Суспільство й держава на терезах історії

Цим матеріалом відомого історика й постійного автора «Дня» Станіслава Кульчицького ми розпочинаємо цикл публікацій, присвячених 15-й річниці незалежності України. «День» також готовий надати слово всім бажаючим, хто може представити свій аналіз подій та процесів за роки незалежності, й докладе зусиль, щоб до 24 серпня читачі видання змогли почути думки не лише спостерігачів, але й головних дійових осіб цього періоду.

Стрімко наближається літо, яке несе з собою 15-річний ювілей новітньої української державності. На ювілеях заведено говорити про здобутки й успіхи. Аналізом недоліків займаються в перервах між ними.

У цій статті доведеться порушити звичай, тому що успіхів у нас значно менше, ніж нерозв’язаних проблем. Адже ми використовуємо здобуту свободу в основному для того, щоб обирати гетьманів національного й регіонального масштабу. Хвилює, так би мовити, не результат, а процес. Улітку 2004 року почалася президентська кампанія, яка плавно перетекла в кампанію по обранню прем’єр- міністра. Уже ведуться розмови про наступну президентську кампанію...

Президентська кампанія 2004 року й парламентські вибори 2006 року показали досить чітку географічну структурованість політичних сил. Що є первинним: згуртування електорату навколо гасел політиків чи запозичення претендентами на вищі державні посади гасел і вимог населення?

У радянський час народ приймав гасла державної партії, а тепер нав’язує політикам власні вимоги. Це — нормально, бо ми живемо в демократичній країні. Проблема тільки в тому, що ми раніше жили в тоталітарній країні, яка наклала на нас свій відбиток.

Узгодженням вимог і настроїв різних кіл суспільства займаються політики, якщо тільки вони не популісти. Аналіз викликів, з якими зустрічається країна, зазвичай беруть на себе політики, політологи, журналісти. Якщо нерозв’язані проблеми закорінені в минулому, то до справи повинні підключитися історики.

У перші роки незалежності Україну малювали на бігбордах симпатичною дитиною в синьо-жовтому вбранні. Та народжені 1991 року діти вже стали підлітками. 15 років цілком достатньо, щоб виявити тенденції соціально-політичного розвитку. Для такого аналізу історик мусить обрати дві взаємопов’язані, але зовсім різні категорії: суспільство й державу. Суспільство уособлює звичайних громадян, а держава — політичну еліту.

1. ХАРАКТЕР РЕВОЛЮЦІЇ 1991 РОКУ

У ході аналізу доводиться постійно звертатися до радянської доби. Вона відмерла, але залишила після себе безліч нерозв’язаних проблем. Які б справедливі судження не висловлювалися з приводу принципових відмінностей між європейською та євразійською цивілізаціями й щодо впливу обох на сучасну українську дійсність, радянські реалії відчуваються незрівнянно сильніше. Зовсім не випадково колишні республіки СРСР відомі у світі як пострадянські країни.

Радянська дійсність мала оманливу схожість з євроатлантичною цивілізацією індустріальної доби. Насправді ж вона являла собою цивілізаційну мутацію, яка виникла під час перетворення традиційного суспільства на громадянське. Суспільствознавці й досі фіксують лише окремі риси радянської спадщини в пострадянському суспільстві, здебільшого в емоційно-негативному ключі («совковість»). Однак ми повинні подивитися на минуле без зайвих емоцій і визнати невідворотність труднощів трансформаційної доби.

Головним підсумком минулого 15-річчя є відокремлення суспільства від держави. СРСР був своєрідним державосуспільством, в якому всі організаційні структури вбудовувалися в жорстку систему компартійної диктатури, а кожний громадянин перебував у політичній та економічній залежності від невеликого кола осіб, які контролювали державну партію, саму державу й усю країну.

Та чим далі, тим більше радянський спосіб виробництва, розподілу й життя переставав відповідати викликам часу. Спазматичні спроби Кремля привести ресурсний потенціал наддержави у відповідність до її зобов’язань поставили на порядок денний уперше з 1917 року проблему вдосконалення політичного ладу. Однак звільнення органів радянської влади від диктату компартійних комітетів 1988 року стало висхідним пунктом революційного процесу, якого зовсім не очікували творці бюрократичної перебудови. У Радянському Союзі почали множитися так звані неформальні, тобто незалежні від компартійно-чекістського контролю, організації. КПРС утратила статус державної структури, внаслідок чого розвалилася. Разом із нею пішли в небуття соціально-економічний лад і багатонаціональна союзна держава. Вони могли існувати, як виявилося, тільки в силовому полі компартійної диктатури.

