«Синдром непричетності»

Останнім часом у ЗМІ активно циркулюють чутки, що Конституційна асамблея під проводом Леоніда Кравчука невдовзі народить конституційного монстра, який через референдум, що його влада наче планує вже на це літо, законсервує владу Януковича на десятиліття. У таких побоюваннях був би сенс, якщо б українці були законослухняною нацією та свідомо й щиро виконували Основний закон. Іншими словами, якщо б писана Конституція була б імперативом, що насправді визначає моделі суспільної поведінки якщо не кожного з нас, то бодай абсолютної більшості. На жаль чи на щастя, але очевидно, що це не так. Ставлення до Основного закону в Україні можна назвати конституційним дуалізмом, в якому писані конституційні норми та реальні правила/традиції, що регулюють суспільні взаємини, — майже не перетинаються.

Наведу лише кілька прикладів. Ст. 49 чинної Конституції гарантує «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». Напевно сьогодні ця норма діє хіба що на території Феофанії, але попри її очевидну абсурдність ніхто з політиків не наважиться порушити питання про приведення цього уконституйованого фарисейства у відповідність до очевидних щоденних реалій: ну не може бідна держава (Україна за ВВП на душу населення займає передостаннє місце в Європі) дозволити собі соціалістичну систему охорони здоров’я.

Ст. 53 Основного закону така ж утопічна: «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». Можливо школи, в яких батьки не роблять внесків у шкільний фонд, тобто не дофінансовують середню — мовчу вже про вищу — освіту своїх чад, ще залишились в Україні, але я щиро співчуваю дітям, які в таких школах вчаться. Безпосередньо тому, що навіть геніальні педагоги-подвижники навряд чи підготують дитину до життя в сучасному світі з голим ентузіазмом замість комп’ютерів, Інтернету, шкільних лабораторій включно з витратними матеріалами, інтерактивних дощок і методик, сучасних підручників тощо, на яких в бюджеті елементарно немає ресурсу.

Такою ж утопією виявилась «незалежність і недоторканність суддів», гарантована ст. 126 Конституції. Приклади можна множити і множити. На жаль, їх не бракує. Але головний висновок, який можна і слід зробити: Основний закон України писали «як краще», а не «як для себе». Якщо можна повірити, що 1996-го ніхто не знав, наскільки ефективною в Україні виявиться напівпрезидентська республіка, то вже тоді було очевидно, що куций український бюджет не потягне якісну освіту та охорону здоров’я для всіх, що поширювати юрисдикцію судів «на всі правовідносини, що виникають у державі» (ст. 124), — все одно, що дати в руки безвідповідального підлітка гранату тощо.

Утім, 17 років тому від української Конституції були в захваті майже всі. Щоб не бути голослівним, наведу висновок Венеціанської Комісії 16-річної давності, що ухвалено на її 30-му пленарному засіданні 7—8 березня 1997 року: «Попри те, що текст [Конституції України] встановлює сильну виконавчу владу під проводом Президента, наділеного сильними повноваженнями, наявність стримувань та противаг є запобіжником для повернення до авторитарних рішень. Принцип верховенства права добре виписано в тексті Конституції. Створення демократичного місцевого самоврядування, а також важлива роль, відведена Конституційному судові, сприятимуть встановленню демократичної культури в Україні». Попри те, що цитований висновок європейських конституційних гуру сьогодні звучить як наївні сподівання недосвідчених у реальному житті студентів-першокурсників, слід визнати, що теоретично (як дипломний проект, за яким ніхто апріорі не збирається будувати свій дім) український Основний закон і досі залишається одним з найліпших конституційних документів Європи.

Засаднича проблема українського різновиду конституціоналізму полягає в тому, що, як ілюструє у своїх дослідженнях один із найцікавіших сучасних істориків економіки нобелевський лауреат Дуглас Норт, алгоритми взаємодії людей всередині суспільств, окрім писаних норм, визначають також — і не меншою мірою — неформальні правила-звичаї та механізми контролю за дотриманням цих писаних і неписаних правил. «Якщо писані правила можна змінити впродовж однієї ночі, — слушно підкреслює Норт, — то неформальні норми зазвичай змінюються поступово. А оскільки саме ці норми забезпечують «легітимність» усієї сукупності правил, то революційні зміни ніколи не бувають настільки революційними, як про це мріють їхні прихильники».

Якщо погодитись з постулатами Норта, озвученими у його Нобелівській лекції рівно 20 років тому, трагедія українського конституціоналізму полягає в тому, що писані (і списані з кращих західних зразків) норми вітчизняної Конституції ніхто не збирався узгоджувати з традиціями та звичками, що поступово склалися в українському соціумі впродовж століть. По-суті, українську Конституцію зразка 1996 року написали тогочасні політичні лідери та західні — далекі від українських реалій — радники, через що Основний закон, замість всеосяжного суспільного договору, став тимчасовим пактом владних еліт.

По суті, текст Основного закону в редакції 1996 року став закріпленням компромісу між Президентом Кучмою та парламентом, в якому на той час домінували ліві. На догоду Заходу та місцевим західникам компроміс прикрасили віньєтками прав людини та ніяк економічно не підкріплених популістських обіцянок, про які йшлося вище. За деякий час на українському політичному олімпі змінилися еліти — і пакт просто перестав працювати навіть як «договір про ненапад» у вітчизняному політикумі, щільно відокремленому від щоденного життя пересічних громадян.

Абсолютно природно, що в цих умовах постала потреба знайти, вербалізувати та закріпити новий Основний закон. Але Конституційна асамблея під проводом Кравчука танцює на тих самих граблях, по яких любила пройтись Конституційна комісія Кучми-Мороза. Вона продовжує плекати відчуття непричетності до написання та ухвалення Основного закону у абсолютної більшості українців.

