«Свобода нікому не діставалася задарма»

Нещодавно в московському видавництві «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН) вийшла друком книжка «Каждый выбирает для себя... Памяти видающегося правозащитника генерала П. Григоренко». У збірці представлено матеріали і спогади про відомого учасника дисидентського руху, засновника Української гельсінської групи, члена Московської гельсінської групи і розжалуваного в рядові радянського генерал-майора Петра Григоровича Григоренка. Про нову книжку «День» вирішив розпитати в одного з її укладачів — сина генерала  Андрія Григоренка.

Андрій Петрович опинився в еміграції ще раніше за свого батька — вже близько сорока років він мешкає у США, проте бере активну участь в українському громадському житті, зокрема перебуваючи в тісному контакті з активістами кримськотатарського руху. Адже з-поміж іншого саме боротьбі за права кримських татар вони разом із батьком присвятили багато років свого життя. Окрім власне книжки розмова торкнулася останніх подій у Криму і на Сході країни. Також Андрій Григоренко розповів про своє бачення спільного минулого і окремого майбутнього України та Росії, поділився думками про хвороби пострадянського суспільства.

— Андрію Петровичу,  що спонукало вас розпочати роботу над новою книжкою про батька?

— Збірку під назвою «Каждый выбирает для себя...» було опубліковано в Москві за гіркою іронією одночасно з російським нападом на Україну і подальшою російською анексією Криму. Збіг видається випадковим, проте символічним, оскільки мій покійний батько доклав чимало зусиль щодо захисту багатостраждального кримськотатарського народу.

Я шкодую, що повна версія збірки, яка готується до виходу друком в Україні, поки що не з’явилася в книгарнях. Повна версія вийде під іншою, оригінальною назвою «Людина, яка не могла мовчати. (Петро Григоренко очима сучасників)». Через набагато більший обсяг українська збірка, найімовірніше, вийде у двох томах. Нова книжка складається із спогадів різних людей про одну з центральних постатей Руху за права людини в неіснуючому більше СРСР — ветеранові Другої світової війни, генералові, публіцистові і громадському діячеві Петру Григоренку. Більшість авторів особисто знали покійного генерала. Винятки з цього правила зроблено для того, щоб представити й погляд на громадську діяльність Петра Григоренка людей, які з ним не зустрічалися.

Спершу передбачалося, що цю збірку буде опубліковано до сторіччя з дня народження П. Григоренка. Проте різні обставини, зокрема моя тривала хвороба, затримали вихід книжки більш ніж на п’ять років. Причин, що спонукали мене створити цю збірку, кілька. Найважливішою є те, що за роки після краху комунізму виросло покоління молодих людей, які не пам’ятають часів комуністичного тоталітаризму. Нове покоління досягло зрілості і встигло на повен голос заявити, що далеко не все їх влаштовує в режимах, встановлених на посткомуністичному просторі. Нове покоління шукає відповідей на те, яким має бути їхнє майбутнє і яким чином до цього майбутнього прямувати. Водночас стало очевидним, що посткомуністичне суспільство часто-густо має вельми невиразне уявлення про тих, хто протистояв молохові тоталітаризму попри драконівські репресії, наклеп і шельмування в державних засобах масової інформації. Проте я вважаю, що досвід тодішнього протистояння тоталітаризмові може бути корисний як нинішнім, так і майбутнім борцям за права людини.

Іншим спонукальним мотивом була необхідність протиставити викривленням минулого справжні свідчення учасників боротьби за людську гідність і право бути самим собою, а не автоматом  homo soveticus (у просторіччі «совком»).

У збірці зібрано як статті російських авторів, так і українських. Останнє я вважаю важливим, оскільки українська національно-демократична думка далеко не завжди належним чином висвітлюється. Тут, до речі, слід зауважити, що оригінальні тексти написані англійською, російською та українською мовами, а збірка поки що вийде лише російською. Українські й англійські тексти публікуються в моєму перекладі. Я не залишаю надії, що збірку буде перевидано українською та англійською.

