Сутінки в окремо взятому місті

Інколи здається, що Горлівка розташована в якійсь глухій чорній дірі. Щодня у зведеннях із фронту повідомляють про загибель людей із найрізноманітніших населених пунктів, але про те, що в Горлівці 14 листопада загинуло п’ятеро осіб, серед яких двоє дітей, із всеукраїнських засобів масової інформації повідомила хіба що газета «День» та місцеві сайти. Як і про те, що понеділок, 17 листопада, у Горлівці було оголошено днем жалоби. Величезне місто (понад 250 000 жителів!), у якому за час цих страшних подій (із березня!) загинуло (за даними СБУ) понад 200 осіб і поранено близько 300, — зовсім нечасто потрапляє в об’єктив журналістів.

Пояснення цьому є.

•  Горлівка повністю «під ковпаком» не «ДНР» навіть, а місцевої бандитської влади (сьогодні тут 7 угруповань, які розділили зони впливу і безбожно грабують місто). Настільки «під ковпаком», що приїхати сюди можуть лише найвідчайдушніші російські ЗМІ, а українським — дорога до цього заповідника тероризму абсолютно заборонена. Особливо після того, як «Біс» дозволив-таки приїхати групі з «1+1», годував і поїв її, танцював на камеру в обнімку з автоматом на місцевому весіллі, а потім смертельно образився, що його «не зрозуміли» і виставили в сюжеті в найнепривабливішому світлі. Хоч і вважаю «Біса» злочинцем, за яким плаче «довічне», думаю, образа була обґрунтованою. Тепер уже точно нікого з української братії, яка пише і знімає, до Горлівки не пустять. Загалом — суцільний інформаційний вакуум. Його наповнюють крихтами фактів нечисленні і доволі упереджені місцеві блогери на місцевих сайтах, які практично ніхто не бере до уваги і не публікує у «великих» ЗМІ саме через сумніви в об’єктивності. Картинки, як кажуть, — немає. Лише чутки і домисли.

Але ж хоч як би там було, чверть мільйона осіб не можуть стати невидимками. І не повинні. Тому що це якось особливо несправедливо і трагічно.

Так от...

•  Горлівка — жирна чорна діра на карті фейкової бандитської республіки, тому що вони, бандити, не можуть відкрити і втратити її. Не можуть із найрізноманітніших причин: від географічних до особистісно-егоїстичних.

Почнімо з географічних.

Залізничні станції Микитівка і Горлівка є таким потужним транспортним вузлом, який у зовсім нещодавньому минулому перетворив Горлівку з шахтарсько-хімічного монстра на чудовисько оптової торгівлі. Сотні величезних складів були забиті продовольством. Схоже, хлопці з автоматами не все ще під’їли там, є за що триматися поки що. Так, зараз із заходу і на захід особливо нічого не ввезти-вивезти, але ж «романтики незалежності» збираються «налагоджувати торговельні контакти», тут якраз Горлівка як транспортно-торговельний вузол і може дуже знадобитись.

Промислові чинники теж вельми цікаві.

•  Що із того, що шахти затоплено? Після Вітчизняної вугільні підприємства були відновлені буквально за рік-два і годували пів-Горлівки до самої перебудови, поки не з’ясувалося, що і збиткові вони, і взагалі — камінь на шиї молодої держави. Тільки от виявилось, що по дороге коксівне вугіллячко особливо глибоко й лізти не варто, тому що є воно практично на поверхні: мало не вручну ямку копаєш, і бери — не хочу! Що й робили останніми кількома роками всякі «остапи бендери» на свій страх і ризик, заманюючи в «дудки» напівголодних роботяг без страховки, техніки безпеки і всяких там лікарняних із регресами. І люди йшли. Йшли і гинули. Тому що звикли ризикувати, звикли бути «нічим», звикли кланятися панові за шматок чорного вугільного хлібчика. Тобто — вугіллям Горлівка не ображена, буде чим торгувати, якщо стане хто «налагоджувати контакти» з рабовласниками.

Хімія у нас теж солідна. І Коксохім, і «Стірол», і «Біофарм», які нічого не варто відновити і запустити — була б сировина. Є у нас і металургія (залишки готової вже ртуті на «Микит-ртуті», яких, говорять, для продажу років на 50 із гаком вистачить), і машинобудування, і харчова промисловість, і сировина різна, і навіть високотехнологічний «Фільтр», наприклад. Тобто ресурси, технології, комунікації, кваліфіковані кадри і дешева робоча сила — наявні. Не говорячи вже про інфраструктуру, що не така вже й жахлива, якщо добре подумати. Для експлуатації згодиться. 

Але не це найважливіше.

Найважливіше — люди. Близько 200 000 душ (без тих, хто виїхав) — заляканих; обдурених; довірливих; терплячих; слухняно-керованих; звиклих до начальницького дебілізму і до монархічної у всьому єдиноначальності; які сповідують принципи «б’є, значить любить» і «начальник завжди правий»; і, нарешті — із начисто промитими мізками...

