Судний день Руху
65 років тому, справно на католицьке Різдво, народився В’ячеслав Максимович Чорновіл. У канонічному розумінні цього слова він був православний і як світський діяч сповідував лише одну ідею, якій служив беззастережно й до останнього дня. Ймення тій ідеї — Україна, абсолютно вільна й тільки демократична. Україна втратила щирого патріота. Питання в іншому — що робив би сьогодні ювіляр, якби борці за його місце в історії не вип’яли жертву на Голгофу?
ПОВЕРНЕННЯ В НІКУДИ
Полку заклятих «друзів», що сьогодні схиляють голову перед пам’яттю Героя, справді, прибуло. Непримиренних чорноволівців іще треба пошукати! Але тільки не на політичному олімпі. Тим більше — рухівському. Для цього «олімпу» верх досягнення — п’ятничне засідання оргкомітету з утрясання «низки заходів» на честь пам’яті В’ячеслава Чорновола, яке відбулось у кабінеті Табачника, автора першої у вільній Україні брутальної античорноволівської статті «Геній деструкції», надрукованої ще 5 грудня 1992 року (sic!) в «Україні молодій». Треба було лишень бачити «захоплення» Євгена Сверстюка в ту хвилину, коли одна з «прямодушних» орговичок Руху зважилася запросити (ще нічого, що робила це телефоном) давнього Чорноволового побратима на оргкомітет під проводом нового «гуманітарного» віце-прем’єра! У висмоктаній з пальця заяві ЦП Народного Руху про 65-у річницю від дня народження жодним словом не мовиться, чому дітище В’ячеслава Чорновола переродилося на політичного байстрюка, зате вкотре закликається «повернутися до нашої партії і разом нести відповідальність за майбутнє України, за долю українського народу». Були би чесними, так би і написали, з ким конкретно цю відповідальність на себе брати: з Удовенком і Симоненком? чи з Костенком і Морозом? чи з Ющенком і Тимошенко? Чи вкупі з ними усіма? Дожившись до сочистого копняка у Верховній Раді, здобутого за компанію разом із лівою братією, до речі, далеко не від комуністів, жертви парламентського «терору» на тринадцятому році свого існування «жертовно» позбулися не тільки відповідальних важелів упливу, що їх мали завдяки парламентським і міністерським посадам, починаючи з 1990 року, а й опинилися на смітнику в пошуках свіжих політичних відходів.
Ось про що варто було б сьогодні волати, а не намагатись у «ювілейний» спосіб «освячувати» те, чого до купи вже навряд чи зліпиш, принаймні під орудою теперішніх тримачів рухівських уламків. Гірко, але вже не дивно дивитися на те, як одні (на чолі з Костенком) скликають на день В’ячеслава Чорновола міфічний з’їзд об’єднання, а інші (Удовенко з Ющенком) ставлять автографи у збірнику чорноволівських статей і виступів «Пульс Української Незалежності» з банальними висновками на кшталт: «Він голову поклав за нашу Україну. Прочитайте цю книгу!».
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
У збірнику є що прочитати і водночас пригадати, щоби зробити зрозумілі навіть коню висновки. «Стимули їхніх дій (кожного з них) відомі, — писав В’ячеслав Чорновіл про не менш відомих соратників, яким Ющенко нині, ймовірно, також адресував цю книгу, — але не можу збагнути: чому вони не бояться наслідків того, що чинять? Адже вони знищують не Чорновола, навіть не тільки Рух, вони знищують українську державотворчу ідею.»
На відміну від деяких чинних і колись у чинах моралістів, В’ячеслав Чорновіл не вживав на кожному розі — до речi та не до речi — такі поняття, як то: честь і чесність, совість і порядність. Для справжнього патріота декларувати чесноти зайва справа. Реальні справи для борців вартують більше, ніж не підкріплені ділом порожні слова.
Після скандального повернення в Києві нерухомого майна Руху в руки Удовенка — чи, якщо хочете, примусового виселення контори Костенка з будинку Столипіна по вулиці Гончара, 33 — дрібні спадкоємці великої ідеї, починаючи з весни 2000 року, разів зо п’ять, як правило, з приводу чергової дати, привселюдно оголошували про намір перетворити партійний кабінет голови Народного Руху на Музей В’ячеслава Чорновола. (Самотужки вибивши у влади маєток, мудрий лідер говорив, що із статечним фасадом Народний Рух України — це ґрунтовно й надовго).
Досі було, вочевидь, не до музею. Під невсипущою охороною в зазвичай напівпорожньому маєтку, в якому ошанцювалися два десятки чоловік центрального апарату, включно з головою партії, його заступниками і двома прибиральницями, малювались і час від часу здійснювались які завгодно багатовекторні Рухи. За винятком одного. Того, який визначив знищений голова Народного Руху України у посмертному збірнику. Зрештою, стоси нерозданого за два з половиною роки збірника виявились у чотириповерховому палаці партобрухту ледь не однією цінною на сьогодні річчю для осмислення втраченого й навмисно позабутого.