«ГЛАСНЕ  ПРОТИСТОЯННЯ ТОТАЛІТАРНІЙ ВЛАДІ Є ЕФЕКТИВНІШИМ, НІЖ ПІДПІЛЛЯ»

— Еволюція поглядів Петра Григоренка була довгим і непростим процесом. Підпільне мислення насаджувалося владними структурами, і не дивина, що такий образ мислення домінував, і, боюся, домінує і понині у суспільному житті багатьох країн. У комуністичних країнах однодумність, доведена до абсурду, просто штовхала всі паростки вільнодумства в підпілля, де каральним органам було легко розправлятися з такими бунтарями. Крім того, підпілля, будучи зворотною стороною диктатури, часто-густо користується методами сумнівної моралі. Не маючи зворотного зв’язку суспільного контролю, підпільні організації мають тенденцію переродження в диктатуру, як багато разів вже траплялося в історії.

Зрозуміло, це лише мої міркування. Я зовсім не стверджую, що це міркування мого покійного батька, але, проте, мені уявляється, що ним керували приблизно такі ж міркування. Я також не сумніваюся, що власний досвід батька зіграв роль каталізатора в його еволюції. Коли він виступив 1961 року на московській партконференції, то розмови і чутки про це розійшлися по всьому СРСР. Коли ж  1963 року ми розкидали листівки в кількох містах, то жодного широкого розголосу наша діяльність не отримала. Навіть до цього дня мало що відомо про діяльність нашої підпільної групи. Інакше кажучи, особистий досвід підказував, що гласне протистояння тоталітарній владі ефективніше, ніж підпілля.

Ну і нарешті, питання моральної установки, успішно сформульованої самим Петром Григоренком: «Влада, що народилася в підпіллі і вийшла з нього, любить в темряві творити свої чорні справи. Ми ж прагнемо винести їх на світло, опромінити їх світлом правди». Я думаю, що це міркування дає хорошу можливість перейти до сучасної ситуації в Україні. Українська революція 2013-14 років стала яскравим прикладом явного протистояння корумпованій політичній системі, що рухається до авторитаризму. Інакше кажучи, українське суспільство досягло громадянської зрілості і відкинуло систему придушення особистості і невід’ємних прав громадян. Питання про те, чи породив всенародний виступ лідерів, здатних повести країну по шляху таких потрібних, але можливо болісних реформ, залишається відкритим. Я впевнений, що не лише мені очевидна негайна потреба вивільнити ініціативу суспільства, впровадити некорумповану законодавчу підтримку дрібного підприємництва, забезпечити реальний поділ законодавчої, адміністративної і судової влади, ефективний контроль суспільства за діяльністю всіх інститутів влади, застрахувати суспільство від довільної і не схваленої суспільством зміни Конституції країни, відкриття курсів української мови, які по всій країні субсидуються для всіх охочих і введення обов’язкового навчання українській мові і українській літературі в усіх школах України.

— Чому, на ваш погляд, так небагато людей, у тому числі поміж інтелігенції, у сучасній Росії готові висловитися проти політики Путіна в Україні?

— Перш за все, слід зазначити, що відкритий виступ проти політики авторитарної держави здатний викликати цілий ряд небезпек. Історія також підтверджує, що будь-які революційні перетворення починаються одинаками. З цієї причини демократичний устрій суспільства засновується на забезпеченні прав меншин, гарантії свободи слова, релігії тощо витікають із завдання забезпечення незалежного волевиявлення меншин. Авторитарні і ще  більшою мірою тоталітарні політичні системи відрізняються придушенням прав меншин і, зрозуміло, демократичних свобод і гарантій. За цілком зрозумілою логікою придушення меншин призводить до тотального придушення суспільства і стагнації. Суспільство в стагнації приречене і на економічне відставання від систем з демократичним політичним устроєм з тієї ж причини придушення ініціативи. Якщо авторитарне суспільство не перешкоджає еміграції, то суттєва ініціативна частина населення відпливатиме до країн із сприятливішою для ініціативних людей політичною системою.

