«Спочатку не було почуття страху...»

Відома письменниця Світлана Алєксєєвич стверджує, що «у війни не жіноче обличчя». Не сперечатимусь з жінкою та ще й лавреаткою Нобелівської премії, а нагадаю лише, що жодне військове протистояння не обходилося без участі в ньому жінок. Принаймні в ХХ столітті: на фронтах тієї ж Другої світової війни в складі Червоної армії воювали понад  800 тисяч радянських жінок!..

А хіба  представниць прекрасної статі немає в армійських підрозділах, які захищають Україну від путінської Росії? Галина Алмазова — одна з них. І хоча вона безпосередньої участі в бойових зіткненнях не брала, про артилерійсько-мінометні обстріли, удари «градами» знає не з телесюжетів і навіть не з розповідей тих, хто побував під ними.

«Я КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПРОВЕЛА НА МАЙДАНІ»

— Пані Галино, як ви потрапили в район бойових дій? Захотілося гострих відчуттів?

— Гострих відчуттів мені вистачало по життю: автоспорт, гірські лижі, гірський велосипед, альпінізм та робота кризовим менеджером додавали адреналіну. А тепер скажіть, зважаючи на почуте, та ще й той факт, що я практично кілька місяців провела на Майдані, чи могла я тоді залишатись стороннім спостерігачем усього того, що почало відбуватись на Донбасі?...

—  Мабуть, що ні...

— Правильно. На фронт потрапила влітку 2014-го як волонтер. Українське військо тоді було не лише роздягненим, а й голодним. Тож спільно зі своїми однодумцями ми возили нашим хлопцям усе — від хліба до броньованих автівок...  А вже в вересня 2014-го, дізнавшись, що не вистачає водіїв на «швидку», запропонувала себе. Перший виїзд, як водій і парамедик «швидкої допомоги», був у Луганську область... І відразу перші загиблі, перші поранені.. Часу на «адаптацію» не було зовсім.

 — Перед початком нашого спілкування ви сказали, що до Революції Гідності мало цікавились політикою. Цікаво, як аполітична жінка опинилась серед протестувальників?

— У той час я була у відрядженні у Львові, в нас була робоча зустріч усіх філій компанії. 30 листопада, вранці я побачила новини про те, що побили студентів на Майдані. Мене настільки шокувало і зачепило це, що я скасувала всі подальші робочі заходи, сіла в машину і після обіду я вже була в Києві, на Майдані.

—  На Майдані теж було «гаряче». Не було страшно? Особливо тоді, коли дізналися про загибель Нігояна та Жизневського?

— З початку не було почуття страху. Я думаю, що через те, що мало хто з нас розумів наскільки це було небезпечно. Перший раз, коли мені дійсно стало страшно, я пам’ятаю дуже добре. Це було в ту ніч, коли силовики почали штурм. Я тоді сіла в машину і поїхала в епіцентр подій. До сих пір до мурашок на шкірі згадую дзвін, який пролунав о першій ночі 11 грудня 2013 року з дзвіниці Михайлівського монастиря. А люди з усіх боків сходилися на Майдан. Так ось, я залишила машину недалеко від Бессарабського ринку і далі шла пішки. Перед ЦУМом щільною стіною стояли силовики. І мені потрібно було пройти скрізь  них, щоб потрапити до протестуючих. Ось тоді мені стало страшно. Але, дякувати Богу, мене пропустили, може, тому що на мені була накидка з Червоним Хрестом, і тільки потрапивши до «своїх» я заспокоїлася. Звичайно, я усвідомлювала, що кожен з нас тоді міг стати жертвою. Але ж ніколи не думаєш, що це може статися саме з тобою. Та й нас було багато, тих хто стояли пліч-о-пліч і підтримували одне одного.

—  Сьогодні, з огляду на теперішні події, не шкодуєте, що стільки днів мерзли там?

— Звичайно ж, ні! Ні разу не пошкодувала! Я собі ніколи б не пробачила, якби в цей час залишилася осторонь и відсиділася в безпечному місці.