•  Це ж у Горлівці ніхто жодного разу й не вийшов на мітинг ПРОТИ сепаратизму. Це в Горлівці на мітингах ЗА сепаратизм тусувалось осіб 300—400, не більше, і з кожним мітингом дедалі менше, поки зовсім не перестали виходити по суботах на площу до свого улюбленого Леніна. Це в Горлівці першим (і в найтрагічніший спосіб!) загинув мало не єдиний нормально-активний, щиро протестуючий проти вселенського зла Володимир Рибак! Загинув задовго до того, як якісь там «правосєки» зрозуміли, що треба таки рятувати український Донбас.

Референдум — так референдум; ДеНеРе — так ДеНеРе; вибори — так вибори; наказано радіти — радітимемо! Саме так говорили горлівчани і радісно, щиро бігли на нібито вибори, тому що «77» (ніким в очі не бачений, але такий «рідний і близький» адміністратор групи «Самооборона Горлівки» «ВКонтакте») сказав, що треба бігти і голосувати за Захара! Ну, так, ПОТІМ хтось і запитував: щось про Безлера, який утік, про дурощі новообраного вождя, про пенсії і про виплати якісь... Ну — розпитали; ну — отримали від «77» відповідь: «Війна, терпіть!»; ну — і вишикувались слухняно в багатотисячні черги по подачки (вірніше — по ДОВІДКИ нібито для отримання пенсії!) від ще більш міфічного, ніж «77», пана Захарченка, бо «пообіцяв же, начальник же!».

Це в Горлівці: сказано, що їх убивають «українські фашисти» — значить, українські фашисти. Це навіть добре, що їх ніхто не бачив, цих фашистів, тому що вигадати можна будь-який образ на місці порожнечі.

•  Далекий і невідомий ворог безпечніший за того, що поруч, з автоматом. Який поруч добре відомий — і відповісти може на звинувачення, і в підвал кинути, і просто розстріляти та в ставок викинути. Ворогові, який поруч, в очі дивитися не можна. Треба просто вдавати, що його, цього ворога, немає, і тоді — «може, й пронесе!». Ворога, який поруч, треба слухатись, не сердити, не хвилювати. Треба старанно вдавати, що все добре, що ти всьому віриш, що всім задоволений і з усім згоден. А ось на того, далекого, можна кричати матом, можна ненавидіти його і хотіти вбити, можна говорити про нього гидоту, ображати страшенно... Можна, тому що він — не відповість і не дістане принаймні поки що. Випустиш пару страшними розповідями і матами — і всім легше. Скажеш собі, що поки ти на ТИХ кричиш матом, ЦІ, які поруч, які з автоматами, тебе не чіпатимуть — і жити спокійніше. І обстріли не такі страшні. І смерть від «ворожої» міни — менш жахлива, тому що ніби героїчна, в боротьбі за якісь ідеали, а не так, як написав один російський військовий на клаптику картону: «привели на забій, як биків...»

Не хочеться бути биками на забій. Хочеться бути героями. Хочеться вірити у світле і хороше. Навіть якщо воно, це «хороше», з перекошеною від наркоти пикою, яке не вміє зв’язати два слова, відсиділо разів зо три, а якщо й інтелігентне — то схоже на есесівця таких улюблених героїчних часів Великої і Вітчизняної!

Як не дорожити цим чарівним людським ресурсом?

Як його можна віддати?

А кого ж тоді «доїти», «взувати» й обдурювати?

Перед ким же тоді змальовувати «російських православних рятівників»?

Чим же тоді пишатися в шинках за стаканом горілки і після понюшки крутої травички?

Чиєю ж «любов’ю» і чиєю кров’ю тоді підживлюватися?

От вони Горлівку й не віддають. От і переговорів навіть не ведуть про те, щоб Горлівка відійшла до буферної зони і з неї вивели б важку зброю і всякого роду війська. Ось і не пускають сюди нікого, хто побачить весь цей кошмар, весь абсурд, гірший за оруеллівський, щоб не знали і не висвітлювали! Ось і вбивають інколи «лохів» для підтримки міфів і «потрібного» настрою...

•  Такі собі СУТІНКИ, в яких темними ночами бродить щось страшне, а на ранок виявляється, що сусіди зникли тихо і безслідно, але інколи — навпаки: розірвало сусідів на криваві шматки відверто, показово і гучно.

Хто залишився — радіє, що живий і, затамувавши подих, продовжує вдавати, що нічого не відбувається.

Але при цьому боязко-анонімно запитують у всесильного, всезнаючого і всенаправляючого «77»: «А, може, все-таки виїхати, га?»

На що отримують геніальну відповідь: «Купи навушники і сиди вдома!»

І Горлівка — в навушниках. На вулиці, в автобусі, на роботі, вдома біля комп’ютера — в навушниках. Щоб нічого не чути. От шкода, що немає таких собі наочників, щоб ще й нічого не бачити, і наротників, щоб не бовкнути чого ненароком... І чого-небудь для шлунка, щоб їсти не просив...

Сутінки в окремо взятому місті, втім...

P.S. Можливо, крига скресла. Вчора близько трьох десятків горлівчанок, які проживають у 5-му кварталі («Сонячному»), ходили до місця проживання «ополченців» і кричали їм, щоб забиралися, тому що через них горлівчан убивають. Бойовики, звісно, відреагували спокійно і цинічно, обізвавши жінок дурепами, а в соцмережах прибічники «ДНР» написали, що пізно виганяти «наших ополченців», краще їм допомагати... І все-таки це перший бунт у Горлівці. Можливо, шанс є...