Союз недовгих надій,

ВІЙСЬКОВИЙ ПРИЦІЛ

Особливу необхідність в об’єднанні зусиль із Грузією, Азербайджаном і Молдовою під «дахом» неформального об’єднання з абревіатурою ГУАМ (тоді ще без Узбекистану) Київ відчував двічі. Спочатку — коли три роки тому треба було разом захищати свій військово- політичний інтерес. Бо всі «гуамівці» мали схожі болячки. Після розпаду СРСР на їхніх територіях усе ще перебували російські війська — бази в Грузії; 14-та армія, що усохла в групу російських військ у Придністров’ї; Чорноморський флот у Криму. Плюс неврегульованість ситуації із звичайними озброєннями в Азербайджані.

Майбутнє звичайних арсеналів вимагало юридичного оформлення на двосторонньому рівні між Росією i країною-господарем. Цей процес відбувався на тлі адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі до нових реалій, спричинених розпадом Варшавського пакту і розширенням НАТО. Під час модернізації ДЗЗСЄ в Москві був шанс записати вже в міжнародному договорі формулювання, за якими Росія отримувала право закріпити свою військову присутність у цих країнах назавжди.

У «гуамівців» була насущна потреба зблокуватися, лише б позбавити Москви такої можливості. На тлі цих проблем і відбулася 21 січня 1999 року в Баку перша зустріч міністрів оборони Азербайджану, Грузії і України (Молдова тоді на ту зустріч так і не доїхала). Крім координації зусиль щодо адаптації Договору про звичайні озброєння, міністри сказали, що треба розвивати співпрацю — спільними навчаннями, консультаціями і «встановленням братських і дружніх зв’язків між підрозділами збройних сил».

На Стамбульському саміті ОБСЄ, де ухвалювався новий Договір про звичайні озброєння в Європі, прагнення нових незалежних держав обмежити військовий вплив Росії було підтримано. Тим більше, що Грузія і Молдова заявили, що не підпишуть оновлений ДЗЗСЄ тільки за умови, якщо буде визначено чіткі умови й часові рамки скорочення і виведення російських з їхньої території. В результаті російська сторона до 31 грудня 2000 року має ліквідувати або передислокувати озброєння зі своїх військових баз у Вазіані (поблизу Тбілісі) і Гудаута (Абхазія), а також з ремонтної бази в Тбілісі. Після скорочення в Грузії має залишитися не більше, нiж 153 російськi танки, 241 бронетранспортер і 140 артилерійських систем.

З Придністров’я російські війська буде виведено до 2002 року. Президент Молдови Петро Лучинськи назвав досягнуті на саміті домовленості «великою перемогою молдавського народу, котра дозволить перетворити територію республіки на зону безпеки, привабливу для іноземних інвестицій». Щоправда, вже в грудні почали озвучуватися аргументи російських аналітиків про те, що швидке виведення колишньої 14-ї з Придністров’я можливе тільки на гроші ОБСЄ. А лідери Придністров’я взагалі надто негативно поставилися до того, що перші ешелони зі зброєю вже пішли до Росії, i наполягають на припиненні цього процесу.

Звісно, Україна також була б не проти, якби в договорі не менш чітко було визначено умови виведення з Криму й російського Чорноморського флоту. Адже родзинка нинішнього становища Молдови i Грузії в тому, що їхні вимоги щодо виведення російських військ зафіксовано в багатосторонньому міжнародному документі. Київ же підписав з Москвою двосторонні домовленості щодо Чорноморського флоту, де реально питання про необхідність виходу ЧФ з Криму загалом-то й не стоїть. Але, проте, Київ усе ж таки використав адаптацію ДЗЗСЄ для того, щоб зафіксувати, що російські війська перебувають на її території тимчасово. Навіть 20-річний термін оренди ЧФ Севастопольських бухт не завадив тому — ця обставина підносилася Києвом як історична реальність.

Своє завдання-мінімум ГУАМ виконав.

