Спогад про майбутнє
«Пилорама-2007» — міжнародний форум, що втретє проходить за 200 км від Пермі в Кучино, де розташувався один з останніх політичних таборів у Росії. Журналісти, правозахисники, барди, просто молодь, яка живе у наметах на березі ріки. Двi міліцейськi машини для охорони порядку. Співробітники музею — цілком сучасні люди без маніакального блиску в очах. Нишпорять в Інтернеті, читають книжки і... плекають цю пам’ятку нелюдяності системи. Музей «Перм-36» коштував пари інфарктів директору — історику Віктору Шмирову. І тримається на ентузіазмі шмирівської команди.
А, можливо, на незнищенній, гнівній і болючiй пам’яті тих, хто був сторінками справжньої, невідлакованої історії нашої країни.
«Перм-36» — табір-музей. Усе можна побачити і всього торкнутися. Прострілочний коридор і барак посиленого режиму. Дільниця особливого режиму. Карцери. Подвір’я для прогулянок, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Імена дисидентів, живих і мертвих, які сиділи в цьому таборі. Тут дуже багато місця і дуже мало простору. Певною мірою — це саме поняття несвободи. Це — неволя. Цілодобово під наглядом. Не має значення, стежить за тобою конвойний через вічко камери або спостерігають сусіди по камері під час твого випорожнення. Зона в Кучино — наче на рівному місці. Нічого, крім табору-музею, пари будинків і відносно недавньої споруди — інтернату для розумово відсталих. Тобто цілковита можливість пильно спостерігати за тими, хто за колючим дротом, і хто приїжджає відвідати тих, що сидять. Я не давлю на сльозу. Я намагаюся уявити міру підневільності цих людей. Загальний режим, суворий, посилений і особливий. Відмінності — у кількості листів і побачень. У можливостях маленької і великої вохри отруїти, а то й обірвати життя конкретної людини. Наприклад, поета Василя Стуса, загиблого за нез’ясовних обставин у камері штрафного ізолятора, коли стало відомо, що Генріх Белль висуває Стуса на Нобелівську премію. Серед кучинських сидільців були й учасники визвольних рухів тогочасних радянських республік, такий собі «союз нерушимый»... Українці та литовці. Естонці. Арсен Рогінський, голова правління «Меморіалу» абсолютно серйозно каже, що в таборах тоді було модним (!!!) вивчати японську мову... Деякі вивчили. Сім мов вивчив у зоні Баліс Гаяускас, котрий відсидів загалом 37 років. Альтернативна культура. Вельми альтернативна, оскільки культура по-табірному — це рядами на ідеологічно перевірений фільм. А за відмову йти — той самий шизо.
А мізки треба було завантажувати, оскільки навколишня дійсність могла зробити з тебе тварину, керовану лише рефлексами, ослабленими вічним недоїданням. Нездатну на почуття і думки. «Випускники» політичних зон, першопрохідники незалежності колишніх РСР — тепер члени урядів своїх держав. Напевно, дечого навчилися. Сьогодні ходить така байка: групу політичних відправили на якісь роботи за межі табору. Чи то корівник будувати родичці начальника, чи то ще на яку господарську потребу. Коли роботу було завершено, бабуся сказала добродійнику: «Які ж люди хороші, чесні». На що він відповів: «У нас х...евых не содют».
Діти різних народів. Сиділи не за крадіжки або вбивства, а за власні думки. Після XX з’їзду КПРС політичними стали ті, хто думав інакше, ніж дозволялося. Все, що мені вдалося побачити в «Пермі-36» і почути від Рогінського — не «страхіття», а нескінченний розмірений жах. Щодня, протягом кількох років. Наскільки я зрозуміла, люди, які пройшли через політичні зони, сприймали їх як, можливо, неадекватну, та плату за свободу. Власну свободу. І свободу нас із вами. Свободу, яку сьогодні ми втрачаємо швидко і невідчутно. Плата, за моїм враженням, найвища. Знов картинкою розповідь Рогінського про те, як у нього заболів у зоні зуб. А зубна лікарка приходить раз на місяць... А ліки одні — укол і кліщі. А на Рогінському уколи закінчилися. Зніс. Повернувся до бараку. А зуб усе одно болить. Пішов знову до лікарки. А та сміється: так у тебе ж два зуби хворі. Другий стерпиш без уколу?
За словами Арсена Борисовича, найважче в зоні — відсутність кольору. Як у прямому значенні слова, так і у значенні певного забарвлення життя — всього кілька відтінків. Око замилюється. Почуття також. Страхітлива туга за дітьми. Я не наважилася поставити питання про жінку. Він відповів сам — не за жінкою як «технічним механізмом», а саме за людською близькістю.
Кажуть, людина звикає до всього. Певно, це так. І все ж ті, хто пройшов «Перм», або «Темники», або інші табори, не звикли.
Вони знали, на що йшли. Осічки щодо них система не давала. Поблажки були тільки тим, хто починав «співпрацювати» зі слідством, просто здаючи своїх однодумців. І все-таки хтось виходив на площу, видавав «Хроніку». Розповсюджував книги Солженіцина. Чи згадує Олександр Ісайович сьогодні тих, хто йшов за сімдесятою статтею за «Архіпелаг ГУЛАГ»? А якщо згадує, то до чи після публічного респекту влади, чиї дії вже викликали у багатьох асоціації з епохою «Пермі-36»? Зрештою, Бог йому суддя...
Я саме про тих, хто смикав владу вчорашню і не особливо приємний владі сьогоднішній. Вони просто дуже високо ставили свої почуття і думки. Вони готові були платити за ці почуття і думки. Платити ціну, не передбачену офіційними вироками. Позбавлення волі не є позбавленням нормальних людських потреб. І, на мій погляд, головна цінність цього табору- музею «Перм-36» — можливість задуматися кожному, чого варта людська начинка, і як доведеться платити за неї.