Поява «неформальних» громадсько-політичних організацій, частина яких в Україні об’єдналася в Народний рух за перебудову, свідчила про те, що суспільство активно реагувало на прояви системної кризи радянського ладу. Кількарічна й дедалі активніша діяльність «неформалів» єднає революцію 1991 року в Радянському Союзі з іншими відомими людству революціями. Ми починаємо бачити в «неформальних» організаціях рушійну силу революційного процесу, тобто те активне начало, без якого не можна повалити старий лад, змінити владу й трансформувати відносини власності.

Разом із тим події 1991-го й наступних років засвідчили органічну слабкість громадсько- політичних сил, які народилися всупереч волі колишньої державної партії. Ці сили виявили беззаперечну нездатність здобути владу й трансформувати відносини власності. Це й не дивно, адже в них не було часу зміцніти за той короткий термін, який виявився в їхньому розпорядженні від початку перебудови. Так само, як у сталінську добу масового терору не могли існувати дисиденти, так у хрущовсько-брежнєвську добу лібералізованого терору не могли існувати незалежні від режиму політичні організації. Виникає запитання: чому революція все ж таки відбулася й хто її здійснював? Відповісти на нього допомагає порівняльний аналіз соціально-політичного розвитку союзних республік СРСР після здобуття незалежності.

Країни Балтії перебували в складі Радянського Союзу істотно менше ніж усі інші, так само, як й основна частина України. Громадяни їхні зберігали пам’ять про масові репресії сталінської доби й тому негативно ставилися до радянської влади. Це забезпечило прибалтійським «неформалам» усенародну підтримку для здобуття влади, трансформування відносин власності й інтегрування в Європейський Союз.

У країнах СНД, за винятком західних областей України, пам’ять про масові репресії відмерла разом із поколінням, доросле життя якого припало на 1920 — 1930-ті рр. Наступні покоління вже не знали масових репресій і були виховані радянською школою. «Неформальні» організації не одержали в цих країнах масової підтримки, тому влада залишилася в руках компартійно-радянської номенклатури. Виходячи з цього факту, чи можна вважати представників старої-нової влади рушійною силою революції 1991 р.?

Питання слід ставити в іншій площині. Факти свідчать, що революція відбулася безвідносно до того, в чиїх руках опинялася влада. Соціальний катаклізм початку 1990-х рр. у СРСР зовсім не походив на буржуазні революції, рушійні сили яких визрівали всередині традиційного суспільства під впливом невідворотного розвитку ринкових відносин. Усередині радянського ладу не могли визріти альтернативні соціально-економічні структури. Події 1991 р. були загибеллю ладу, який принципово відрізнявся від нормальної цивілізації. Насаджений засобами масового терору, цей лад до кінця вичерпав резерви, що дозволяли йому існувати, після чого самозруйнувався.

Підшукуючи епітет для революції 1991 року в Радянському Союзі, слід пам’ятати про її органічний, хоч й опосередкований зв’язок із подіями 1917 року в Російській імперії. Російська революція складалася з двох паралельних течій — буржуазно-демократичної й радянської (селянсько-робітничої). Мобілізацією мільйонів селян у діючу армію царизм створив собі власного гробаря. Партія більшовиків завдяки привласненню селянських і робітничих гасел проникла в ради зсередини, а потім на їхніх плечах прийшла до влади. Після встановлення диктатури більшовики поступово відкидали радянські гасла, які не мали нічого спільного з їхньою доктриною, й уже навесні 1918 року розпочали створення комуністичного суспільно-економічного ладу методом реформ, що насаджувалися зверху. Ці реформи так змінили спосіб життя населення, що цілком заслуговують на визначення «революційні». Відповідно, й саморозпад побудованого за 1918 — 1938 рр. штучного ладу слід розглядати як революцію, але протилежну за знаком, тобто антикомуністичну.

