Свобода слова по-запорізьки,

До зустрічі Президента України В. Ющенка з представниками ЗМІ щодо стану інформаційного простору держави 7 жовтня 2009 р.

Розпочну прозаїчно. Хоча я й не входжу в штат жодного засобу масової інформації, проте як журналіст за освітою іноді для газет пишу статті. Отож так само, як і попередні рази, підготував чергову статтю на тему: «КУДИ ЙДЕМО: В ШАНХАЙСЬКИЙ ДОГОВІР І АЗІЮ ЧИ В НАТО І ЄВРОПУ?». У статті нічого нового не відкривалося, проте йшлося про нові, доволі цікаві для громадян України аргументи. До речі, бажаючі можуть познайомитися з цією статтею в газеті «День» за 1 жовтня цього року на першій сторінці під назвою «Цивілізаційний вибір» і з наведеним вище підзаголовком. Отож, оскільки нині я живу й працюю в Запоріжжі, то й опублікувати статтю мені найперше хотілось у запорізьких ЗМІ. Я, звісно, знаю, що при публікуванні будь-якої статті завжди можуть виникнути запитання на зразок «публікувати статтю чи ні?». Проте мої передбачення про можливі масштаби проблем (окремі невдалі поодинокі спроби в мене вже були в Запоріжжі й раніше) явно недооцінили реальність. Але перед тим, як викласти все, зазначу таке. Я не подаватиму тут ані назв газет, ані прізвищ редакторів, оскільки всі назви можна легко й однозначно вивести з тексту самої статті (прізвища ж їхніх головних редакторів можна дізнатися з останніх сторінок цих газет). І ще одне. Звісно, хтось може сказати й так: от, мовляв, образився невдаха-журналіст через відхилення його матеріалу, зачепили його амбіції. Проте справа зовсім не в амбіціях (мої амбіції задоволені й науковими статтями, й монографіями, й підручниками). Я б не писав цю статтю про мої «ходіння по запорізьких ЗМІ», якби ця ситуація була поодинокою. На превеликий жаль, вона, як передбачаю, типова для видань цілої низки областей України. І причина цього — у стані інституції влади в цих областях. Отож, про все по черзі. Для публікування я обрав газету, яка є спільним виданням Запорізької облдержадміністрації та обласної ради.

Передавши статтю головному редакторові, через два дні зателефонував до нього й запитав, чи публікуватиме він статтю. У відповідь редактор сказав, що стаття цікава, але публікувати її він не зможе, оскільки його газета розрахована в основному на людей старшого віку, яким висновки статті явно не сподобаються. Тому редактор порадив звернутися з пропозицією опублікувати статтю в газету, яка є органом Запорізької міської ради. А наприкінці розмови редактор послався на додаткові труднощі, пов’язані зі статутом ЗМІ (як там зазначено, керує ЗМІ більшість ради).

Сказано — зроблено. Я зв’язався з редактором газети Запорізької міської ради. Він також ознайомився зі статтею і через кілька днів повідомив: «Знаєте, стаття цікава, але публікувати її не зможу, бо якщо опублікую, то післязавтра тут уже не працюватиму... Річ у тім, що в статуті газети записано, що нею керує більшість міської ради. А зараз знаєте самі, хто є більшістю в Раді...».

А далі мені вже стало просто цікаво. Я відчув, що ставлю соціальний експеримент. Тому зателефонував ще одному керівникові найбільшої за тиражем приватної запорізької газети й запропонував опублікувати ту ж саму статтю. Через кілька днів він повідомив, що стаття цікава, але за обсягом не відповідає формату газети. Я, зрозуміло, погодився, хоча про себе подумав, що при наявності бажання статтю можна було б, звісно, й скоротити, але все ж опублікувати.

Ось така коротка фабула моїх «ходінь по запорізьких ЗМІ». А тепер підіб’ємо підсумки.

Усе зрозуміло з приватними ЗМІ. У приватній газеті видавничу політику визначає її власник, і як він вирішив, так тому й бути. Тут свобода слова забезпечується з розрахунку на те, що в країні різних ЗМІ — багато, отже, хтось поданий матеріал та й опублікує. Але ж як бути з тими ЗМІ, які є органами державних установ і фінансуються через механізм оподаткування за рахунок територіальних громад? Зовні все начебто правильно: партія, яка перемогла, всім і керує. Проте... Проте виникають два запитання.

Запитання перше. Як висловити свою позицію тим громадянам, які на виборах не брали участі в голосуванні, але як платники податків також мають право на вираження своїх думок через оплачені ними ЗМІ? Нагадаємо, кількість таких громадян нашої держави є в середньому 30 — 40%.

Запитання друге. Як висловити свою позицію представникам опозиційних партій? Навіть у тих областях, де опозиції «мінімум», вона все ж представляє інтереси 10 — 20% членів територіальних громад.

Отже, як свідчать найпростіші підрахунки, сумарна кількість членів територіальних громад, які позбавлені змоги користуватися гарантованою Конституцією України свободою слова в тих ЗМІ, що належать органам місцевого самоврядування й державного управління, перебуває в межах від 40 до 60%, тобто, це половина населення цілої низки областей України. Проаналізувавши такі результати, стає зрозуміло: ось звідкіля вони — інформаційні анклави сучасної України. І цікаво, чи усвідомлює населення цих областей, що воно живе на територіях, які є інформаційними анклавами?

Чи існує вихід із цієї ситуації? Чи, може, вона безвихідна? Так, звичайно, вихід існує, причому не один, а кілька, і вони елементарно прості.

Варіант перший. Започаткувати в цих виданнях постійні рубрики на зразок: «Трибуна опозиції», «Дискусійне поле», «Альтернативна думка» тощо — й публікувати в них те, що не збігається з думкою більшості влади чи Ради.

