Суспільство й держава на терезах історії

Закінчення. Початок в №№ 80, 85

7.ВИСНОВКИ

Тут потрібно відштовхнутися від телевізійної передачі, яка викликала в українській пресі чимало коментарів. Мова йде про появу напередодні парламентських виборів 2006 року в Україні віце-спікера Державної Думи Росії В. Жириновського на телеканалі ІСТV. Вражає не його епатажний виступ, який був цілком прогнозованим, а відгук на нього талановитого журналіста газети «День» — Клари Гудзик: «Ток-шоу з Жириновським справило неабияке враження в нашій країні. Воно ще раз поставило акценти на тому, що росіяни й українці — такі різні люди, з різними менталітетами, й тому їм аж ніяк не варто мешкати в одній комунальній квартирі. Краще спокійно роз’їхатися, щоб у випадку необхідності можна було щільно закривати двері перед жириновськими» («День» від 24 березня 2006 р.).

Тут акценти розставлені невірно. По-перше, не слід переходити з Жириновського на росіян з українцями, такі узагальнення — безпідставні. По- друге, «спокійно роз’їхатися» не вийде. Можна заборонити в’їзд Жириновському в Україну, хоч, мабуть, не треба — забагато честі! Та не можна покинути комунальну квартиру або виїхати з тієї кімнати, де всі ми живемо на 603 тисячах квадратних кілометрів. Суть питання полягає не в позиції тих або інших російських політиків, які бажають привласнити ці квадратні кілометри, а, передусім, у нас самих.

Громадяни України повинні усвідомити суть «російського питання», яке постало в Україні після краху СРСР. Ігноруючи його, наша політична еліта не може правильно визначити комплексне у своїй основі завдання: як ставитися до Російської Федерації й до Росії всередині нас. Ми робимо вигляд, що це різні питання, й не зважаємо на настрої мільйонних мас, які умовно слід назвати внутрішньою Росією. Унаслідок цього виникає загроза об’єднання в кризовій ситуації «внутрішньої Росії» з Російською Федерацією. Тоді ми можемо припинити існування як відмінний від росіян («русских») народ і як окрема від Росії країна.

Ми приречені на співробітництво з Російською Федерацією, але воно мусить здійснюватися на рівноправних засадах. Не можна постійно повторювати, що Україна — не Росія, й при цьому спокійно споживати дешеві російські енергоносії. В обох державах надто багато людей переконані в тому, що Україна — це все-таки Росія. Ця переконаність створює гримучу суміш, коли нею починають користуватися політики в прагненні здобути владу чи зміцнити її.

Не варто звинувачувати Росію в тому, що вона для нас небезпечна. Умови, внаслідок яких істотна частина громадян України не вбачають трагедії в перспективі розчинитися в Росії, визрівали впродовж століть. Такі ж історичні умови сформували в багатьох російських громадян стійку переконаність у тому, що ми не існуємо як окремий народ. «Російське питання» має бути усвідомлене й розв’язане.

Не варто звинувачувати Росію й у тих бідах, які спіткали Україну в ХХ ст. Громадяни Росії не несуть відповідальності за дії Кремля, тому що вони, так само, як громадяни радянської України, не могли впливати на тоталітарну владу.

Час не чекає. Україні потрібно динамічно розвиватися, щоб відстояти своє право на існування поза межами Росії. Навколишній світ має усвідомити, що в нашій країні переважна більшість населення сприймає перспективу розчинитися в Росії як трагічну, а не як бажану.

Російська Федерація вже давно вийшла з кризи, зумовленої розпадом радянського ладу. Устами президента В. Путіна вона заявила, що крах Радянського Союзу був «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Кремль бажає відновити контроль над пострадянським простором і визначити за Росією місце у світі, яке відповідає її ядерному потенціалу й сировинним ресурсам.

У відносинах із «внутрішньою Росією» держава мусить виявляти розуміння, толерантність і витримку. До росіян не можна ставитися, як до національної меншини, представники якої прийшли на етнічну територію українців. Приблизно половина сучасної території України (не враховуючи західних областей з іншою історичною долею) — це об’єкт спільної з росіянами колонізації нових земель, завойованих Російською імперією після XVII ст. Українська Центральна Рада домоглася встановлення кордонів УНР за етнографічним принципом, а більшовики, хоч і не відразу, визнали такі кордони за радянською Україною.