2. СУСПІЛЬСТВО Й НАЦІЯ В ЧАСІ Й ПРОСТОРІ

Аналізу пострадянського суспільства мусить передувати теоретичний вступ. Дивлячись на оточуючий світ, ми без корекції співвідносимо його з власним. Щоб розібратися в тому, де ми знаходимося в часі й просторі, треба проаналізувати власний і чужий досвід, користуючись однаковими критеріями. Отже, зупинимося спочатку на критеріях.

Доцільно виділити три головні виміри історичного процесу — технічний, економічний і соціально-політичний. Незважаючи на взаємопов’язаність, кожний з них має специфічну динаміку й навіть неоднаковий у різні часи вектор змін — позитивний (прогрес) або негативний (регрес).

За рівнем розвитку техніки історія людського суспільства поділена на три етапи — доіндустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний. У країнах євроатлантичної цивілізації індустріальне суспільство почало формуватися з другої чверті XIX ст. під впливом переходу від мануфактурного до фабрично-заводського виробництва. Перехід до постіндустріального суспільства був ініційований Другою світовою війною. Останнім часом таке суспільство часто називають інформаційним.

Економічний вимір історичного процесу визначається ступенем розвитку товарно- грошових відносин і ринку, а соціально-політичний — рухом від традиційного та ієрархічного до демократичного, в перспективі — громадянського суспільства. У традиційному суспільстві сувереном був монарх, у руках якого зосереджувалася повнота влади, іноді не тільки світської, а й духовної. Трансформація традиційного суспільства в демократичне визначалася частковою, а згодом і цілковитою втратою суверенності монарха.

Громадянське суспільство є продуктом демократичного розвитку. Воно становить сукупність економічно самодостатніх соціально-політичних структур, які дають можливість громадянам формувати на конституційній основі персональний склад органів влади й повсякденно контролювати їхню діяльність.

Під час цивілізаційних криз XX ст. (Великої війни 1914 — 1918 рр. і Великої депресії 1929 — 1933 рр.) у деяких країнах на поверхню політичного життя піднімалися з народних низів сили, які знищували або підпорядковували собі інші політичні структури, формували власну державу та встановлювали тоталітарний контроль над суспільством. Найбільш стисло й точно тоталітаризм визначається через парне, але протилежне йому поняття демократії. Демократія — це панування суспільства над державою, а тоталітаризм — панування держави над суспільством. Радянський тоталітаризм створив незнаний в історії людства новотвір — державосуспільство. Мільйони людей мали цілком реальні повноваження, які й забезпечували функціонування радянського ладу. Разом із тим непідконтрольна конституції «робітничо-селянська» держава робила з ними все, що завгодно.

Кожне суспільство, за винятком первісного, структурується одночасно у двох площинах — етнічній та соціальній. Аграрна стадія в розвиткові людської цивілізації характеризувалася величезним переважанням селян у соціальній структурі, натуральним господарством і примітивною технікою, яка не змінювалася впродовж століть. Соціальна диференціація аграрного суспільства була надзвичайно розгалуженою, бо на неї впливали майнові, службово-професійні, територіальні, релігійні, інколи навіть етнічні чинники. Таке суспільство не знало соціальної динаміки. За звичайних обставин перейти до більш привілейованого соціального стану (рос. «сословие») було майже неможливо.

В індустріальному суспільстві стани (рос. «сословия») трансформувалися в класи — якісно вищу форму соціальної організації. Найбільш динамічно розвивався клас буржуазії, який був безпосередньо пов’язаний з технічним прогресом, підприємництвом і ринком. Буржуазія не зупинялася перед силовим руйнуванням застарілих соціальних порядків, якщо не існувало можливості розв’язати проблеми мирним шляхом. З буржуазією в історію людства прийшло поняття революції.

У руках підприємців зосереджувався капітал, функціонування якого неможливе без робочої сили. Пролетаризація селян, ремісників, торгівців та інших дрібних власників спостерігалася завжди, але тільки при наявності капіталу вона ставала висхідним пунктом для формування робітничого класу.

