Суперечливий оптимізм

Суспільство цілком природно покладає великі надії на парламентську коаліцію в її розширеному варіанті, на конструктивізм уряду В. Януковича. У країні формуються необхідні передумови стійкої політичної стабілізації та відчутного поглиблення системних реформ у всіх сферах суспільного життя й, насамперед, в економіці. На основі політичної реформи, по суті, вперше за роки незалежності утверджуються механізми конструктивної взаємодії Президента, уряду та парламенту, що дозволяє зосередитися на розв’язанні не лише завдань поточної політики, але й, передусім, на дуже складних, у багатьох аспектах суперечливих і зовсім не в усьому осмислених (навіть теоретично) проблем довгострокової стратегії суспільних перетворень.

Чи виявиться спроможною нинішня правляча еліта піднятися до усвідомлення специфіки цих завдань та їхнього послідовного втілення в життя? Наскільки стійкою та конструктивною стане владна коаліція й чи вдасться політикам, які її формують, подолавши наявні ідеологічні суперечності, піднятися над власними політичними амбіціями? Ці питання, які турбують кожного пересічного громадянина нашої держави, поки що залишаються відкритими. До того ж перші кроки нової влади (при всій їхній конструктивності) породжують і принципові сумніви. Цього не можна замовчувати, про це потрібно говорити вже сьогодні, щоб своєчасно упередити їхнє укорінення.

ПРОБЛЕМНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО БАЧЕННЯ

Насамперед, про дії нового уряду, на якого нині покладається ледь не найвідповідальніша місія щодо забезпечення відчутного прогресу нашої держави в його стратегічному вимірі. На діях уряду позначається відсутність системних уявлень щодо перспектив, передусім, економічної політики. Ідеться не лише про невиправдану дріб’язковість, намагання втручаючись «у всі деталі», «вирішувати все відразу», перевести економіку на «ручний режим управління», про очевидну відсутність бачення перспективи, що впадає в очі на кожному кроці, а й, що особливо небезпечно, демонстративну самовпевненість урядових сановників, їхнє небажання прислуховуватися до альтернативних поглядів, повне заперечення досвіду попередників, відсутність розуміння того, що модель економічної політики, яка виявилася результативною 2003 — 2004 рр., нині себе повністю вичерпала, тому будь-які спроби реанімації принципів та механізмів відповідної моделі можуть лише зашкодити стану справ.

Неодмінною передумовою формування нової економічної стратегії має стати неупереджений аналіз економічного розвитку в попередній період. Потрібно творчо осмислити не лише мінуси, але й плюси цього періоду, не «скочуватися» в цих питаннях на позиції «політиканської ейфорії». Дуже важливо зрозуміти чинники економічного зростання, логіку позитивних макроекономічних структурних зрушень, що спостерігаються впродовж останніх восьми місяців. Маються на увазі: а) більш як дворазове перевищення порівняно із зростанням ВВП темпів інвестицій в основний капітал (12,2%); б) відповідні пропорції, що характеризують фінансові надходження до державного бюджету; в) збереження найнижчого серед країн СНД рівня інфляції (3,8%) при високих (20,0%) темпах зростання реальних доходів населення, в т.ч. реальної заробітної плати (22,9%); г) випереджаючі (порівняно з ростом ВВП) темпи зростання оптової та роздрібної торгівлі. Приріст валової доданої вартості в торгівлі становить 11%. Це нетипове явище для попередніх років, хоча йдеться про один із базових індикаторів ділової активності в економіці.

Потрібно зрозуміти природу цих процесів — чи пов’язані вони лише з низькою статистичною базою попереднього року, чи йдеться про позитивну реакцію економіки на «пасивність» економічної політики попереднього уряду, який у силу своєї тимчасовості не міг діяти по-іншому? Важливо відчути межі відповідної «пасивності», не виявляти «активності» там, де вона лише шкодитиме. Ця проблема є далеко не риторичною. Який вектор у діяльності нового уряду домінуватиме — чи йтиметься про поглиблення принципів лібералізму, чи про новий раунд дирижизму? Відповідь на це ключове питання економічної стратегії може бути коректною в залежності від глибини нашого осмислення попереднього досвіту. Це азбучна істина, якою не можна нехтувати.