Повертаючись до обмеженої підтримки російською громадськістю України в її протистоянні російській агресії, слід не забувати, що Росія — країна з авторитарною політичною системою, не зжитою сімдесятирічною тоталітарною спадщиною, багатовіковим колоніально-імперіалістичним минулим. Не варто повністю скидати з рахунків і шовіністичні і ксенофобські настрої в суспільстві, що підігріваються інтенсивною пропагандою. Друга російська анексія Криму викликала в значній частині російського суспільства ентузіазм ура-патріотизму і підняла до того досить низький рівень схвалення Путіна. За деякими оцінками до 80% російського населення сприйняли кримську авантюру як своєрідну винагороду за втрату імперії. Я думаю, що не слід передбачати, що всі 20% потенційних російських друзів України вийдуть на вулиці з протестом проти путінського режиму. Проте протест проти агресивної політики Кремля вивів на вулиці російських міст безпрецедентну для цієї посткомуністичної країни кількість протестувальників.

Зрозуміло, репресії проти інакомислячих в сьогоднішній Росії часто-густо м’якші, ніж в комуністичному минулому, проте вони тривають як в рамках судочинства, так і за його межами. Політичні вбивства і тортури стали постійним феноменом російського життя.

«ПРОПОНУЮ УВАЖНО ПРОЧИТАТИ ІСТОРІЮ ПРО КАЇНА ТА АВЕЛЯ»

— Як людина, яка не з чуток знає, що таке радянська пропаганда, в чому ви вбачаєте її схожість або відмінність від інформаційної війни, яку Росія сьогодні розгорнула проти України? Чому, як на ваш погляд, остання виявилася настільки ефективною, незважаючи на наявність Інтернету і альтернативних джерел інформації?

— Перше, що впадає в око — це безсоромна брехня, що була фундаментальною характеристикою радянської пропаганди і яка є сьогодні домінуючою характеристикою її російської спадкоємиці. І ту й іншу також ріднить ксенофобія і культивування в масах відчуття «обложеної фортеці». Відмінністю сучасної російської пропаганди є відверта націоналістична і імперська пропаганда. Зрозуміло, що ці дві компоненти були присутні і в Радянському Союзі, але вони були більш закамуфльовані балаканиною про інтернаціоналізм.

Російська пропаганда ефективна з ряду причин. Перша — це те, що більшість людей, які підпадають під її вплив, не мають альтернативних джерел інформації або не бажають таку інформацію знайти. Російська пропаганда проти Грузії і України в значній мірі спирається на багатовікові забобони, що старанно культивувалися як російською імперською, так і радянською пропагандою. Забобони проти України культивувалися і за межами імперії. Можу навести такий приклад: 1975 року моя дружина і я вчилися на курсах німецької мови. Німкеня-викладачка одного дня зробила опитування студентів про їх національність. Коли я відповів, що я — українець, то вона заявила, що такої нації не існує... Нагадаю, що Україна є членом ООН з моменту утворення цієї організації. Протест моєї дружини і двох канадських громадян змусив директора курсів  у присутності всієї групи вибачитися. І це зовсім не поодинокий випадок.

Друга серйозна причина — це слабка контрпропаганда. Україна, на жаль, інформаційну війну Росії програє. Зверніть увагу, Росія стверджує, що вона не веде війну проти України, а Україна неначе цю нісенітницю приймає за чисту монету. Дозвольте мені запитати: окупація і анексія Криму — це що гра в квачі? А російські найманці в східних областях України — це російські туристи? Речі мають називатися своїми іменами. Росія формально оголосила Україні війну і веде її цілком серйозно і професійно. Тим же, хто стверджує, що війна двох братніх народів не можлива, пропоную заглянути в Біблію і уважно прочитати історію двох рідних братів, одного з яких звали Авелем, а іншого Каїном.

«УПЕВНЕНИЙ, ЩО КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАРОД ПОБАЧИТЬ ОСТАННЬОГО РОСІЙСЬКОГО СОЛДАТА, ЯКИЙ ЗАЛИШАЄ КРИМСЬКУ ЗЕМЛЮ»

— Чому, на ваш погляд, стала можливою окупація Криму? Як ви оцінюєте ситуацію, в якій опинились сьогодні кримські татари?