На стадії свого формування буржуазія й робітники розвивалися як класи-антиподи. У «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф. Енгельс неправомірно поширили цю особливість доби первинного нагромадження на всю історичну перспективу. Помилкою К. Маркса було й судження про можливість вилучення з процесу виробництва власника капіталу або управлінця- менеджера, який такою ж само мірою зацікавлений в ефективному підприємництві. Нарешті, неправильним було уявлення Маркса про те, що робітник завжди залишатиметься пролетарем. На підготовку й перепідготовку сучасного кваліфікованого робітника витрачаються впродовж його продуктивного життя сотні тисяч доларів. Його не можна називати пролетарем лише на тій підставі, що він не бере участі у виробництві своїм капіталом. Урешті-решт, менеджер теж не використовує у виробництві власний капітал.

Помилки К. Маркса були виправлені західноєвропейськими соціал-демократичними партіями, які спромоглися налагодити співробітництво праці й капіталу. Натомість більшовики зробили спробу реанімувати ідеї «Маніфесту Комуністичної партії» через 70 років після його появи. У результаті опанована ними країна на наступні сім десятиліть зійшла на манівці історичного процесу. Усупереч уявлень К. Маркса, націоналізація (усуспільнення) засобів виробництва не обертала націю (суспільство) на власника. Засоби виробництва в результаті комуністичної революції ставали приватною власністю держави, а точніше — державної партії, й уже зовсім точно — її вузького керівництва. Орган, в якому зосереджувалася політична й економічна диктатура, перебував надто далеко від окремо взятого підприємства. Він не міг виконувати роль агента виробництва, як це робили власник капіталу або його довірена особа. Побудована більшовиками командна економіка була ідеальним підґрунтям для тоталітарного політичного режиму, але залишалася штучним і неживим витвором.

Переходячи до розгляду етнічного виміру суспільства, слід відзначити його особливу інерційність. В аграрному суспільстві етнічна спільність функціонувала у вигляді союзу племен або народності. В індустріальному суспільстві народність стала нацією, тобто спільністю, яка характеризується більшою економічною, політичною й психічною згуртованістю. Такій згуртованості сприяло подолання станових (рос. «сословных») перетинок, розвиток ринкових зв’язків, покращання комунікацій між регіонами, піднесення культурного рівня населення.

Народності відповідали імперській організації держави. Коли вони трансформувалися в нації, їм стало тісно в імперії, тому вони почали підривати її зсередини. Процес націєтворення формував об’єктивні передумови для трансформації традиційного суспільства в демократичне, громадянське. Коли більшовики поставили собі за мету знову зібрати одну з останніх імперій традиційного типу, то їм довелось придумувати для неї нову оболонку у вигляді союзу вільних і рівноправних республік. У конституціях стверджувалося, що кожна республіка має право на вихід із федерації, але радянський гімн наполягав на «непорушності» союзу. З часом спробували наповнити термін «радянський народ» конкретним змістом. У тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В. Леніна (1970 р.) і в доповіді генерального секретаря ЦК Л. Брежнєва на XXIV з’їзді КПРС (1971 р.) з’явилося положення про радянський народ як нову історичну спільність, що виросла з інтернаціонального єднання націй. Однак цю теоретичну конструкцію тримала при житті тільки одна об’єктивна обставина — існування Радянського Союзу.

Громадянське суспільство в кожній країні є результатом її тривалого розвитку в умовах демократії. Власне, переходу від індустріального до постіндустріального суспільства в техніко-економічній сфері відповідає перехід до громадянського суспільства в соціально- політичній сфері. Основоположною рисою громадянського суспільства є цілком природна увага до прав людини. Визрівання громадянського суспільства відбувається одночасно з формуванням політичної нації. За суттю це — той же процес, тільки з іншого погляду. Сукупність людей різних національностей з часом перетворюється на політичну націю, яка є симбіозом соціальних й етнічних спільностей, структурованих навколо державоутворюючої нації.

Безсумнівно, що глобалізація, яка є проявом динамічних зрушень у техніко-економічній сфері, прискорює трансформаційні процеси в соціально-політичній сфері. Терміни «клас» і «нація» в їхньому загальновживаному значенні вже не відповідають повністю реаліям постіндустріального громадянського суспільства. Однак неодмінною умовою успішності трансформаційних процесів у соціально-політичній сфері є зрілість державоутворюючої нації й національної держави.