«НАЙВИЩИЙ ККД У МОЇЙ РОБОТІ НА ФРОНТІ БУВ САМЕ ЗА КЕРМОМ АВТІВКИ»

— До 2014-го ви мали досить успішний бізнес і впевнено почувалися в житті...

— Так, мені подобалося тим, чим я займалася, це давало можливість мати все необхідне для нормального життя, для захоплень та подорожей, які я так люблю!..

 — На Донбасі ви були парамедиком, не маючи медичної освіти, так?

— Чому «була»? Наша команда не припиняла свою роботу на фронті... Ну, скажімо, так — більше водій, потім уже парамедик. Так, у мене немає медичної освіти. Перші курси з надання долікарської допомоги я пройшла на Майдані, потім таких курсів було багато різни. Наші екіпажі складаються з водіїв і медиків. Усі водії мають підготовку з тактичної медицині, для того, щоб допомагати медикам, коли необхідні ще одні руки.

— А чому стали саме водієм «швидкої»? До цього вас щось пов’язувало з автомобілями?

— Я — пілот професійного жіночого екіпажу (це було до війни), з відмінним досвідом і знаннями контраварійного і екстремального водіння. Я подумала, що саме водієм «швидкої» буду найбільш корисною. І не помилилася. Найвищий ККД у моїй роботі на фронті був саме за кермом автівки.

 — За яким принципом відбираєте до своєї команди людей? Бажання було достатньо чи бралися до уваги й інші чинники?

— Намагаюся брати знайомих і перевірених людей, в яких впевнена, яким могла б довірити своє життя і здоров’я. Так як наша робота пов’язана з постійним ризиком. Обов’язково з хорошою фаховою підготовкою — помилки в нашій роботі мають бути максимально знижені, так як це може коштувати життя або здоров’ю людей, яким ми допомагаємо, і собі в тому числі. Звичайно, що ця людина повинна бути «командним гравцем», з хорошою адаптацією до будь-яких умов. Ми живемо там у замкнутому колективі досить тривалий час і в не дуже комфортних умовах (м’яко кажучи), тому люди мають розуміти одне одного з півслова, допомагати одне одному, підтримувати, піклуватися.

— Хто вони, члени вашої команди?

— Це звичайні люди. Хоча, навряд чи їх можна назвати звичайними! 

У нашій команді лікарі, медпрацівники, музиканти, художники, бізнесмени, будівельники, юристи, депутати, айтішники, військові, вчителі, навіть мер був:), взагалі дуже різні люди. Але всі вони неймовірні, справжні, тим кому я можу довірити своє життя. Люди з великої літери! Про кожного з них можна писати окрему книжку. Кожен з них Герой! Це вже наша сім’я назавжди.

— Жінки є серед них?

— Так, звичайно, в нас у команді більше половини — це жінки.

Нехай вибачать мене чоловіки, але в багатьох питаннях жінки більш стресостійкі, витривалі та дисципліновані.

«НАЙСТРАШНІШЕ БУЛО КОГОСЬ НЕ ВРЯТУВАТИ, НЕ ВСТИГНУТИ, НЕ ДОВЕЗТИ»

—  Вам довелося побувати в районі Донецького аеропорту в ті дні, які видалися особливо «гарячими». Мені розповідали, що вашій мужності дивувалися навіть «кіборги», яких важко було чимось здивувати...

— Дякую, я дуже зворушена такою оцінкою. Але, насправді, ніякої мужності не було. Так, це були страшні і важкі дні. Звичайно ж, мені, як і всім, було дуже страшно, іноді серце «бігло попереду машини». Але було настільки багато роботи, що думати про це не було часу: страх за своє життя і усвідомлення всієї небезпеки приходили після.

До того ж я працювала не сама. Зі мною була наша команда. Ми постійно  підтримували одне одного і подавали одне одному приклад. Та й хлопці — ті ж самі «кіборги», дбали про нас. Найстрашніше було когось не врятувати, не встигнути, не довезти.

