Союз трьох: Британський Лев, Український Тризуб і Польський Білий Орел

Чому, коли і задля чого об'єднують свої зусилля сучасні держави? На якій основі вони це роблять? Це запитання було помітно актуалізоване за наслідками візиту в українську столицю Прем'єр-Міністра Великої Британії Бориса Джонсона,  який відбувся 1 лютого. Особливу увагу привернули  заяви вищих посадовців двох держав про альянс трьох країн — України, Британії та Польщі, котрий (альянс) вже дуже скоро набуватиме цілком реальних та визначених обрисів — хоч робити конкретні прогнози зараз є вельми  важкою справою, враховуючи  карколомно стрімкий розвиток геополітичних подій.

Але цікаво, що,  пояснюючи мотиви такого альянсу, керівник українського МЗС Дмитро Кулеба доволі відверто зауважив: «Суть у тому, що ми не можемо чекати безпеки та процвітання десь у майбутньому, коли станемо членами ЄС і НАТО. Вони потрібні нам уже сьогодні... Новий альянс ґрунтується не на локальній географії, а на спільних принципах України, Польщі та Британії».

Отже, дуже важлива думка — річ у спільних принципах. Інакше кажучи,  ґрунтуватись варто на засадах спільних цінностей (невід'ємною органічною складовою яких  у наш надпрагматичний час є взаємні реальні, дуже конкретні політико-державні інтереси, котрі  ретельно узгоджені та пошановані, але інтереси, не вульгарно трактовані, а такі, що не зводяться до прибутку, але  включають в себе гуманістичні основи співжиття націй та людей, вироблені цивілізацією — страшною ціною — впродовж віків).

І  ось, якщо вже  йдеться про цінності та принципи, саме в такому їх розумінні, то незмірно зростає вага історичного досвіду країн альянсу, особливо  Британії та України (домовимось, що надалі  ми говоритимемо переважно про ці держави). А історія, образно кажучи, виступає такою собі фотоконтрастною речовиною (якщо хочете, проявлювачем) , яка дуже яскраво оприявнює  постаті  минулого й саму суть речей.

Отож, Україна і Велика Британія... Звісно, увагу тих, хто висвітлював візит Джонсона, передовсім привернули його гострі політичні заяви («Вторгнення в Україну стало б фатальною помилкою Путіна», «Британія негайно активізує санкції, як тільки нога російського солдата перетне український кордон»). На превеликий жаль, майже не висвітлювалась при цьому інша, може, не менш значуща подія — відвідання Прем'єром Британії національної святині України — Софії Київської.

Тут, стисло кажучи,  постає цікавий аспект людського виміру тих спільних принципів, про які ми вже згадували. Адже цілком можливо, що глава британського уряду знає (або йому розповіли радники) про те, що давньоукраїнська держава — Русь — була імперією, очолюваною Володимиром Святим, Ярославом Мудрим  та Володимиром Мономахом, причому імперією, що в добу розквіту відповідала високим критеріям культури і європейськості, і Софія Київська доводить це. Ймовірно, Борис Джонсон в курсі історії давніх українсько-британських зв'язків, зокрема, знає, що улюбленою  і мудрою дружиною Володимира Мономаха багато десятиліть була Гіта, дочка останнього донорманського короля Англії. А ще дуже цікаво зіставити тексти двох визначних історичних пам'яток давньої України та давньої Англії —  «Руської Правди» (середина ХІ століття) та Великої Хартії Вольностей (близько 1215 року), схожі принципи яких — недоторканність особи та її майна (необхідна санкція суду), обмеження влади правителя держави.

Отже, маємо всі підстави стверджувати, що Британія ( на той час ще   Англія) бачила і знала нас тоді, коли ми були імперією. (Справедливості заради слід визнати, що й третій учасник альянсу, Польща, коли вона  йменувалася Річчю Посполитою, теж  у ХVІ—ХVІІ століттях була потужною східноєвропейською імперією). А про величну історію імперії британської   розповідати зайве (і зараз  кігті цього лева ще геть не затупились).

Можна багато говорити про яскраві сторінки стосунків двох народів. Приміром, про листування Олівера Кромвеля та Богдана Хмельницького (про це  свого часу писав на сторінках «Дня» доктор історичних наук Юрій Терещенко). Про те, як співчував українцям Чарльз Уїтворт — посол Лондона при уряді Петра І (британський дипломат організував публікацію в англійській пресі низки антимосковських статей). Про блискучу поему великого Байрона «Мазепа», —  можливо, це краще, що створене в західноєвропейській літературі про нашого  гетьмана.

І ХХ століття багате на такі приклади. Згадаймо лише  незабутнього Гарета Джонса (британського журналіста валійського походження), який заплатив життям за правдиві статті про голодомор-геноцид в Україні. Назвемо знаменитого Джорджа Оруела, чий роман  «1984» (хоч і не написаний спеціально про Україну), твір страшний і пророчий, допомагає збагнути  суть тоталітарного устрою , за якого  мусила жити і Україна (до речі, чому б не поставити пам'ячnик цьому видатному письменнику на місці знесеної статуї В.І.Леніна? Наші журналісти, головний редактор «Дня» не раз  наголошували на  цьому .

І , звичайно, окрема розмова — це творчість британського публіциста Ланселота Лоутона, який ще в 30-тих  роках  минулого століття переконано стверджував: «Не може бути безпеки в Європі без незалежної України « (чудову статтю про Лоутона, написану автором «Дня» Сергієм Котом, читач знайде у книзі «Сила м/якого знака»). Лоутон ще 1935 року  писав : «Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир і демократію; в той самий час з нею тісно пов'язані життєво важливі британські інтереси. Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут закорінена причина європейських чвар усієї першої чверті століття». Слова, оприлюднені 87 років тому, є абсолютно сучасними й зараз.

Час від часу лунають напівжартівливі (або й навіть цілком серйозні) пропозиції: а чому б Україні в майбутньому  не стати ще одним членом Британської Співдружності?  Наш головний редактор відповіла на це так: цей крок буде можливим тоді, коли в Україні (особливо якщо говорити про нашу еліту) з'явиться (буде вихований) такий же потужний прошарок джентльменів, як і  в Британії. Адже  йдеться про грандіозний цивілізаційний поворот — не про жарт.

І останнє. Є знаменита формула віконта Генрі Джона Темпла Пальмерстона, згодом лорда (1784—1865, був прем'єром Британії у 1855—1865 роках): «У  Британії немає вічних друзів або ворогів, є тільки вічні інтереси». Ця максима лише здається цинічною, насправді її варто було б добре засвоїти нашій владі, узяти за взірець, аби відстоювати власні національні інтереси , повертати своє (що робиться далеко не завжди!). До речі, це зовсім не виключає альянси на основі спільних цінностей. Між іншим, саме уряд лорда Пальмерстона завдав дуже болісної  поразки Росії в перебігу Кримської війни 1853—1856 р.р. ...