3.УКРАЇНСЬКА ЕТНІЧНА НАЦІЯ

Згідно з політичними поглядами громадяни поділяються на консерваторів, лібералів, соціалістів і комуністів. У країнах із нерозв’язаним національним питанням у партійному спектрі з’являються націоналісти — або «чисті», або з деталізацією політичного напряму (націонал-демократи, націонал-соціалісти та ін.). Якщо націоналісти обмежуються закликами турбуватися про власну націю, то вони не становлять небезпеки навколишньому світу. Якщо вони бажають своїй нації «добра й щастя» за рахунок гноблення, фізичного знищення або насильницької зміни свідомості людей інших національностей, то їх треба назвати небезпечними навіть для власної країни.

Процес націєтворення в Україні, як і в усій Східній Європі, відбувався із запізненням на 100 — 150 років порівняно із Західною Європою. Тим не менш, українська етнічна нація сформувалася, маючи за собою тисячолітню історію існування в інших формах. Її формуванню не перешкодив навіть кордон між Російською імперією й Австро-Угорщиною. Однак формування нації в імперських умовах позначилося на її якісних параметрах. Питома вага інтелектуальної й економічної еліти в складі українців була невеликою.

Радянський період у націєтворенні не можна оцінювати однозначно. Більшовики визнали наявність національних республік і дали їм певний простір для розвитку, включно з декларативними, в умовах диктатури, конституційними гарантіями виходу зі складу союзної держави. УРСР об’єднала переважну частину українських етнічних земель, стала економічно й культурно розвинутою республікою, членом-засновником ООН. Разом із тим вона знаходилася в епіцентрі сталінського терору, який мав своєю метою попередження можливої суверенізації найбільшої національної республіки.

За волею керівників державної партії, народи СРСР вишикувалися в багатоступінчасту ієрархію. Найвище становище зайняли росіяни («русские»). Після них ішли представники націй, які дали своє ім’я союзним республікам. У зв’язку з цим виникло поняття титульної нації. На третьому місці знаходилися народи національних автономій у союзних республіках. На четвертому місці перебували «нетитульні» нації, які не мали власних республік — союзних або автономних. Отже, СРСР будувався на дуже небезпечних засадах етнократизму, які утверджували нерівність громадян за національною ознакою.

Помиляється той, хто вважає, що з 1991 року ми почали своє життя з чистого аркуша. Минуле тримає нас у своїх обіймах, у тому числі у сфері національних відносин. У нас не сталося кривавих міжнаціональних конфліктів, хоч в інших республіках цей безсумнівний наслідок «ленінської національної політики» проявлявся в яскравих і трагічних формах. Але наше суспільство ще не можна назвати громадянським.

4. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ

Політична нація без проблем формується тільки в благополучній країні. Мігранти прагнуть утвердитися в новому середовищі, а тому оволодівають мовою країни перебування, стають її громадянами, приймають як власні її національні інтереси. Водночас вони можуть зберігати свою мову, культуру й релігію. Законодавство про національні меншини забезпечує їхні права.

У нас усе інакше. Засад етнократизму давно вже не існує, тому що вони були неприродними й могли існувати тільки в силовому полі диктатури. Але люди, які провели значну частину життя в Радянському Союзі, зберігають пам’ять про колишнє становище представників своєї національності, й у багатьох це створює психологічний дискомфорт.

Проблема, яка тут аналізується, довгий час була абстрактною, аж поки не матеріалізувалася під час протистояння між Заходом — Центром і Сходом — Півднем на президентських виборах 2004 р. і парламентських виборах 2006 р. Ми дивилися на цю проблему з погляду протистояння політичних еліт, який має право на існування. Але політики тільки використовують (свідомо чи підсвідомо) об’єктивно існуючі обставини. Отже, розглянемо обставини.

Як утілювалося в життя перше місце росіян («русских») у радянській ієрархії національностей? Відповідаючи на це запитання, треба спочатку зробити кілька застережень.

Одразу слід відкинути твердження про колоніальне становище українців у радянській імперії, про різний менталітет українців і росіян й тому подібне. Радянський Союз, безсумнівно, був імперією, але відмінною від традиційних або колоніальних імперій. Кремль справді надавав перевагу росіянам («русским»), тому що це була найбільша за чисельністю нація в імперії. Але кремлівські «інтернаціоналісти» не мали улюблених націй і любили тільки себе у владі. Створюючи політичні зручності для людей певної національності, вони думали про зміцнення своєї влади, а не про добробут і щастя обраного народу. Радянська влада попри свою безсумнівну народність (унаслідок заглибленості в товщу населення) не залежала від волевиявлення виборців. Тому люди будь-якої національності не відповідальні за дії тоталітарного кремлівського режиму.

