Соціологія третьої річниці Євромайдану: «без купюр»

Перекриті центральні вулиці, спорожнілий Хрещатик, промова Президента з обіцянками побудувати музей Революції Гідності та купа мітингів — таким є фасад відзначення третьої річниці початку подій на Майдані, яку назвали Днем Гідності і Свободи. Подій, відзначення яких вимагає не стільки святкувань з маніфестаціями, скільки роботи над помилками.

Суспільство досі достеменно не знайшло відповіді на причини того, що відбулося три роки тому. А політики і влада замість переосмислення повторюють мантри про європейський вибір українців, безвізовий режим і те, як добре, що тієї зими з 2013-го на 2014-й було повалено режим Януковича. Щоправда, є люди, серед учасників Євромайдану зокрема, яким зараз вже не страшно визнати: поваленим був лише Янукович, а ось з режимом виявилось не все так просто (детальніше у матеріалі про обговорення третьої річниці Євромайдану з його учасниками — «2017 рік стане вирішальним», «День» від 18-19 листопада).

«Ми є найбільш єврооптимістична нація», — урочисто проголосив учора Петро Порошенко в «Мистецькому Арсеналі». Та й тут у загалу виникає питання як щодо поступу до Європи, так і щодо оптимізму взагалі. З оптимізмом, як і рейтингами довіри до влади, в народі дійсно проблеми, і про це постійно твердить соціологія. І причина цього навіть не в тому, що долар на ринку зростає в унісон з парканами на Інститутський, а в тому, що між владою і народом все більше відчувається дистанція. Для Януковича така дистанція скінчилась особистим падінням у «прірву». Для країни вона вилилась у втрачені території і тисячі загиблих.

Риторика Порошенка на виступі в понеділок зводилась до того, що народ в 2013 році обрав проєвропейський шлях і стояв на Майдані саме за це. «Янукович відібрав велику європейську мрію у молоді», — сказав Президент у офіційному відеозверненні, а під час виступу в «Мистецькому Арсеналі» додав: «Цього четверга я вирушаю до Брюсселя на саміт Україна — ЄС. Наголошую, що наша країна виконала 144 пункти Плану дій з візової лібералізації, чим довела всьому світові нашу спроможність впроваджувати євро-орієнтовані реформи будь-якого рівня складності».

Нагадаємо авторам промови Президента, що насправді рівно три роки тому кілька сотень українців вийшли проти розгорнутого на 180 градусів курсу Януковича, який до того начебто сповідував намір підписати угоду з ЄС. Але масовості протест набув саме після побиття студентів в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року. До речі, в понеділок Порошенко присвоїв звання Героя України посмертно Сергію Табалі з позивним «Сєвєр», який того самого 1 грудня стягнув Порошенка з відомого грейдера на Банковій.

Тобто людей в 2013 році цікавив не стільки «безвіз», скільки обурив «бєспрєдєл». Боротьба з корупцією, необхідність реформ, євроінтеграція — це все маячки для запальних промов політиків, багато хто з яких потрапив до Верховної Ради на хвилі Майдану. Народ не стерпів знущання. Межа терпіння — це той фактор, який є вирішальним для протесту. Та для змін необхідне ще й ясне бачення подальших кроків. А цього, як показав цикл інтелектуальних дискусій в редакції «Дня», не було.

На жаль, влада й досі користується відсутністю у народу бачення чітких векторів розбудови держави, замість того, щоб ці вектори формувати і втілювати. Розгубленість і бідність народу, при явній політичні апатичності, створює тло для маніпуляцій. Країна досі живе в паралельних реальностях війни і миру, зубожіння одних і неймовірного збагачення інших, що і є причиною згаданих дистанцій, які неминуче перетворюються на прірву. Людей досі можна «купити» на виборах та за лічені гривні зігнати на мітинг. Чому так? «День» шукав відповіді на це запитання у... соціології.

«ДОВІРА СУСПІЛЬСТВА ДО НИНІШНЬОЇ ВЛАДИ ЩЕ НИЖЧА, НІЖ ДО ПОПЕРЕДНЬОЇ»

Iрина БЕКЕШКIНА, директор фонду «Демократичні ініціативи»:

— Довіра до нинішньої влади у суспільства ще нижча, ніж до попередньої. За ці три роки ставлення до владної верхівки впало суттєво. На початку Майдану в 2013 році вже після першого місяця рівень довіри до низки персон зашкалював. До Кличка була довіра до 50 відсотків у грудні 2013-го. До Порошенка і Яценюка — за 40. До Тягнибока довіри було трошки менше, але в межах 35%, що так само є досить потужним показником. Зараз про такі рівні довіри можна лише мріяти.

