Спокійна смерть
200 років тому помер останній гетьман України
22 січня 1803 р. (за новим стилем) у старовинній козацькій столиці Батурині завершив свій земний шлях останній гетьман України, президент імператорської Санкт-Петербурзької академії наук, «фельдмаршал, сенатор, генерал-ад’ютант імператриці, Російської імперії граф» Кирило Розумовський. Життя його багато в чому схоже на казку: адже вершин влади досяг бідний козацький син з хутора Лемеші, що біля Козельця на Чернігівщині, хлопець, який ще в 13 років пас громадську череду й хтозна, чи мріяв про щось більше...
Але сталося так, що в 30-х роках XVIII століття майбутня російська імператриця Єлизавета Петрівна (тоді — велика княгиня) звернула увагу на одного з найкращих співців придворної царської капели, рідного брата Кирила, Олексія Розума, наділеного від природи рідкісною красою і чудовим голосом. Після державного перевороту 25 листопада 1741 р., який звів Єлизавету на престол (у цих подіях Олексій узяв найактивнішу участь) доля обох братів Розумовських змінилася мало не фантастично: старший, Олексій, став фаворитом і фактично чоловіком імператриці, а 13-річний Кирило був невдовзі викликаний до Петербурга та у 1743 р. відправлений до Європи для отримання освіти, «державному мужеві належної» (юнак побував у Німеччині, Франції, Італії, слухав лекції у Кенігсберзі, Берліні, Геттінгені, опанував кілька європейських мов, латину). У 1744 р. імператриця дарувала обом братам Розумовським графські тітули.
У тому ж році, під час відвідання Єлизаветою Києва, цариці були вручені численні клопотання від козацької старшини та різних станів про відновлення в Україні гетьманської влади. Правителька «милостиво» погодилась, але не квапилась із конкретними діями, чекаючи, очевидно, поки Кирило, котрого вона обрала на цю посаду, завершить освіту в Європі. Нарешті, 1747 року був виданий відповідний монарший указ, і Розумовський-молодший, 19-річний юнак (рік тому він став ще й президентом Санкт-Петербурзької академії наук!) став готуватися до «коронації».
Сама урочиста церемонія відбулась у Глухові в лютому 1750 року. Інших кандидатур, звісно, не було. 14 років гетьманування Розумовського (1750—1764 рр.) — досить суперечлива доба в історії України, це був час «блаженного спокою» Гетьманщини, коли незмірно зросла роль козацької старшини (фактично тривав процес інтенсивного формування української шляхти, невдовзі – російського дворянства; так стала себе йменувати та ж сама шляхта дещо пізніше, вже після відставки останнього гетьмана).
Розумовський-молодший, за спостереженнями сучасників, більше часу проводив у імперській столиці, ніж у Глухові; реальні ж справи вирішувала старшина (генеральний обозний Семен Кочубей, генеральний писар Андрій Безбородько, осавул Петро Валькевич, підскарбій Михайло Скоропадський, а також радник і управитель гетьмана — росіянин Григорій Тєплов).
І все ж таки не можна не бачити і позитивних аспектів у діяльності останнього гетьмана. Зокрема, 1760 р. було проведено судову реформу, що сприяла розділенню виконавчої і судової влади на полковому рівні, гетьман розробив проект створення нового університету в Батурині, куди приймався би кожен здібний юнак, «хоча б він і не був сином шляхтича». І головне. Саме існування гетьманства, хай і в дуже залежному від імперії форматі, живило традицію українського державотворення, не давало їй згаснути.
Це чудово розуміла нова імператриця Катерина II, переконана централістка. Навіть попри те, що К.Розумовський як полковник Ізмайловського полку сприяв перевороту, котрий привів німкеню до влади, цариця керувалась не почуттям вдячності, а прагненням зміцнити імперію, щоб «навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд!».
У листопаді 1764 р., за наполяганням імператриці, Кирило Розумовський змушений був «добровільно» зректися гетьманства. Сама посада гетьмана (а разом з нею і рештки автономії України) перестала існувати. 36-річному Кирилу була надана щедра довічна пенсія (60 тисяч рублів щорічно). До 1777 р. він постійно жив у Європі, останні роки життя тихо провів у Батурині. «Недостача підпорної сили в українському громадянстві» (Михайло Грушевський) призвела до перемоги імперської реакції.