Коли ми проаналізуємо становище росіян («русских») у Радянському Союзі (з урахуванням сформульованих застережень), то одразу впаде в око їхня інституційна нерівноправність у порівнянні з громадянами національних республік. Незважаючи на те, що республіканські компартійно-радянські центри були лише територіальними відгалуженнями загальносоюзного центру, в Кремлі вирішили, що утворювати повноцінний центр для Російської Федерації небезпечно. Радянські республіки не могли існувати без столиці, й тому в Москві створили суто символічний радянський центр — Раднарком РРФСР, який керував дрібними підприємствами й другорядними відомствами. Великі підприємства й усі інші галузі народного господарства на території Росії підпорядковувалися безпосередньо Раднаркому СРСР. Партійного центру взагалі не існувало, а парткоми підпорядковувалися ЦК КПРС. Після ХХ партз’їзду виникло Бюро ЦК КПРС по РРФСР, але воно теж мало тільки символічні права. Виходить, що російська (рос. «русская») державність була імперською, а не національною.

Після здійсненої М. Горбачовим конституційної реформи радянські органи влади стали незалежними від партійних комітетів. Унаслідок цього М. Горбачов зустрівся в Москві з неочікуваним суперництвом російського (рос. «российского») центру влади. Б. Єльцин показав, як треба використовувати бездіяльні раніше норми радянських конституцій для суверенізації союзних республік. Республіки скористалися прикладом, і Радянський Союз розпався.

Розпад СРСР був закономірним явищем. Таким само невідворотним був розклад комуністичного суспільно-економічного ладу. Після припинення масового терору на початку 1950-х рр. радянський лад охопила системна криза, яка рано чи пізно повинна була обернутися розладом усіх його структур. Однак цей подвійний крах виявився цілковитою несподіванкою для останнього покоління радянських громадян. Ми часто підкреслюємо, що 90% населення на Всеукраїнському референдумі висловилися за незалежність. Але референдум відбувався після путчу політичних діячів, які мали намір ліквідувати здобутки демократизації й повернути суспільство до остогидлих часів Л. Брежнєва. За інших умов його результати могли бути менш визначеними.

Крах СРСР і радянського ладу — це явища різного порядку. Але у свідомості переважної більшості громадян вони зливаються в щось єдине, тому що відбулися одночасно. Унаслідок цього громадяни по-різному відповіли на два однакові по суті запитання, поставлені 2004 р. ученими Інституту соціології НАН України. На запитання «Як ви ставитеся до розпаду СРСР 1991 року?» тільки 20,1% опитаних відповіли позитивно. Байдужість або негативне ставлення до цієї історичної події виявили 66,1% респондентів, тобто дві третини. На це ж запитання в іншому формулюванні — «Як ви ставитеся до проголошеної 1991 р. незалежності України?» позитивно відповіли 43,7% учасників опитування. Байдужість або негативне ставлення до цієї події виявили 35,9% опитаних, тобто близько третини.

Співставлення обох формулювань свідчить про те, що люди мали щось інше за душею, коли відповідали на обидва запитання. Не так важко визначити причини їхнього незадоволення власною державою. Вони відсторонялися від держави, в якій панували олігархи й корумповані чиновники.

Категорія «титульних» і «нетитульних» націй була пов’язана з етнократизмом у побудові СРСР. Власне, це — дві іпостасі однієї категорії. Крах союзної держави призвів до зникнення етнократизму й, відповідно, «титульних» націй. У кожній з пострадянських держав з’явилася двоповерхова національна структура — колишня «титульна» етнічна нація як центр кристалізації майбутньої політичної нації й національні меншини — чужоетнічний матеріал для процесу кристалізації. У найбільш незручній ситуації опинилися росіяни («русские»), які в час існування СРСР були державоутворюючою нацією, тобто почували себе як удома в кожній союзній республіці. Тепер за межами Російської Федерації вони опинилися в незвичній для себе ролі національної меншини. Єдиними виключеннями є Казахстан і Україна, де через свою велику чисельність і/або русифікованість корінного населення вони не почувають себе меншиною й фактично не є нею.