 У суспільстві існує велике розчарування, яке, безумовно, пов’язане перш за все з початковим зачаруванням. Здавалось, що після таких випробувань і жертв нова влада вже не допустить помилок старої. Причому цих людей суспільство буквально винесло до влади. Тому люди були переконані, що тепер ситуація буде іншою. Натомість народ бачить, що віз і нині там.

Звичайно, проблема полягала й у тому, що Майдан поєднав різних людей, з різними поглядами, і як такої конкретики у вимогах до влади не було. Були проєвропейські настрої, були настрої обурення побиттям студентів, було бажання боротьби з корупцією, але не було чіткої концепції, за якими механізмами треба будувати державу.

Звичайно, люди здебільшого перебували в стані наївності. Багато хто вважав, що варто Майдану перемогти — і Україна стане повноцінною частиною Європи, у нас буде манна небесна з високою зарплатою і гідним рівнем життя. Такий, я б сказала, «лівий романтизм» не міг не наштовхнутись на хвилю розчарування.

Були люди з яскраво вираженими націоналістичними переконаннями і перемогу Майдану вони пов’язували саме з перемогою нації з досить радикальними закликами. Меншістю на Майдані були ліберали, які гадали, що після Майдану одразу почнуться ринкові реформи. Отже, єдине, що об’єднувало цих людей — це переконання того, що та влада мала піти геть.

Звичайно, також домінувало переконання в тому, що Україна має рухатися в бік європейського вибору, але цей пункт стояв другим після вимог демонтування існуючого режиму Януковича. 

Безумовно, тодішня влада наробила багато дивних помилок, які ніяк не в’язались зі здоровим глуздом. Наприклад, абсолютно не зрозуміло було, нащо розганяти студентів, які зібрались на Майдані. Вони через певний час самі могли розійтись і роз’їхатись. Дійсно, відчуття, що існували якісь «підводні сили», які штовхали Януковича до помилок. Навіть після побиття студентів можна було показово покарати деяких «беркутівців» та звільнити Захарченка. Це б дозволило народу заспокоїтись, отримавши певну сатисфакцію. Але Янукович вперто тримав лінію на загострення ситуації. Наче влада навмисно погіршувала своє становище. Я підозрюю, що далеко не все вирішував Янукович. Він  не був диктатором за своєю суттю. Звичайно, відчуття таке, що його вигнали, списали на нього пороки, а сама порочна система залишилась.

Переконана: не зважаючи на те, що нинішній Президент суттєво відрізняється від попереднього, не можна не враховувати помилок минулого режиму. Необхідно звернути увагу на падіння рейтингів і взагалі на відсутність у людей бажання мати справу з політикою.

Між владою і народом знову відчувається велика прірва, що є дуже тривожним симптомом. При цьому більша половина суспільства взагалі не хоче іти на вибори і не бачить партій, за які хотілося б голосувати. А це означає, що не сформовано відповідної політичної альтернативи.

«ЗА 25 РОКІВ В УКРАЇНІ ЖОДНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ НЕ ВІДБУЛОСЯ... РЕВОЛЮЦІЇ ВИМАГАЮТЬ СУТТЄВОЇ ЗМІНИ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ЗАСАД»

Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Iнституту соціології НАН України:

— Ні для кого не є секретом, що рівень довіри до влади за останні три роки суттєво зменшився.

На жаль, серед тих, що, так би мовити, вийшли з Майдану, з’явилось багато людей, які таким чином зробили собі кар’єру. Є ті, що стали депутатами, пішли в уряд, і не можна сказати, що у всьому вони виправдали сподівання. Вони злилися з іншою масою депутатів, і ніхто окремо їхні рейтинги не вимірює. Саму ж Верховну Раду в нинішньому складі суспільство сприймає вкрай негативно. Так і вийшло, що хтось загинув, а хтось кар’єру зробив.

При цьому необхідно зазначити, що коли ми говоримо про Майдан, то революцією його ми називаємо лише умовно. За 25 років в Україні жодної революції не відбулося. Були масові протести. Революції вимагають суттєвої зміни інституціональних засад життя суспільства. Поки що ми цього не спостерігаємо.

Але при цьому треба звернути увагу на те, що за тисячами людей на Майдані стояли мільйони інших людей, які їм співчували і підтримували. Це об’єктивно існуюче активне середовище, силу і дух якого просто необхідно спрямовувати на розбудову держави.

Поки ж ми бачимо очевидну відірваність влади від суспільства. Ті паркани в центрі столиці насправді є образом відчуженості. Влада й тепер не збирається тримати руку на пульсі суспільства, що може призвести до того, що цим скористається хтось інший: той же Путін. Враховуючи, що у нас є зовнішній ворог, це дуже небезпечна ситуація, адже зараз як ніколи влада має бути буквально переплетена з народом.