Наважусь стверджувати, що саме цей, виплеканий вітчизняними політиками та правниками, а також закордонними радниками, «синдром непричетності» лежить в основі неповаги чи радше ігнорування Конституції та байдужості до неї, яке послідовно демонструє більшість пересічних українців. І це логічно. Чому люди мають дотримуватися, захищати чи відстоювати те, що за них написала група професійних юристів, а ухвалила Верховна Рада, недовіра людей до якої 1996 року на 52,5% перевищувала рівень довіри?

Чи можна вилікувати українців від окресленого вище «синдрому непричетності»? Чи є альтернатива професійно-кулуарним конституційним асамблеям на кшталт тієї, що її очолює Леонід Кравчук? Відповідь — однозначно «так»! Найяскравіший приклад всенародного конституційного процесу демонструє останніми роками Ісландія, яка п’ять років тому стала однією з головних жертв глобальної фінансово-економічної кризи. 2008 року квітуча економіка цієї країни фактично збанкрутувала. «Посудна революція» змела правий уряд, і 2009-го в країні почалися глибокі перетворення. Спочатку новий, соціалістичний по суті, уряд Йоханни Сигурдардоттир спробував самотужки розробити проект Основного закону, який би заступив Конституцію 1944 року (що була калькою з Основного закону колишньої метрополії Ісландії — Данії), але доволі скоро відмовився від цього наміру.

Врешті-решт, під тиском громадян уряд пішов на безпрецедентний крок. 16 липня 2010 року Ісландський парламент ухвалив закон про Конституційну асамблею. Обранню Асамблеї передувало створення та робота Національного форуму, участь у якому узяли 950 довільно обраних ісландців. Форум складався з галузевих груп, які обговорювали та напрацьовували концептуальні засади майбутнього Основного закону. Другим кроком стало формування Конституційної асамблеї, до якої мало увійти від 25 до 31 «простих громадян», що не представляли б жодну політичну партію чи рух. Президентові, членам уряду та парламенту закон забороняв балотуватися до Асамблеї.

Вибори до Асамблеї відбулися наприкінці листопада 2010 року, але вже в січні 2011-го консервативний Верховний суд Ісландії визнав вибори недійсними. Однак парламент фактично знехтував рішенням вищої судової інстанції і своїм рішенням оголосив 25 обраних до Конституційної асамблеї осіб «Конституційною радою». Абсолютна більшість членів Конституційної ради не були ані професійними політиками, ані професійними юристами, ані професійними економістами — натомість у Раді були представлені рибалки, лікарі, вчителі тощо.

Рада працювала неповних чотири місяці (від 6 квітня до 29 липня 2011 року). Її засідання були відкриті для всіх охочих. Ба більше, щодня результати діяльності Ради оприлюднювалися в Інтернеті, щоб кожен міг висловити свої застереження, зауваги та пропозиції. Щодня Асамблея починала свою роботу з вивчення та розгляду пропозицій співгромадян, надісланих головним чином емейлом або через «Твіттер» чи «Фейсбук». Єдиною вимогою для «зворотного зв’язку» з Конституційною радою було зазначення своєї адреси, тому пропозиції до проекту нової конституції Ісландії могли надсилати як громадяни, так і негромадяни цієї острівної країни.

27 липня 2011 року Конституційна рада на своєму останньому засіданні одноголосно схвалила остаточну редакцію конституційного проекту і 29 липня передала її до парламенту з рекомендацією перед голосуванням в легіслатурі винести документ на дорадчий плебісцит. 20 жовтня 2012 уряд виніс шість найважливіших положень конституційного проекту на всенародний референдум. Першим в переліку стояло запитання «Чи бажаєте ви, щоб в основу проекту нової Конституції були покладені напрацювання Конституційної ради?» Всі шість засадничих запитань, винесених на референдум, отримали беззаперечну підтримку ісландців.

Наразі Алтинг (ісландський парламент) оговтався після кризи і почав відверто гальмувати ухвалення нової — надто демократичної, на думку частини парламентарів, а отже незручної для політиків — конституції. Але прецедент прямого «конституцієтворення» із використанням сучасних засобів комунікації було закладено, і про нього з захопленням говорять такі авторитети у сфері конституціоналізму як професор Том Гінзбург з Чиказького університету чи Джон Елстер з Колумбійського університету Нью-Йорку.

Які висновки можна і слід зробити з цього прецеденту тим, хто направду переймається долею українського конституціоналізму? Якщо зовсім коротко, то краще гірша Конституція, але своя, ніж краща, але чужа. Творення альтернативи Конституційній асамблеї під проводом Кравчука — нагальний виклик та завдання для всіх, кого непокоїть паралельне існування конституційної теорії та неконституційної реальності в Україні.

Професійні політики усіх кольорів, рівень недовіри до яких перманентно зашкалює у суспільстві, мають усунутись від конституційного процесу. Професійним юристам, зашореним конституційними теоріями, часто-густо далекими від «неписаної конституції» реального життя, слід навчитися не домінувати в конституційному процесі, а скромно пропонувати юридичні терміни для вербалізації ідей, народжених здоровим глуздом та конкретно-історичним досвідом. І головне — усьому активному суспільству слід включитися в процес конституцієтворення. Цей процес українському суспільству слід пережити як написання проекту спільного дому, в якому нам всім разом жити. Не важить, що проект напевно не вийде ідеальним (компроміс, на якому грунтується мистецтво спільно жити, і абстрактний ідеал — поняття несумісні) — головне, щоб в українців з’явилося відчуття співпричетності, відчуття, що цей «суспільний договір» пише не хтось для когось, а ми — для себе.