В Україні знайшлося немало людей, охочих трактувати росіян як національну меншину. Однак об’єктивні дані свідчать, що українське й російське населення України поділяється на три більш-менш однакові за розмірами лінгвоетнічні групи — україномовних українців, російськомовних українців і російськомовних росіян. За логікою повинна була б існувати й четверта група — україномовні росіяни. Вони справді існують, але становлять зовсім невелику кількість людей, непорівнянну з іншими групами.

Поділ основної частини українського суспільства (за виключенням національних меншин) на лінгвоетнічні групи досить чітко простежується за відповідями на запитання працівників Інституту соціології НАН України, які проводять з 1994 року моніторинг соціальних змін. За даними Інституту, частка громадян, які спілкуються між собою в родині переважно українською мовою, зросла з 36,7% у 1994 році до 41,8% у 2005 році. Кількість громадян, які спілкуються в родині переважно російською мовою, зросла відповідно з 32,4% до 36,4%. Відсоток тих, хто спілкується українською або російською мовами залежно від обставин, зменшилася з 29,4% до 21,6%. Частка тих, хто в родині спілкується іншими мовами або не відповіли на це запитання моніторингу, зменшилась з 1,5 до 0,2%. Останні дві цифри наводяться в інтересах аналізу загальної динаміки. Щоб визначити мовну ситуацію серед представників національних меншин, потрібно проводити опитування тільки в їхньому середовищі.

Частка україномовних у своїх родинах громадян зросла на п’ять пунктів, а російськомовних — на чотири пункти. Зростання відбулося переважно за рахунок тих, у кого мовний статус у родині невизначений. Зрушення в мовній сфері відбуваються, як правило, повільно. Досить активна й протилежна за знаком динаміка дає можливість зробити два важливі висновки.

По-перше, за радянські часи українці в містах, де панувала російська мова (а вона панувала всюди, за винятком західних областей) часто переходили на чужу мову в родинному спілкуванні, щоб краще почувати себе за межами сім’ї. У незалежній Україні цей своєрідний комплекс неповноцінності зникає. По-друге, громадяни України неукраїнської національності не відчувають мовного дискомфорту, оскільки збільшується кількість тих, хто обирає в родинному спілкуванні російську мову.

Спираючись на динаміку лінгвоетнічної самоідентифікації, не можна робити висновки про характер процесів, пов’язаних з утворенням політичної нації. Поява згуртованої спільноти людей, об’єднаних єдиним громадянством, не шкодить національній самосвідомості. Разом з тим співставлення лінгвоетнічної самоідентифікації населення з національно-просторовою дає можливість оцінити громадянську зрілість українського суспільства (див. таблицю 1).

Ми бачимо, що в суспільстві небагато людей, які вважають себе представниками свого етносу або, навпаки, космополітами. Ці протилежні за історичною динамікою стадії національно-просторової самоідентифікації однаковою мірою невластиві як українцям, так й українським росіянам («русским»). У Радянському Союзі повоєнної доби переслідуваних євреїв, які вважали себе передусім представниками власної нації, таврували як космополітів. Але цей термін тоді виконував маскувальні функції, приховуючи державний антисемітизм.

Серед тих, хто й досі вважає себе громадянином Радянського Союзу, мало україномовних українців, але багато російськомовних українців й, особливо, російськомовних росіян («русских»). Цих громадян не можна вважати людьми з виключно імперською свідомістю. Мабуть, більшість серед них складають ті, хто відчуває ностальгію по спокійному й забезпеченому, хоча б за мінімумом, життю.

Вражає великий відсоток людей у всіх без винятку лінгвоетнічних групах, які не вважають себе громадянами України. Для українців це можна пояснити прохолодним ставленням до соціальних параметрів будованої з 1991 року національної державності. Російськомовні росіяни на дві третини все ще перебувають у сфері тяжіння до Росії. Реагуючи на це, керівники Російської Федерації почали звертати пильну увагу на потреби й настрої співвітчизників (негромадян РФ) у країнах СНД.

Головний висновок із співставлення національно-просторової самоідентифікації з лінгвоетнічною досить невтішний: українське суспільство перебуває лише на початковій стадії формування політичної нації. У випадку несприятливого розвитку соціально-економічних процесів усе більше громадян України потраплятимуть у сферу тяжіння Росії з трагічними наслідками для національної державності.