— Якщо озирнутись на російську зовнішню політику, то неважко помітити, що дестабілізація України відігравала і продовжує відігравати в ній доволі помітну роль. До певного часу, можливо, через проросійську складову української зовнішньої політики Кремль не йшов на відкриту агресію проти України, маючи впевненість, що нею можна управляти без прямої окупації. Українська революція 2013—2014 років не просто похитнула російсько-український status quo, а призвела до панічного страху, що Україна повністю виходить із-під російського впливу. Не варто забувати про те, що популярність Путіна останніми роками знижувалась, а єдиним безпрограшним ходом могла бути лише короткочасна успішна війна з малими втратами російської сторони. Крим, з точки зору Кремля, давав саме таку можливість. Злочинний крок адміністрації Януковича надав Росії за сумнівні пряники військовий плацдарм на півострові, ніяк не контрольований українською стороною. Путін також розраховував на неабияку підтримку кримського населення, переважна частина якого опинилась у Криму лише в другій половині ХХ століття, після депортації кримських німців, кримських татар, греків і вірмен. Я підозрюю, що в питанні підтримки кримського населення Путін прорахувався, оскільки так званий «референдум» був повністю бойкотований кримськими татарами і значною частиною людей іншого етнічного походження — кількість охочих узяти участь у російському фарсі не досягла навіть 35%. На полі внутрішньоросійського вжитку кримська авантюра принесла миттєві успіхи путінської популярності. Мабуть, всеросійська туга за імперією дуже глибоко укорінилася в свідомості. Що ж до Криму, то на великі торжества там чекати не доводиться. Кримська економіка упродовж останнього століття щільно переплелася з економікою континентальної України і нині проходить через болісну ломку. Не варто також забувати, що Крим є регіоном, якому потрібна економічна підтримка. Сьогодні ж у зв’язку з різким падінням рівня курортного бізнесу економічна ситуація виглядає зовсім гнітючою.

Кримські татари опинились у непростій ситуації. В українській державі проблему депортованих не було вирішено, проте процес реабілітації національного життя кримськотатарського народу тривав. Під російською окупацією перспектива кримськотатарського відродження не вселяє особливого оптимізму. Політичні вбивства, підготовка до фальсифікованих, політично мотивованих кримінальних переслідувань — ось що принесли в Крим російські багнети. Давати якісь поради кримськотатарському національному руху з мого відносно безпечного далекого я не вважаю за етичне. Знаю лише, що моє серце обливається кров’ю за цей багатостраждальний і героїчний народ. Я також упевнений, що загартований десятиліттями боротьби за свої законні права кримськотатарський народ знайде оптимальні способи протистояння окупантам і побачить останнього російського солдата, який залишає кримську землю.

— Як ви думаєте, чому ваш батько так пройнявся долею кримськотатарського народу? Чи підтримуєте ви зараз зв’язки з його представниками?

— Мої батьки взагалі були чуйними і не могли байдуже відвертатися від людей у біді, а кримськотатарський народ був у біді. Зазначу, що й інші знедолені отримували від усієї нашої сім’ї посильну підтримку. Знедолених же в комуністичному раю було скільки завгодно. Депортації за етнічною ознакою розпочали комуністи, а не нацисти, як це прийнято вважати. 14 малих народів було депортовано з їхньої традиційної національної території. Кримськотатарський народ був одним із 14, але практично єдиним, який не отримав повної реабілітації і права репатріюватися. Моє життя також пов’язане з боротьбою кримських татар. Я брав і беру посильну участь у  боротьбі за права цього народу. Із середини 60-х років минулого століття мені пощастило брати участь у кількох демонстраціях кримських татар, поширювати правдиву інформацію про їхнє становище. Опинившись в еміграції, продовжую правозахисну діяльність. Я виступав свідком із кримськотатарського питання на Перших Сахаровських Слуханнях, за моїм скриптом на австрійському телебаченні було створено документальний фільм про долю кримських татар, я є одним із засновників Фонду «Крим», багато разів публікував статті про кримських татар у пресі низки країн, організовував петиції на захист активістів репатріаційного руху. Мені вдалося, завдяки безкорисливій допомозі професора Пітера Реддевея, організувати широку кампанію на захист Мустафи Джемілєва.

Наразі я перебуваю в постійному контакті з кримськотатарськими активістами як у Криму, так і за його межами. З перших же днів незалежності України я регулярно буваю в Україні, регулярно беру участь у траурних заходах 18 травня. Планував бути в Криму і в день 70-річчя депортації, але друга російська анексія Криму скасувала мої плани. За гіркою іронією Мустафа Джемілєв і я брали того дня участь у симпозіумі, присвяченому цьому сумному ювілею. Симпозіум було організовано Українським науковим інститутом Гарвардського університету, він відбувався у Бостоні.