З особливою увагою треба поставитися до проблеми двомовності в Україні. У моніторингу, який проводить Інститут соціології НАН України, на питання «Чи вважаєте ви за необхідне надати російській мові статус офіційної в Україні?» дали ствердну відповідь 52%, опитаних у 1995 році й 48,6% — у 2005 році. Негативну відповідь дали відповідно 32,6 і 34,4% опитаних. Не змогли визначити свою позицію 15,3% респондентів у 1995 році й 16,8% — у 2005 році. Отже, суспільство більше схиляється до надання російській мові статусу офіційної.

Реагуючи на цю проблему, слід чітко уявляти собі природу української двомовності. Вона полягає зовсім не в тому, що населення України володіє двома мовами. Ми практично не знайдемо українця, який не володів би російською мовою. Навпаки, росіян, які не володіють українською мовою, — переважна більшість. Це — наслідок того, що в Радянському Союзі російська мова була засобом міжнаціонального спілкування. Знаючи її, людина не відчувала потреби оволодівати місцевими мовами.

Наш обов’язок — створити людям, які не знають української мови, комфортні умови для існування в україномовному середовищі. Але слід пам’ятати, ідучи їм на всілякі поступки, що запровадження російської мови як другої державної одразу припинить формування української політичної нації.

Щоб цей висновок прозвучав переконливо для всіх без винятку громадян України, треба подивитися на проблему очима російських націоналістів. Від 20 лютого до 7 березня 2006 року, тобто напередодні парламентських виборів в Україні, в інтернет-портал km.ru був запущений колосальний пропагандистський витвір Олексія Орлова (п’ять др. арк.) під назвою «Українська «Матриця». Перезавантаження».

Орлов упритул не бачить ні України, ні українського народу. Розглянувши тему шкільних підручників з вітчизняної історії, він завершує її таким емоційним сплеском: «В наш век электронных массовых коммуникаций на глазах у всех сочиняется невероятная история целой «страны», причем история эта напрямую затрагивает интересы России, затрагивает настолько, что дух захватывает: ведь это не историю «Украины» создают, а, в первую очередь, калечат и переписывают нашу историю, историю России и русских как великого этноса. Все, что происходило в прошлом на территории нынешней Украины, автоматически объявляется «украинской» историей. Внимание: масштабнейший проект! «Украина» объявила себя наследницей Древней Руси, т.е. фактически отобрала у России ее историю!»

Думка про те, що минуле кожної республіки, регіону або міста належить автохтонному населенню, настільки проста й логічна, що будь-яке інше судження з цього приводу здається протиприродним. У радянський час цю незручну для Кремля думку досить вдало замаскували твердженням про спільність історичного походження трьох східнослов’янських народів, тобто перевели проблему в іншу площину. Але сучасні російські націоналісти не бажають ділитися історичною спадщиною. До революції, коли Україна являла собою тільки суму дев’яти губерній європейської Росії з переважаючим українським населенням, відстоювати таку позицію було досить просто. Але ж тепер інші часи...

На що розраховують у наш час російські націоналісти? Орлов дає таку відповідь: «Возвращение Украины в состав России требует огромной работы, в которой должны принять участие как Россия, с одной стороны, так и русские на Украине — с другой. (Тут і далі підкреслення О. Орлова. — Авт. ) Эта работа требует создания масштабной программы действий».

Відповідна програма в книжці Орлова розроблена. Не зупиняючись на деталях, просто перерахуємо: освіта, місіонерство, активізація наукової роботи, пропаганда російської культури, відбиття інформаційних атак, забезпечення доступу громадян України до російського телебачення, підтримка співвітчизників (мова йде про громадян України), підтримка РПЦ. Вважається необхідним «публичное открытое озвучивание цели «украинской политики России» — объединение России и Украины как воссоединение исторически общих земель и разделенной нации».

Орлов допускає, що це може нам не сподобатись. Що робити в такому разі? Є відповідь:

«Бить рублем. Проведение крайне жесткой экономической политики по отношению к современной Украине. Никаких скидок, никаких льгот. Чистая прагматика, которая отнюдь не ограничивается сиюминутной денежной выгодой и рассчитана на далеко идущую политическую перспективу».