КАРТИНКИ З КАБІНЕТУ
Давайте візьмемо цю книжку і зробимо прогулянку кабінетом-музеєм, який від сьогодні існуватиме нарешті не лише в численних пожовклих анонсах. Читаючи і «роздивляючись», спробуємо дещо зіставити.
Я не буду описувати те, що ви зможете побачити власними очима. Все справді дбайливо й охайно дібрано, розвішано і розставлено (особливо iз дотрагічного часу життя Героя). Я хочу звернути увагу на те, чого ви, на жаль, не побачите. На те, чому сьогодні жевріє не стільки боротьба за долю Руху, як за українську ідею загалом.
«...Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду», — так казав Чорновіл. (Ці слова в музеї в центрі).
Тепер увімкніть уяву!
Ось у кабінеті-музеї демонструється печатка Руху, прихоплена 1999 року Бойком на знак відданості, поки світ-сонця, Костенку.
Ось поношені капці. Капці, викинуті з парламентського кабінету Героя музею, коли їхній власник 9 березня 1999 року святкував у Національній опері день народження Тараса Шевченка. Це зробили допоки що не цілком забуті рухівці, з 2002 року більш відомі як співфракційники саме того, хто підписав книжку Чорновола: Червоній — аматор гасел на кшталт: «Гроші і посади!»; Зварич, який того вівторка першим умостився у крісло голови фракції Руху, зловживаючи інтерв’ю з американським прононсом; Гудима (той, що Олесь чи Олександр) — цей задарма (?!) подарував музею дешеву парасольку, яку він догідливо носив у Львові над головою кумира за пару місяців до зради.
Якраз тут милує око свіжовидрукуване гасло: «Той, хто зрадить Чорновола, зрадить Україну!», виголошене на сцені Театру Франка в Києві на шістдесятиліття ювіляра Федориним, політичний шлях якого останнім часом губився десь в активі, якщо знову нічого подібного не трапилося, партії, якою керманить, здається, столичний голова.
Тепер уявімо, як із сльозами покаяння на очах матеріали кабінету-музею вивчають інші «нашоукраїнці». Той же Кириленко, виплеканий особисто В’ячеславом Чорноволом як голова «Молодого Руху»; Шевченко (той, що Віталій) — автор напрочуд сморідних пасквілів на тодішнього голову Руху, першими читачами яких чомусь завжди були комуністи; Жовтяк, одвічно незадоволений власним провінціальним статусом у лавах Руху, в чому, як і в усьому іншому, був винен, звичайно, особисто В’ячеслав Чорновіл. (Решту прізвищ активістів нічних наскоків і «вірних соратників» можна знайти в самій книжці).
А ось і «шедевр» експозиції. У дешевій рамці на привселюдні оглядини виставлено заколотну заяву тридцяти антикомуністів (їхні прізвища, зрештою, збережені в музеї завдяки статті Кендзьора в покладеній на стіл Чорновола підшивці «Часу»), які вперше чесно заслужили в парламенті бурхливо- схвальні оплески комуністів, соціалістів і решти ідейних супротивників. У новому парламенті це фактично стало ритуальним явищем, а 19 лютого 1999 року милий одвічно вчорашнім «вирок» зачитав знаний на той час борець із власною бідністю доктор економіки Черняк, що піддав анафемі багатолітнього рухівського голову, який особисто наполіг на тому, щоби цей професор ішов другим у рухівському виборчому списку. (Тіштеся, пане Стоян, ви не перший!)
Що не кажіть, від роздивляння таких речових експонатів зомліє аж надто матеріально загартована совість.
Зате є і ласкаві серцю партфункціонера речі. В кабінеті виставлені фото, на яких підлеглі Удовенка, що мали ретельно профільтрувати гори світлин, демонструють себе поруч із Героєм у різних позах і на різних тлах. Під цими фотами стоять правильні дати, в інших випадках — деякі взяті зі стелі.
ВАРТОВИЙ ЯК У ВОДУ ДИВИВСЯ
На окрему розмову заслуговує широко розрекламований київським градоначальником Омельченком під час минулої виборчої кампанії проект пам’ятника В’ячеславові Чорноволу, який оголошувалось установити на початку вулиці, що носить його ім’я. Звісно, що втілити цю ідею набагато важче, ніж дати доручення дівчаткам загального відділу поштампувати книжки факсимільними автографами Ющенка й Удовенка поруч із портретом Героя, не питаючи ані їх, ані себе про моральне право. Сьогодні для них головне — хвацьки погарцювати перед телекамерами на електоральному полі, адже в середньостатистичному колі чотирьох свідомих виборців завжди знайдеться один вірний чорноволівець.
А завтра буде, як і дотепер. Удовенко з почуттям виконаного обов’язку потягнеться в любу серцю Болгарію дати спокій роз’ятреній парламентськими образами душі, забувши роздати передсвяткові премії центральному апарату Руху. Про газету «Час», що якимсь чудом вийшла на ювілейну дату, забудуть, швидше за все, до 25 березня 2003 року — дня загибелі Героя.