Тоді практично кожен наш виїзд був екстремальний... Коли забирали  загиблих хлопців з 32-го блокпоста, коли вивозили пораненого «Медведя» — (Павло Іванович Розлач — майор Збройних сил України, командир 2-го ДШБ, 95-ї бригада), коли надавали допомогу трьом пораненим хлопцям  у Пісках під щільним обстрілом, коли вночі випадково заїхали на ворожу територію, коли забирали поранених з блокпоста «Балу» (Луганська область), коли вночі, вивозячи поранених, заїжджали і виїжджали по «дорозі смерті» (Піски) під прицільним вогнем. Якщо всі випадки згадувати, то однією вашої статті не вистачить.

— Як поставились до вашого рішення поїхати в район АТО ваші рідні?

— З розумінням! А чи могли  вони на моє рішення вплинути, чи був у них вибір?! Насправді, мені пощастило з моїми рідними, вони весь цей час підтримують мене і допомагають.

— Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з волонтерською організацією «Повернись Живим».

— Із «Повернись Живим» ми знайомі з перших днів їхнього існування. Дуже поважаю цю команду, яка з перших днів війни і по цей день допомагає армії. Досить тривалий проміжок часу наші команди співпрацювали, періодично допомагаючи одне одному вирішувати різні питання. А починаючи з листопада 2017 року, співпрацюємо на постійній основі. Вони взяли на себе складну фінансову частину з забезпечення наших потреб, для безперебійної та продуктивної роботи наших екіпажів.

— Підтвердить або спростуйте інформацію про те, що коли ви таксували в Києві і зароблені гроші віддавали на потреби війська, серед ваших клієнтів були й такі, що не шкодували по 10 — 20 тисяч, дізнавшись про мету вашого таксування...

— Наведу лише один приклад. Коли я таксувала на WAR таксі по Києву, один бізнесмен викликав саме мене. Ми проїхали маленьке коло біля його офісу, і він передав 30 тисяч. А, в цілому, за кілька годин я зібрала того вечора понад 50 тисяч гривень. Це був чудовий проєкт і чудова ідея.

«МАЮ ВЕЛИКУ НАДІЮ, ЩО ВСЕ ЦЕ НАРЕШТІ ЗАКІНЧИТЬСЯ»

— На ваших очах гинули молоді хлопці. Як ви це переживали, коли розуміли, що навряд чи довезете їх до госпіталю?

— Цей біль коштував мені душевного спокою, нормального сну, здоров’я. І, навряд чи він колись мине. Сили мені дають наша чарівна команда, моє теперішнє оточення, моя робота, вдячність бійців і їхніх сімей, і усвідомлення того, що все це недарма!

— Чим ви сьогодні займаєтесь? Зв’язок зі своїми бойовими побратимами підтримуєте?

— Сьогодні, як і завжди, наша команда продовжує чергувати на передовій. Я, звичайно, вже рідше їжджу на чергування: лише коли стаємо на нове місце дислокації або в новий підрозділ. Також раз на місяць, їжджу на фронт для вирішення організаційних питань і привожу волонтерську допомогу на передову. Крім цього, в мене є робота в мирному житті, яку ніхто не відміняв і яка дає мені невеличку фінансову підтримку для потреб наших екіпажів і бійців на передовій, а також хоч якусь упевненість у завтрашньому дні.

Звичайно ж, я не лише підтримую зв’язок з тими кого доводилося вивозити пораненими або безпосередньо надавати допомогу, а й з тими, з ким доводилося бути на фронті, а також з сім’ями загиблих хлопців. З багатьма ми друзі, це майже, як сім’я!

— Ви не втомилися, не хочеться махнути на все рукою і просто насолоджуватися подорожами, які ви так любите?

— Чесно кажучи, втомилася. Я ж звичайна людина. Буває і депресія, і розчарування. Але хіба я вже зможу «махнути на все рукою», хіба зможу жити спокійно? Навряд чи. Тепер уже до кінця. До перемоги. Маю велику надію, що все це нарешті закінчиться і я зможу повернутися до нормального життя. Я дуже цього хочу.