Пункт програми під назвою «Бить рублем» містить у собі відповідь на питання про те, чи не випадково з’явилася ця програмна книжка напередодні виборів до Верховної Ради України. Ось відповідь:

«Покупая украинские товары, сейчас мы фактически сами спонсируем украинский сепаратизм. Речь может идти о заградительных пошлинах для украинских товаров — поправке, аналогичной документу американских сенаторов Джексона и Веника. При этом необходимо вести широкую разъяснительную работу с населением Украины, объясняя, что мы боремся не с народом, а с антинародной властью. Что избрание других правителей в ходе ближайших выборов станет не только правильным шагом с точки зрения истории русского народа и общечеловеческой справедливости, но и принесет конкретную, ощутимую выгоду каждому избирателю».

Перелічені пункти цієї програми повинен реалізувати уряд РФ. Але «відновлення російської єдності» — не тільки його справа. Вона, на думку Орлова, повинна дістати підтримку з боку російськомовного населення України. Найголовніше — організувати референдум про статус російської мови:

«Вопрос о статусе русского языка как второго государственного языка на всей территории нынешней Украины — ключевой в борьбе западной и русской цивилизаций за Малороссию. Придание ему такого статуса мгновенно разрушит результаты работы по насильственному переводу населения на «мову». Подавляющее большинство граждан современной Украины говорят и думают на русском языке, что является одним из наиболее наглядных доказательств их принадлежности к русскому народу».

Чому такі відверті висловлювання стали можливими саме перед виборами? Півтора десятиліття життя без диктатури — надто невеликий строк для того, щоб суспільство дістало можливість щоденно диктувати державі, як треба порядкувати в країні. Для визрівання громадянського суспільства потрібні інші строки. Саме через це конституційна залежність політичних діячів від суспільства реалізується тільки під час виборів. Отже, вибори стають моментом істини, коли голос народу набуває вагомості. І саме в цей час особливої сили набирають спроби вітчизняних та закордонних політиків маніпулювати волею виборців.

Маніпулятори можуть сподіватися на успіх. Не секрет, що в Україні, так само як і в інших республіках колишнього СРСР, мільйони соціально незахищених людей відчувають ностальгію за радянською владою. Жахливий терор ленінсько-сталінської доби вони не сприймають як частину власного життя. Репресії оминули їх (крім населення західних областей), а на початку 50 х рр. влада взагалі відмовилася від масового терору. Ця відмова позбавила радянську державу стабільності, й вона в інтересах самозбереження змушена була заручатися підтримкою населення, виказуючи цілком непідробну турботу про рівень народного добробуту.

Крім того, мільйони людей, у тому числі цілком успішних у пострадянську добу, відчувають ностальгію за імперською величчю. Таких людей значно більше в Росії, але чимало їх і в Україні. Почуття й погляди цих людей беруться до уваги багатьма представниками російської політичної еліти. Відродження могутності Росії стало з 2000 року офіційним курсом її керівництва. Через різні причини цей курс не повинен виглядати як політика реставрації імперії. Тому й активізувалася діяльність російських націоналістів. Зручність націоналістичної пропаганди полягає в тому, що вона знімає проблему прямого підпорядкування інших держав СНД Російській Федерації. Націоналісти впритул не бачать в Україні й у Білорусі інші держави. Росіяни («русские»), українці й білоруси для них — це один народ. В їхній пропаганді завдання реставрації імперії підміняється проблемою возз’єднання роз’єднаного після краху Радянського Союзу єдиного російського («русского») народу.

Насамкінець треба підкреслити різницю в історичному досвіді старшого покоління, яке ще пам’ятає повоєнні часи. Масові репресії тоді здійснювалися тільки в західних областях України. Громадяни основної частини України, як і російське населення, не відчули всіх жахів сталінського терору, а попереднє покоління, якого вже немає, не передало дітям свого життєвого досвіду. Ці діти, як і їхні діти, виховувалися в школі, яка не давала їм справжнього уявлення про специфіку радянського ладу: з одного боку — глибоко народного, а з іншого — ретельного виконавця злої волі диктатора. Унаслідок цього громадяни південних і східних областей не сприймають тих оцінок у шкільних підручниках, які запозичуються з творів представників української діаспори й західної історіографії. Слід визнати, що нерідко такі оцінки є суто емоційними, а не науковими. Не можна, наприклад, твердити, що радянська армія окупувала Україну, звільняючи її від німецьких, румунських і угорських загарбників 1943—1944 рр.

Історична пам’ять громадян України є важливим елементом державотворчого процесу. Тому потрібні спеціальні зусилля держави, спрямовані на те, щоб сучасне покоління громадян України сприймало вітчизняну історію такою, якою вона була насправді.