Бо завтра знову крізь зуби кинуть в очі настирливому редакторові Миколі Влащуку, як це зробив один із провідних діячів «Нашої України» пiсля завершення виборів-2002, почувши пропозицію, що й надалі треба видавати чорноволівську газету: «Годі носитися зі своїм Чорноволом як зі списаною торбою...»
...7 березня 1999 року на другому етапі дев’ятого й останнього для себе з’їзду В’ячеслав Чорновіл як на духу, може, передбачаючи, що нагоди більше й не трапиться, щиро каявся перед Рухом за основну свою провину — «не до кінця продуманий підхід до кадрової політики в партії». Тоді всі визнали, що він мав мужність вибачатися за формування виборчого списку Народного Руху України зразка 1998 року. Насправді ті, хто його не тільки слухав, а й чув, розуміли, що лідер перепрошує багато в чому не стільки за себе, як за тих, хто зрадив, кинув і продав, і не тільки його.
Фактично він вибачався за тих, хто три роки по тому майже у повному складі, маючи хоч якийсь собі позаполітичний бізнес, опинився у виборчому списку Ющенка.
Немовби заповідаючи, В’ячеслав Чорновіл закликав усвідомити, «що в наших умовах політик-бізнесмен ніяк не зможе позбутися від влади чи від котрогось із кланів». (Це теж цитата з книжки, яку тепер автографує Ющенко).
Вартовий як у воду дивився. Історія повторилась у вигляді фарсу. Коли ковчег увсякої тварі по парі дав течиву, першими стартували найпрудкіші. Моряки правду кажуть, що капітан на кораблі знає все, та пацюки знають більше.
Нехай В’ячеслав Чорновіл не завжди знав, що робити, точніше, — як зробити ліпше, але він завжди знав, чого ні за яких обставин ніколи не можна робити: не підписуйся під словами, яким віри не ймеш; не йди на змову з нечестивими; не лукав на догоду самолюбству.
У якому жахливому сні комусь із тих, хто знав і поважав насправді В’ячеслава Чорновола, привиділося б, щоби він підписався під маренням, складеним Симоненком разом із Морозом і Тимошенко (чи навпаки)? Чи дозволив би він так званим рухівцям наввипередки, задравши штанці, носитися з жовто-блакитними прапорами за ленінськими онучатами, як те 16 вересня цього року коїла на Європейській площі в Києві політична голота?
ВІДПОВІДІ НА ПОВЕРХНІ
В’ячеслав Чорновіл досі залишається нестерпним, незручним, живим докором для тих, хто спромігся всю свою пасіонарність звести до ярмаркового лементу: «Я віддав Рухові десять років, а що я з того маю?» (Див. підписану Ющенком книжку В’ячеслава Чорновола «Пульс Української Незалежності», стор. 612. — Д.П. ).
Ось що чув від давніх соратників — Черняка і Зайця — В’ячеслав Чорновіл, який усім своїм політичним життям спростовував тезу: чим ближче до влади, тим далі від моралі. За що і наклав головою. (А не за «вашу», прости Господе, «Україну»!) Бо за руку привів до влади і парламенту чимало людей (шкода місця перелічувати всіх поіменно), яким досі невладно збагнути одне: кинувши Його та Його Ідеї на поталу, ви самі хутко опинились у шерегах політичних чинуш, нехай і з амбіціями, властивими генералам Наполеона.
Зайве зараз говорити, хто і за скільки продав голову, а хто — ідею. Історія свідчить, що, справді, Костенко і компанія спершу здали Чорновола. Та хіба, опинившись під одним дахом спочатку з різнобарвними членами «Нашої України», а потім в одній упряжці з комуносоціалістами, Рух Удовенка не зробив те саме з ідеями Чорновола? Втім, яка різниця! Зроблено, зрештою, одне й те саме.
Ювіляр був романтиком у кращому розумінні цього слова, бо бачив людей і, зокрема, друзів ліпшими й поряднішими, ніж вони були насправді.
Він був справді віруючою людиною.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
22 грудня 2002 року до Музею Тараса Шевченка в Києві дружнім гуртом прийшли столичні школярики. Заповнили всю залу й читали реферати, присвячені літературознавським дослідженням В’ячеслава Чорновола творчості Тараса Шевченка, Павла Грабовського, Бориса Грінченка, Володимира Cамійленка. Яскраво виступили Михайлина Коцюбинська, Валентина Чорновіл, Євген Сверстюк, Михайло Косів, Богдан Горинь. Серед слухачів у переповненій залі я побачив лише двох друзів, які безпосередньо працювали з В’ячеславом Чорноволом. Ані «Нашої України», ані багатотисячного Народного Руху (чи того, чи іншого) просто не було...
ПРО АВТОРА: Дмитро ПОНАМАРЧУК — беззмінний прес-секретар В’ячеслава Чорновола. Полишив керівництво прес-центром Руху у 2001 році з мотивів, викладених вище. Сьогодні — президент Фонду підтримки вільних журналістів і преси України імені В’ячеслава Чорновола.