СУРМА СУРМИТЬ ВІДБІЙ

Суперзавданням ініціатив Києва в межах неформального об’єднання, як обережно називають в Україні союз «гууамівців», була спроба надійно долучитися до справ у регіоні, де запахнуло великою нафтою. Запаси каспійської нафти, за оцінками експертів, можуть претендувати на друге місце в світі після близькосхідної (хоча й досі тут остаточної ясності немає). Україна щорічно споживає близько 16 млн. тонн нафти. Щонайбільше чверть від цих запитів країна здатна задовольнити власними ресурсами. «Зав’язка» на російські енергоносії стала критичною. Цінова політика Росії в області експортних вуглеводнів, можливість регулювання обсягу постачання ставить Україну в становище, незалежне лише формально. Хоч-не-хоч, а про альтернативу все-таки замислишся.

Коли шлях каспійської нафти до Європи був ще не визначений, Київ довірив своїм військовим зробити декілька ефектних тілорухів, підкріплених активізацією військово-технічної співпраці з Грузією та Азербайджаном. Спочатку генерали з великими зірками на погонах заявили про створення загального українсько-грузинського батальйону, який серед іншого міг би гарантувати безпеку транспортного коридору з Баку до Одеси через Грузію. Потім на полігоні Ялгуджа, що поблизу Тбілісі, на спільних навчаннях український підрозділ трубопровідних військ грає головну скрипку під час відробляння спільних дій військових з України, Грузії та Азербайджану — при виникненні надзвичайних ситуацій на трасі нафтопроводу Баку — Супса. В кулуарах навіть поширилася чутка, що ось-ось дійде справа й до створення маленької армії «гууамівців» — з миротворчо-рятувальними завданнями.

Раніше офіційні особи в Києві вже заявляли про готовність направити українські миротворчі контингенти до зони грузинсько-абхазького протистояння і до Нагірного Карабаху. Щоправда, за умови, що це буде миротворча операція під егідою ООН або ОБСЄ, а отже, і на гроші цих організацій. За іншого розкладу миротворча ноша Києву не по плечу — навіть якщо ГУУАМ доб’ється права на власні операції як регіональна організація. Або раптом виникне спокуса діяти за прикладом Росії в СНД з її «суто російським проектом» — коаліційними миротворчими силами. Але для Києва, чесно кажучи, практична реалізація і миротворчих обіцянок, і планів щодо створення спільних військових структур країн ГУУАМ навряд чи була справою першочерговою. Набагато важливіше, щоб про ці ідеї говорили. І говорили якомога частіше — для підтвердження миротворчих зусиль Києва в регіоні. Принаймні доти, доки існувала невизначеність з визначенням базового маршруту транспортування нафти. Коли недобудовано Одеський термінал, Києву просто не залишалося нічого іншого, як блефувати, на словах та ініціативах військових намагаючись застовпити свої інтереси в регіоні.

Коли проект нафтопроводу «Баку— Джейхан», попри свою величезну вартість, усе-таки став основний, Київ на нафтодоленосному напрямку помітно зменшив оберти. Щоправда, 28 січня Україна знову вирішила зібрати міністрів оборони ГУУАМ — у Тбілісі, та не склалося. Як запасний варіант — зустріч 25 січня в Москві на саміті голів СНД. Хоча це було вельми дивно — обговорювати свої плани в столиці країни — першоджерела проблем, що хвилюють ГУУАМ. Але і там міністри не зустрілися — Молдова, як водиться, не приїхала, та Узбекистан не встиг. А сам саміт СНД засвідчив, що і для Грузії, і для Азербайджану Україна в ГУУАМі сьогодні означає менше, ніж Росія в СНД.

Росія, роздратована, що й її північний маршрут через Чечню і Новоросійськ опинився не при справах, почала свою гру. Активна обробка Грузії (обвинувачення в підтримці чеченських терористів, висадка російського десанту поблизу кордону, обіцянка відкликати своїх дипломатів) принесла свої плоди, тим більше, що в «критичні дні» для Тбілісі Київ як води в рота набрав. Жодного слова на підтримку партнера по ГУУАМу. «Так у нас же президентські вибори були, не до того», — пояснюють тепер у Києві. Причина, звісно, поважна. Але на саміті Грузія несподівано продемонструвала дивно лояльне ставлення до політики Росії в особі її в.о. президента. Азербайджан, як виявилося, також не проти бачити Путіна новим російським президентом, особливо після того, як Баку постав перед жорсткою необхідністю оперативно остудити тліюче вогнище напруженості в Нагірному Карабаху. Це прямо пов’язано з перспективами добування каспійської нафти — інвестори вкладатимуть гроші лише в спокійний регіон. Так що Баку вирішив домовлятися з Москвою. Що ж до Узбекистану, то російське «Агентство военных новостей» минулого тижня поспішило повідомити про те, що республіка може повернутися до участі в Ташкентському союзі. Якщо це підтвердиться, то для ГУУАМа це буде удар під дих.

