Сторонніх просять залишити сцену
Тільки-но в країні починається якесь неподобство — революція, приватизація, війна, вибори або пошук національної ідеї, — то виявляється, що далеко не все населення вважає себе народом. Негайно звертають на себе увагу люди, які народом називають інших, а самі визначаються як інтелігенція. Наявність закінченої або не зовсім вищої освіти при цьому не є основною ознакою — освіченими можуть бути і підприємці, і чиновники, і просто ділові фахівці. Однак вони всі, разом із селянами і робітниками, солдатами і матросами, депутатами та ув'язненими, є народом. А щоб потрапити в інтелігенти, необхідне головне: ні в якому разі і ніколи не застосовувати наявні знання, навички і досвід до жодної конкретної справи. І тоді у вас будуть абсолютно чисті, не забруднені ніякою дією руки і право лаяти всіх інших найобразливішим у нас словом — народ.
Народ, як відомо, у нас питущий. Однак і це було б півбіди — народ у нас неприборканий, і через те цьому народові до місця і не до місця пригадується той самий бунт, «безглуздий і нещадний». Крім того, наш народ лінивий, схильний, якщо вже примусять, працювати без старання і виготовляти неякісні речі.
При цьому в побуті не тільки дуже неакуратний, але й злодійкуватий. Цей загальновідомий народний набір ілюструється найрізноманітнішими прикладами із життя, і кожний приклад обов'язково укладається в певну категорію: ось вияв лінощів, а ось — злодійкуватості, а це й зовсім поєднання всього плюс загальнонародна азіатчина...
Боже мій, думаю, як же здорово влаштовані ці хлопці! П'ють же, як усі добрі люди, склянка під глибокий видих; зроду не перероблялися — що в давні часи у своєму радянському НДІ, що тепер у своїх некомерційних фондах і громадських рухах; до бунту закликають ще з декабристських часів і так далі — через народовольців і лівих есерів до демонстрацій проти банди антинародного режиму; на власній кухні зайвий раз підлоги не підметуть...
Проте засмучуються саме через народне життя і ніякого сорому при цьому не відчувають.
Ось, припустімо, агітували- агітували проти царя, збаламутили всіх, притьмом побігли в співчуваючі, а деякі і в комісари — а як самі поїхали по тундрі, залізницею, то й заволали: «Що ж ти, народе, робиш?! І куди ж ти свою совість, кращих представників, женеш? Як же ти дав тиранові одурити себе?..»
Що при цьому тиран не самостійно обдурював, а саме їхніми ж власними творчими силами, кращі представники якось забули.
Узагалі дуже не любить інтелігенція, коли їй що-небудь нагадують. Революційну агітацію, наприклад. Або книжечку, яку я колись бачив: вірші на смерть товариша Сталіна. Усі відмітилися, кому довірили. Найактивніші згодом у часи «відлиги» і навіть дехто з іще юних перебудівників — кому довір'я було надане. Як сказав одного разу на початку дев'яностих один ленінознавець: «А я не все про Леніна знав». Тобто якщо сказав правду, то, значить, усе життя до цього задурно хліб їв. Одне його вибачає — збрехав, звичайно.
І так далі. Про антинародний режим вони також не знали, що він із цього невдалого народу. І про нових росіян не передбачали, що вони такими виявляться.
І тепер продовжують народові на його народні помилки нарікати і суворо вказувати на неприпустимість війни в Чечні.
— Ні, — каже народ, — ти зачекай... як же це виходить, що ті самі, які Югославію... ти їх тоді ще світовою спільнотою називав, а нас оскаженілими антиамериканістами... а тепер вони нас соромлять... і ти з ними... ти чого, слово честі?
Мовчить, як інтелігентна людина не опускається до сварки. Пропонує свої пункти й умови для переговорів і відчуває себе в цілковитому порядку, чесним і чистим перед правами людини.
Тому що він сторонній. Він усе це спостерігає і просто висловлює свою думку, незалежну і цивілізовану, просвітницьку і гуманну. Йому у фонд бандити грошей — інших грошей у країні начебто й немає — підсипають; його солдатики і менти охороняють, щоб не висадив його ненароком який-небудь приїжджий борець за права людини; йому грант-другий від таких же іншомовних іде — і от він відходить на три кроки вбік, і звідти спостерігає народ, і засмучується, і вчить нерозумних.
Одного разу такі — з талановитих, але безсовісних — самі на себе пародію вигадали: Васисуалія Лоханкіна. Він роздумував про свою роль у російській революції, і його творцям це здавалося дуже смішним. А роль і справді була, і не маленька... Тепер пародії живуть не в літературі, а в реальному житті. Через це вони стають кумеднішими, але й небезпечнішими. То оголосять про свою особливу позицію щодо Чечні, то на «Свободі» полають співвітчизників за брудні гроші... Загалом, поганий народ їм дістався.
Проте й народу з ними не пощастило.