«ПЕРЕГОВОРИ З ІНОЗЕМНИМИ НАЙМАНЦЯМИ МОЖУТЬ ВІДБУТИСЯ ЛИШЕ ПРО ЇХНЮ БЕЗУМОВНУ ЗДАЧУ ТА ВИПРОВАДЖЕННЯ З КРАЇНИ»

— Що слід було б, на ваш погляд, зробити Україні, щоб запобігти подіям на Донбасі? Як, на ваш погляд, діяти зараз?

— По-перше, треба бути дуже наївним, щоб не бачити в тому, що відбувається на Сході України, наслідків дій російських спецслужб. У боях у Донецькій області сепаратисти представлені російськими найманцями й ними керують офіцери ФСБ. Проте, сказавши це, я зовсім не хочу стверджувати, що вибір місця дії для російських спецслужб був випадковим. Донбас упродовж десятків років піддавався систематичній русифікації, як у сфері освіти, так і шляхом переселення людей, не знайомих з українською культурою, з регіонів за межами України. Переселенці, незалежно від етнічного походження, відірвані від власного національного коріння, за логікою, яку читачам «Дня» пояснювати не треба, автоматично перетворювалися на «російськомовних». Інший чинник полягає в тому, що в період незалежного існування України соціальна обстановка на Донбасі залишала бажати кращого. Деструктивні сили всередині українського суспільства соціальне неблагополуччя використовували як козирну карту проти українського патріотизму. Одночасно розігрувалася й «лінгвістична» карта, яку ні в якому разі не можна скидати з рахунків.

Якщо мій аналіз східно-української ситуації близький до реального стану речей, то в першу чергу потрібні невідкладні законодавчі рішення, необхідні для заспокоєння країни й спрямування її на курс демократичного розвитку. Питання мови займає в заспокоєнні та консолідації нації істотну роль.

Вельми важливим є напрямок економічного розвитку, як Сходу країни, так і всієї України в цілому. Запорукою успішного розвитку може бути лише вільна енергія українських громадян. Дрібне підприємництво має всіляко заохочуватися законодавством за сприятливого оподаткування. Уже є розроблені технології сучасної переробки вугілля, видобутку сланцевого газу, атомної енергетики, отримання енергії з відновлюваних джерел, таких як вітер, етиловий спирт й т.д. Усе це може почати нестримно розвиватися за сприятливого законодавчого й податкового стимулювання.

Звісно, розв’язання східно-українського конфлікту не зводиться до врегулювання мовного й соціального неблагополуччя. Присутність на території України іноземних озброєних найманців викликає необхідність і суто силового, військового рішення. Доводиться шкодувати, що боєготовність українських збройних сил була приведена в страшний занепад і реставрація армії й флоту має відбуватися в бойових умовах. Низька боєготовність українських збройних сил — це серйозна національна проблема. Крім того, що попередня адміністрація ігнорувала потреби оборони, відбувалося й розмивання воєнної доктрини, безвідповідально ігнорувалася воєнна небезпека зі східного напрямку. Подолання розрухи в обороні країни непросте, але життєво необхідне завдання. Україна перебуває у стані війни, що ще більше ускладнює вирішення цього завдання. Мені здається, що створення Національної гвардії розумний почин. Я також сподіваюся, що в нових силових структурах переважатиме дух українського патріотизму. Той самий український патріотизм має лежати в основі розумної національної воєнної доктрини. У мене немає так само анінайменшого сумніву, що силові структури мають бути реформовані й відповідати завданням демократичного суспільства. Незважаючи на труднощі, державний кордон України має бути негайно укріплений, і всі шляхи доставки зброї й підкріплень з Росії мають бути перерізані. Іноземні збройні формування мають бути придушені й видалені з української території. Переговори з іноземними найманцями можуть йти лише про їхню безумовну капітуляцію й видалення з країни. Я добре усвідомлюю, що військове вирішення вимагає мужності й рішучості українських військовослужбовців, але свобода нікому не діставалася дарма.

Насамкінець мені хочеться побажати Україні гідно пережити сьогоднішні труднощі, відбити російську агресію й повноправно повернуться до Європи, до якої вона належить.