А Україна? Реанімовано постанову Кабміну про добудовування Одеського терміналу, і навіть визначили, за які кошти будуватимемо — за рахунок відрахувань від транзиту російської нафти через Україну. Але не зовсім ясно тепер, хто — кого. Або ми все ж таки встигнемо побудувати термінал, щоб підключитися під каспійську, а потім і лівійську нафту і перекачувати її до Європи. Або Росія свою нафтову трубу в обхід України швидше простягне. І тоді вже точно: справа — труба. Не до ГУУАМа… Чи варто тепер дивуватися, що березнева зустріч заступників начальників генеральних штабів України, Грузії, Азербайджану та Молдови відбулася без зайвої помпи i прийняття гучних ініціатив. Якщо міністрам оборони тепер не до цього, то що вже генштабісти — їм довірили поговорити про перспективи розвитку національних армій, про підготовку військових кадрів і спланувати роботу на поточний рік. Щоправда, в когось, як виявилося, і вдома турбот по горло. Як повідомила прес-служба Міністерства оборони України, «через внутрішню зайнятість на зустріч не змогла прибути делегація збройних сил Республіки Узбекистан».

ДРУГЕ ДИХАННЯ

ГУУАМ може врятувати тільки приплив свіжої «крові». Потрібен союзник, здатний, як у тій рекламі, укріпити надію Києва, що «все в нас вийде». Серед кандидатур на таку відповідальну роль можна назвати дві — Польщу і Туреччину. Вони обидві не байдужі до ефективних і геополітично далекоглядних шляхів транзиту каспійської нафти до Європи. Вони обидві набагато менш схильні до впливу вітрів з Білокам’яної, ніж сам Київ, не кажучи вже про нинішніх «гууамівських» союзників.

Польща, як і Азербайджан (а також Грузія та Україна), зацікавлена в західному транспортному коридорі Баку—Супса—Одеса—Броди—Плоцьк— Гданьськ. Розмову на цю тему Квасьневський вів і в Азербайджані, і в Україні. З цього року Польща сама включається до пошуку й розробки нафтових родовищ в Азербайджані. Для цього АТ «Польська нафтова і газова промисловість» (ПНГП) виділяє на геологорозвідку $250 млн. на рік. Причому Азербайджан, як і Україна, хотів би бачити в Польщі виразника своїх інтересів у Європі. І чому б Польщі не підкріпити свою зацікавленість у каспійській нафті і стабільності в Україні підтримкою ГУУАМа? Або тоді вже ГУУПАМа…

З Туреччиною ще цікавіше. Агентство Рейтер повідомляло про виступ 19 січня в Анкарі міністра Туреччини з питань зв’язків з тюркськомовними республіками колишнього СРСР, де згадувалася ідея створення співдружності тюркських держав. У зв’язку з цим називалися Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизія і Туркменістан. На перспективу йшлося також про Україну та Іран. Навіть якщо це була особиста точка зору міністра, можна знайти й інші підтвердження того, що Анкара готова посилити свій вплив у регіонах, які частково можна вважати і «гууамівським» ареалом. І вже висуває ініціативи, луна від яких сильніша, ніж від позабутих українських обіцянок.

Так, 15 січня під час візиту до Тбілісі президент Туреччини Сулейман Демірель оповістив про доцільність створення в кавказькому регіоні «пакту стабільності» на принципах ОБСЄ з участю Туреччини, Азербайджану i Грузії. Показово, що майбутнє цього пакту зараз поміж собою у взаємних посланнях обговорюють Демірель і Путін. Своє бачення функцій «пактового» утворення турецький лідер виклав в особистому посланні Володимиру Путіну. В.о. президента РФ послання у відповідь передав Демірелю 29 лютого. Цікаво, якщо раптом Туреччина за підтримки США й Росії таки вирішить розмежувати сфери впливу на Кавказі, то що тоді залишиться для ГУУАМа? Вибір невеликий. Або робити ставку на нового лідера. Або забути про колишні амбіції i поводитися тихо та без зайвого шуму. Ну, приблизно так, як останнім часом…