Варіант другий. Виділяти більшу частину номерів видання більшості, а меншу частину — опозиції (залежно від співвідношення депутатів у Раді).

Варіант третій. Площу кожного номера друкованого видання ділити залежно від кількісного складу громади. Так, наприклад, якщо кількість членів громади, що не брали участі у виборах, становить 25%, то й газетної площі їм виділяти 25%; якщо опозиція представляє інтереси 15% громадян регіону, то й газетної площі їм виділяти 15%.

Єдиною умовою під час вибору одного з цих варіантів є лише наявність політичної волі змінити статут ЗМІ з авторитарного на демократичний. Якщо ж такої волі немає, то керування ЗМІ перетворюється на захоплення, узурпацію інформаційного простору держави якоюсь однією партією чи їхнім блоком (і вже не важливо, якого «кольору» партія). Тому, виходячи з їхньої недемократичності, статути таких ЗМІ повинні підлягати добровільній чи примусовій перереєстрації або на описаних вище, або на інших, але однозначно демократичних засадах. З такими міркуваннями наступного дня я звернувся до керівника обласного управління у справах преси та інформації Запорізької області. У відповідь мені було повідомлено, що ситуація відома, але втручатися в неї управління не має права, оскільки це впливає... на свободу слова у ЗМІ. Скажу правду: така відповідь мене не тільки здивувала, а й засмутила. «Невже, — подумав я, — і в Секретаріаті Президента України узурпацію інформаційного простору також вважають нормальним явищем і виступають за її збереження? Якось не віриться... Адже там мусять(!) знати, якими є типові статути ЗМІ».

У питанні свободи слова, гарантованого, до речі, Конституцією України, позиція тієї партії, яка в Запорізькій обласній та міській радах має більшість (це Партія регіонів), мене все ж дивує. Тому звертаюся до вас, панове регіонали.

По-перше. Припустімо, на якихось наступних виборах до влади прийде не ваша партія, а будь-яка інша. І що робитимете тоді ви? Адже ви будете відрізані від ЗМІ так само, як зараз інші партії, а також ті виборці, які ні за кого не голосували. Чи це вас влаштовуватиме? Намагатиметеся змінити статут ЗМІ чи залишите його таким, як він є зараз?

По-друге. Припустімо, мине 20—25 років. В органи державної влади, а також і в ЗМІ прийдуть ваші діти. Чи хочете ви, щоб і надалі статути ЗМІ залишилися такими ж авторитарними, як ви їх створили сьогодні? Невже живемо за принципом: «Наша влада — п’ємо, гуляємо, а за нами хоч потоп!»? Але ж як ваші діти??? Чи ви перестали про них піклуватися і їхня доля вам байдужа? Чи, може, за дуже короткий час сподіваєтеся знову втягнути Україну у «великий і неподільний Союз»? Але ж ким ви будете там? У Білокам’яній місця вже зайняті... Хіба «молодшими сестрами»? Чи плануєте разом із дітьми виїхати на постійне місце проживання в тиху й демократичну «бабусю» Європу?

Тож у мене виникає кілька запитань до офіційних інститутів влади нашої держави.

ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ — до генерального прокурора України. Чи підлягають реєстрації видання державних установ, в основу статуту яких покладено явно недемократичні, авторитарні принципи?

ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ — до голови Служби безпеки України. Чи загрожує державній безпеці України наявність на її території інформаційних анклавів у низці областей, що вже привело до поділу інформаційного простору держави на дві концептуально різні частини?

ЗАПИТАННЯ ТРЕТЄ — до Комітету з питань телебачення й радіомовлення України. Чи підлягають відкликанню або перереєстрації ліцензії ЗМІ тих державних установ, статути яких ѓрунтуються на явно недемократичних, авторитарних засадах?

ЗАПИТАННЯ ЧЕТВЕРТЕ — до керівника того підрозділу Секретаріату Президента України, який займається питаннями моніторингу інформаційного простору нашої держави. Чи знаєте ви, що в цілій низці областей України державні адміністрації як співзасновники поряд із радами різних рівнів входять у склад недемократичних, авторитарних ЗМІ? Які заходи ви вживаєте для подолання порушення конституційного права громадян на свободу слова, враховуючи наближення виборів президента України та майбутні парламентські вибори?

ЗАПИТАННЯ П’ЯТЕ — до голів Запорізької облдержадміністрації та обласної ради. Чи планує облдержадміністрація та обласна рада змінювати статути тих друкованих ЗМІ, в яких вони є співзасновниками? Те саме запитання адресую і головам Запорізького міськвиконкому й міської ради.

ЗАПИТАННЯ ШОСТЕ — до голови Національної спілки журналістів України. Яка позиція спілки стосовно статутів тих ЗМІ, що належать органам влади і ѓрунтуються на недемократичних, авторитарних засадах? Як ставиться спілка до роботи журналістів у таких ЗМІ?

Я сподіваюся, що мої колеги-журналісти, головні редактори трьох запорізьких газет, керівник обласного управління, про яких ішла мова, не ображатимуться на мене за описану тут внутрішню «кухню» журналістського «цеху». Адже, мабуть, іноді й сміття з хати потрібно винести, хоча відома приказка й твердить про протилежне.

...Пригадаймо події 2004 року, коли київські журналісти відмовилися писати по спущених згори, з адміністрації тодішнього президента, «темниках». Ми працюємо не для частини, а для всіх наших читачів, глядачів, слухачів, що утворюють територіальну громаду. Чи маємо ми громадянську мужність настільки, щоб відповідати запитам їх усіх, а не лише частини? А якщо ні, то... То що?