Формуючи нову економічну стратегію, уряд має відмовитися від принципу «темпи зростання на першому місці», від абсолютно необґрунтованого прожектерства щодо подвоєння ВВП, забезпечення його зростання на рівні 12 — 15%. Можливо, це здається парадоксальним, однак на перше місце мають ставитися завдання не зростання, а розвитку. І річ навіть не в тому, що економічна наука доки не знайшла інструментарію скільки-небудь достовірного прогнозування не те що на десять чи п’ять років, а навіть на річний період, що в умовах глобальної ринкової економіки відповідні моделі опрацьовуються, здебільшого, на імпровізаційній основі. Суть відповідної проблеми в іншому. Інвестиційний клімат у державі, від якого залежать темпи зростання, визначальною мірою залежить від принципового поглиблення системних реформ, від логічного завершення розпочатих попереднього десятиріччя ринкових перетворень, де на першому місці стоять проблеми захисту приватної власності, земельної реформи, відчутне зміцнення банківсько-фінансового сектору, утвердження дієвих ринкових механізмів соціальної сфери та інше. Акценти на державні інвестиції, які робляться урядом, без вирішення відповідних системних перетворень можуть лише розбалансувати інвестиційний ринок і, врешті-решт, призвести до негативного результату.

Впадає в очі й відсутність осмисленої позиції щодо регіональної політики, механізмів взаємодії «центр — регіони». Складається враження, що в уряді поки що не розуміють, що йдеться про одну з найскладніших, а, можливо, надскладну багатоаспектну проблему політики нашої держави на сучасному етапі, яка не обмежується лише проблемами конституційних змін щодо місцевого самоврядування, про які весь час ідеться. Відсутність у новому уряді віце-прем’єра з цих питань регіональної політики підтверджує вище сказане.

Порушені проблеми поки що не набули критичного значення. Ідеться, швидше за все, про проблеми суто психологічного порядку. Слід ураховувати також інше. Уряд В. Януковича 2003 — 2004 рр. не займався проблемами стратегії, макроекономічними визначеннями. Ці питання повністю відносилися до компетенції тодішнього президента. Нині інша ситуація. Потрібно напрацьовувати досвід та надійні механізми розв’язання й цього кола завдань.

ПРО ОПОЗИЦІЮ

Напевне, немає потреби доводити, наскільки позитивним для суспільства, його демократизації є формування потужної парламентської опозиції. У зв’язку з цим маємо з розумінням ставитися до нинішньої активізації позиції БЮТу. За великим рахунком, йдеться не про дестабілізацію політичної ситуації в країні, а, швидше за все, про протилежне — необхідний для суспільного прогресу опозиційний тиск на владу, яка у своїй основі системно незбалансована й суперечлива. Особливо важливим відповідний вплив буде у випадку формування широкої (а, можливо, й конституційної) коаліції. Низка найгостріших проблем сьогоднішньої путінської Росії пов’язана з відсутністю в суспільстві (парламенті) дієздатних опозиційних сил.

З цих позицій потрібно оцінювати й нові ініціативні кроки Ю. Тимошенко, в т.ч. й ті, що стосуються так званої проблеми легітимності уряду В. Януковича. Проблема, що виникла, пояснюється «недолугістю» відповідних служб ВР, які мають упереджувати можливість виникнення подібних правових колізій. Голова ВР мав би вибачитися перед суспільством за допущене, а не висувати штучні звинувачення опозиції в деструктивності.

Привертає увагу й законотворча ініціативність БЮТу. Складається враження, що на противагу основним канікулярним турботам представників парламентської більшості щодо «демонстративної «престижності свого відпочинку» депутати фракції БЮТ плідно готувалися до чергових політичних баталій, виявляючи для цього необхідний для опозиції конструктивізм. 4.08.06 р. лідер БЮТу внесла до ВР вісім проектів законів та постанов, кожен з яких має нагальне значення. Самозадоволена собою парламентська більшість програла «старт» роботи нової сесії, виявилася не готовою до його колізій.

Ці та інші обставини не дають підстав для висновків щодо можливої маргіналізації політичної сили Ю. Тимошенко. За великим рахунком, для опозиційної діяльності БЮТ вихід з фракції окремих депутатів не матиме принципового значення, навіть якщо їхня кількість буде досить великою. І з цього факту Ю. Тимошенко зможе отримати позитивні політичні дивіденди, оскільки ідеологічно виявиться більш стійкою. У цьому ж зв’язку не слід штучно форсувати «міграцію» депутатів фракції «НУ». Цей процес має бути природним.

Загалом, слід виходити з того, що перехід Ю. Тимошенко в опозиції в довгостроковій перспективі не є її політичною поразкою. При існуючій палітрі політичних сил Ю. Тимошенко не мала жодних передумов стати ефективним прем’єром. То ж її відлучення від прем’єрського крісла — це реальний крок до продовження її політичного життя, що вже тепер посилює її майбутні претензії на крісло глави держави. Лише недалекоглядні аналітики цього можуть не розуміти.

Урешті-решт, суспільство має усвідомлювати, що не існує й не може існувати деструктивної опозиції. Опозиція буває слабкою (формальною) й сильною (впливовою). Не існує й не може існувати й перспективно сильної влади при слабкій опозиції. Такою є природа не лише влади, але й суспільства. То ж сильна влада й сильна опозиція — саме така конструкція співвідношення політичних сил є найбільш значущим для нашого майбутнього.