Стриманість у момент кризи
Тридцять років тому я вчився в коледжі, коли президент Ніксон ввів війська на територію Камбоджі. Всі ми були розлючені й, збираючись за обідом в університетській столовій, усі — студенти, професори, адміністратори — обговорювали, що нам робити? Як реагувати на те, що відбувається? Наш видатний професор з історії Америки підвівся й заявив, що це переломний момент в американській історії. Щоб не залишитися в тіні, наш знаменитий викладач античності (представник «нового покоління») підвівся й проголосив, що це переломний момент у світовій історії. І ми на знак згоди енергійно закивали головами. Але тут лектор з історії релігії, професор з Англії, — високий довгов’язий католик, теолог, який не мав духовного звання, підвівся й м’яко запропонував: «Нам слід виявляти трохи стриманості, коли йдеться про переломні моменти. Гадаю, — продовжив він, — що люди під час Великої чуми теж, певно, вважали, що переживають найстрашніше з того, що може статися».
Пригасивши, таким чином, на мить наш запал, він перейшов до алегорії, нагадавши притчу про приборкання бурі. «Ісусу, — розповів він нам, — треба було переправитися через Галілейське море разом зі своїми учнями. Вони зійшли на невеликий човен, і незабаром Ісус заснув. Раптово здійнялася буря, й занепокоєні учні розбудили його. Але він сказав, щоб вони не хвилювалися, що все буде гаразд, і знову занурилося в сон. Тим часом буря посилилася, і ще більш занепокоєні учні знову розбудили Ісуса, який ще раз сказав їм, щоб вони не турбувалися, й знову заснув. Але буря розбушувалася настільки, що учні, не тямлячи себе від жаху, ще раз розбудили Ісуса, який вимовив: «Що ви такі боязливі, маловірні?» — Ось звідки ця фраза. А потім продовжив: «Вщухни, годі!», після чого буря негайно вщухла, й спокій запанував на воді.»
Наш історик почекав трохи, поки ми старанно обдумували явну доцільність цієї притчі щодо обговорюваного питання. «Мені здається, — нарешті зауважив він, — цією притчею нам намагаються сказати, що під час бурі ми не повинні дозволити їй проникнути в нас самих, скоріше навпаки, ми повинні знайти мир всередині себе й потім кожним видихом ділитися їм з навколишніми.»
Слова англійця пригадалися мені цими тижнями, що минули від дня терористичних актів у Світовому торговельному центрі та Пентагоні. Дійсно, важко уявити бурю сильніше. Особливо в умовах явного перебільшення в характеристиці цієї події, що прозвучала на весь світ, де вона незмінно називалася випадком безпрецедентним за своїм розмахом, надзвичайною жорстокістю й можливими наслідками.
У певному сенсі, так воно і є. У Світовому торговельному центрі загинуло вдвічі більше людей, ніж під час нападу на Перл Харбор, у багато разів більше, ніж у палестинсько- ізраїльському конфлікті останніх років, і більше, ніж під час всього безладдя в Північній Ірландії протягом кількох десятиріч. З другого боку, якщо озирнутися на останні десять років, набагато більше людей було вбито (й убито поодинці ) за кілька днів у Сребреніце. У Руанді кількість людей, еквівалентна кількості всіх, хто працював у вежах- близнюках, в повному складі, винищується щодня, з дня на день, тиждень за тижнем (знову-таки поодинці ) — і ніхто і пальцем не поворушив, щоб зупинити це.
Найсерйозніша небезпека при втраті почуття міри — це спотворена оцінка допустимої потужності удару у відповідь, що йде за ним. Якщо це дійсно найстрашніше лихо всіх часів, безпрецедентне за своїм прихованим значенням і наслідками, тоді всі ті обмеження, що існували раніше, можуть бути викинуті як зайвий баласт, зокрема й ті, що відносяться до громадянських прав і прав людини.
У Сполучених Штатах, наприклад, міністр юстиції виступає за прийняття нової постанови, що дає властям (у якої вже є право затримувати й депортувати будь-якого іноземця, що причетний або надає підтримку будь-якій терористичній діяльності на території країни або за кордоном) додаткове право депортувати іноземця, який хоч коли- небудь був пов’язаний якимсь чином з будь-якою організацією, будь-яке з численних дій якої може бути розцінене як таке, що надає підтримку «тероризму». І вони можуть зробити це на підставі секретних доказів, що ніколи не будуть пред’явлені ні самому обвинуваченому, ні громадськості.
Проблема в тому, що визнання винності за асоціацією — підхід не лише неправильний, а й такий, що призводить до прямо протилежних результатів. Він спричинить розслідування й судові розгляди, що потребують великих витрат. Більш того, поводження з іноземцями як з винними — не за свою індивідуальну поведінку, а за приналежність до тієї чи іншої групи, може закінчитися відчуженням цілих співтовариств, таким чином, ще більше ускладнюючи виявлення реальних загроз.
Тим часом за межами Сполучених Штатів першим поривом американських військових було дати своєму глобальному удару у відповідь на загрозу назву «Операція Правосуддя без Кордонів». Можна легко уявити собі, як ці самі слова: «правосуддя без кордонів» вириваються з вуст терористів, коли вони, тріумфуючи, направляють літаки з повними паливними баками на різні намічені цілі. «Правосуддя без кордонів» не залишає місця для сумнівів чи помилок, для думки: «А чи варто платити таку ціну?». Неважко уявити собі всі порушення громадянських прав і прав людини, санкціоновані, як це може бути зрозуміле, подібною абсолютною впевненістю у своїй правоті, включаючи мовчазну підтримку діяльності корумпованих режимів, що вмить перетворилися на союзників. Неважко уявити собі й реакцію у відповідь, що складається з відчаю, люті й насильств, яку такі дії можуть спричинити у опонентів.
Чому «правосуддя з кордонами» не досить? Хіба може людська відплата претендувати на більше? Саме через справжній розмір жаху, який відчув весь цивілізований світ 11 вересня, а також реальний масштаб загрози, що провіщається ним, і необхідно точно й холоднокровно обдумати й розрахувати удар у відповідь. І сама цивілізація не повинна бути принесена в жертву в цьому процесі.
Лоуренс ВЕШЛЕР, редактор рубрики в Project Syndicate, директор Нью-Йоркського Iнституту гуманітарних наук при університеті Нью-Йорка.
