціях пройшли плідні дискусії про історію «збирання» українських земель, етапи й віхи соборності, про проблеми державо- та націотворення в Україні, історичну регіоналістику, про національно-культурне й релігійне відродження та проблеми національної, суспільно- громадської й конфесійної єдності й соборності в сучасній Україні. Особливе місце займала новела про творення соборної української нації та роль в цьому контексті колективної (історичної) пам'яті як загалом і історії, писаної з позицій власне титульної нації (так би мовити, україноцентричної історії, але вмонтованої в загальноцивілізаційний простір і час), про патріотизм і самоідентифікацію. Стосовно останнього зауважимо не зовсім приємне: маємо в Україні ще чимало таких, хто ще й досі вважає, що його адресою є Совєтский Союз, тобто не визначає себе громадянином держави Україна...

За даними, наведеними заступником міністра освіти й науки професором В. Ткаченком, таких, що ідентифікують себе громадянами вже неіснуючого СРСР, в Україні більше 10%, у тому числі в Західній Україні — трохи більше 1%, в Центрі — майже 8%, в Східних районах... — більше 19%... Принагідно нагадаю тим, хто забув, — в ХIХ ст. у італійців теж актуальним було гасло: «Ми здобули Італію, тепер — ми творимо італійців».

Зрештою, все це ще чекає на прискіпливий і ґрунтовний науковий аналіз. Учасники ж конференції через наукові студії й дискусії намагалися знайти шляхи до консолідації української спільноти, та й навіть примирити історичних супротивників і, що особливо важливо, ліквідувати протистояння по річці Збруч та вибудувати духовний міст єднання через нього від Чопа до Тузли, від Поліського краю до Ялти і голосно сказати: соборність — це не затерта метафора, не надумана проблема, це нагальна справа і завдання сьогодення, а сама проблема має не тільки наукові ознаки, але й суто гуманітарні, політичні, соціо-економічні, культурологічні тощо. Отже, дбати про соборну Україну в усіх її проявах — це справа не лише науковців.

Логічним завершенням роботи конференції став «круглий стіл» на тему «Галичина і українська ідея». Переважна більшість вчених визнала, що Галичина історично виросла до ролі українського П'ємонта, але в умовах сьогодення розбудувати соборну — повноцінну, консолідовану й всеосяжну Українську державу — то справа всієї України, всіх її громадян. Щоправда, вчені констатували: шлях цей важкий і складний, бо він переобтяжений соціально-економічними негараздами, впливами глобалізації та асиміляційними процесами, пануванням в нашому інформаційному просторі чужих видань, радіо- і телеголосів, засиллям псевдокультурного із ознаками цинізму продукту, киданнями України в різних зовнішньополітичних напрямах, наявністю при владі «псевдоеліти» та ще й до того ж виразно не проукраїнської. Додамо до цього помітні розчарування, а то й зневіру, що охопили чималу кількість наших співгромадян... А про яку соборність думає українець-заробітчанин?

І все ж розуміємо, що дорогу осилить лише той, хто нею йде.

Є боротьба за долю України
Все інше — то велике мискоборство
Л. Костенко. «Берестечко»

...До початку роботи конференції прикарпатці — виразно ділові, але від того не менш милі, гостинні, щирі й привітні — видали не лише перший випуск збірки наукових статей «Україна Соборна», але й підготували емблему «Україна cоборна». Її автор — художник Петро Прокопів — виконав її в національних кольорах; в центрі емблеми — берегиня України Оранта, ліворуч — символ Галичини — Чорна Галка, праворуч — герб Війська Запорозького — козак з мушкетом. А ще вони подали всій Україні сигнал: «Ми, галичани, за єдину і соборно-консолідовану Україну. Ми — не сепаратисти. Ми з вами українці за нашу українську Україну». І всі цей сигнал почули. Наступна конференція «Україна соборна: духовна вісь — Галичина — Наддніпрянщина — Донеччина» планується в Переяславі-Хмельницькому.

І останнє. Науковці постійно наголошували: цей проект носить суто науковий характер. І наголошували так тому, щоб не заполітизувати саму наукову сутність проблеми. І це — вірно. Проте, як на думку автора, це аж ніяк не означає, що науковці не повинні впливати чи, принаймні намагатись впливати на політиків, доносити до них науково виважені оцінки подій і явищ, а при потребі, й «підправляти» їх. Біда (та ще й яка!), що більшість із них не хоче прислухатися до голосу й думки науковців. Проте це вже тема окремої і серйозної розмови.

P.S. Їду додому, чую голос Вакарчука і мелодію пісні «Я їду додому...», яка так відповідає настрою і стану душі, пишу ці замітки й мрію: я приїхав додому, а там, у моєму рідному місті, в його центрі, центральна площа носить вже назву не «Совєтская», а площа Соборної України, що так відповідало б історичним прагненням українців, які скільки за неї боролися і скільки крові пролили. То ж які ж аргументи ще потрібні, аби наші місцеві (та й не тільки наші) зрозуміли: в наших містах кращої назви (як варіант: Незалежної України, Суверенної України) центральним площам (чи вулицям, скверам, бульварам, але обов'язково центральним) годі й шукати.