Сицилiанський захист

І прикметно, що першим і саме звідти про «кандидата Лазаренка» повідомив світові захисник екс-прем’єра і народного депутата — адвокат Поль Гюлі-Харт. І рішення «Громади» напередодні нових зустрічей Павла Івановича зі швейцарським правосуддям — це допомога захисту в обраній нею тактиці.

Хоча раніше Павло Іванович у приватних розмовах виключав можливість свого висунення через цілком зрозумілу причину — «вони ж на мене всіх собак спустять». Цікаво, що Олександр Мороз теж висловлював у пресі великий сумнів у доцільності самостійного сходження пана Лазаренка на Олімп — «на нього стільки собак понавішували...» Але повернувшись зі швейцарського «полону» Павло Іванович, не лукавлячи, заявив на своїй прес-конференції: мовляв, період умовності завершився — це коли «одна сторона тебе зачіпає, а ти вдаєш, що відбиваєшся». Межу переступили, і тепер нібито піде «серйозно»...

Влада відгукнулася ідеєю про референдум про скасування депутатської недоторканності та організацією широкої кампанії «Народ України проти Павла Лазаренка». Павло Іванович відповів заявкою на участь у президентських виборах. Вдало приурочені до з’їзду «Громади» дані соцопитувань про ставлення народу до палкого бажання влади «пов’язати» пана Лазаренка настільки ж явно демонструють підтримку населенням цього бажання, наскільки й хороші перспективи в нашій країні будь-якої зі справ «а-ля 37-й рік» з до- і позасудовими вироками від імені народу. Головне правильно і вчасно сформулювати питання, а там хоч Христа на хрест, хоч Гітлера на царювання — все через народну волю. Але питання «чи хочете ви прожити при Кучмі ще 5 років так, як ви сьогодні живете» — ніхто не ставить? Некоректно, очевидно...

Треба сподіватися, Павло Іванович усвідомлює: небажання декого брати участь у «царсько-псовому полюванні» на «козла відпущення» викликане жодним чином не упевненістю в чистоті та безгрішності самого Лазаренка, а розумінням цілковитої й остаточної неспроможності організаторів нашого життя, яким смертельно, будь-що необхідно відстрелити бодай одне конкретне «зло» і скликати на широкий бенкет зголоднілих трудящих.

Вульгарний сценарій, покликаний довести потенцію влади, зайвий раз при цьому доводить зовсім інше: ігрища в одній зграї, що розпочиналися попереджувальним подзявкуванням, уже пройшли стадію загрозливого гарчання.

А втім, як казав один кіношний герой, не нервуватимемо і в усьому спокійно розберемося.

Хоч би скільки нам доводили, що Лазаренко — «ніхто, ніщо і ніяк», а «Громада» не партія, а дрібничка — цілі газетні простирадла (навіть не простирадла, а повні комплекти білизни), присвячувані цій темі сьогодні, як і національний телеефір «ані дня без Лазаренка» вчора — самі по собі свідчать: якби Лазаренка і «Громади» не було, то їх треба було б вигадати. Розкручування «негативних героїв» відбувалося за тупо-діяльної участі влади, і нинішнє запитання Павла Івановича — «не стане Лазаренка — на кого списувати гріхи? Все, пропала президентська кампанія?» — не позбавлене сенсу. Як не позбавлена сенсу й заява Павла Івановича про те, що він свідомо «готовий узяти на себе найтяжчий удар усього репресивного апарату — більше, ніж є, вже не буде». Отже, для початку Павло Лазаренко, включаючись у президентські перегони (якщо, звісно, не зупинять), зовні посилює ламання передвиборної схеми «ліві — реформатор», на яку, судячи з усього зробили остаточну ставку діюча влада і «конструктивна опозиція», яка висунула екс-міністра закордонних справ рухівця Геннадія Удовенка, головне завдання якого на першому етапі — відбирання голосів у Євгена Марчука насамперед на заході, а відтак — вихід з боротьби на користь «реформатора». Зрозуміло, якщо виключити, що бодай найменший шанс на особистий успіх жевріє в глибинах душі Павла Івановича (це було б лише наслідком перенесених останнім часом потрясінь), то основне завдання цього кандидата і всіх його партійних структур на місцях — вести роботу проти Кучми. При цьому ті, за кого «Громада» «за» (і, до речі, не тільки вони) — отримують, по-перше, розширення фронту боротьби (другий фронт?), а по-друге, деяке ослаблення владного тиску у зв’язку з перерозподілом навантаження. Інакше, «Громада», не маючи свого кандидата і підверставшись одразу під когось іншого, ще на старті втопила б цього «іншого» в розкиданому навколо неї бруді і поховала б під «73% народного схвалення» дій влади проти Лазаренка.

Цікаво, сам Павло Іванович додумався до цього чи радився з можливими союзниками? При цьому зрозуміло, що Лазаренко не хоче, аби ним покористувалися ні за ідею, ні «за так», і його неодноразове, навіть надмірне згадування про «гарантії» «Громаді» в переговорному процесі про «єдину кандидатуру всіх опозиційних сил» свідчить про доволі широке поле для маневру при виконанні вузького двоєдиного завдання: «топити» Кучму і рятувати себе... Ну і країну заразом, як кажуть. І, між іншим, було б помилкою, насамперед для Олександра Мороза, вірити чутці, що вже приписала «Громаду» на допомогу йому конкретно. Павло Іванович уміє прораховувати, і буде там, де безпрограшніше, і з тим, від кого більше користі у справі його особистого захисту насамперед.

З’їзд «Громади» засвідчив, що обманюватися не слід — до розколу там далеко. І взагалі, про який розкол йдеться? Про той, який був спланований на Банковій щодо «всіх, хто не з нами?». Читали, папір цікавий, у блоці і фракції соціалістів-селян, наприклад, усе пройшло як по-писаному. Але в «Громаді» дещо інша ситуація. Попервах, там, щонайменше, немає лідера, який поведе за собою частину партії. Бо доти, доки є волюнтарист Павло Лазаренко, будь-які несанкціоновані порухи в регіональних організаціях замість зміни орієнтирів закінчуватимуться зміною керівництва. Це перше. А по-друге, і це, мабуть, основне: за квотного розподілу комітетів у парламенті (те ж стосується і комітету Кармазіна) Юлія Тимошенко, голова такого престижного бюджетного комітету, розлучаючись iз «Громадою» (як, до речі, і член цього комітету Олександр Турчинов), практично автоматом катапультує з «бюджетного» крісла. Чи пригріє її після цього Банкова — велике питання. Як і питання — чи зігріває така перспектива бунтівну Юлю.

Юлія Тимошенко далі від того, що сталося, не піде. Що, власне, вона й дала зрозуміти в інтерв’ю «Зеркалу недели», виразно заявивши: розколу допустити не можна, з партії вона не виходить, у президенти — не йде. Тобто Павла Івановича цим більше не дратує. І не радуватиме Банкову відходом від Лазаренка, котрий «горить», вважаючи все, що сталося з ним, — «елементами політичного знищення», затіяного діючою владою. Треба додати: якщо, звісно, сам Павло Лазаренко утримається від радикальних дій щодо потенційним «відкольників». Поки що стараннями передбачливих колег він утримався від спокуси, і на з’їзді, наперекір очікуванням сценаристів розколу, удар молодої пари, що заочно оголосила про незбіг своїх поглядів з лідером, зовсім не став центральною подією і великим розбиранням.

Очевидно, випад напередодні з’їзду двох заступників голови партії — свідчення молодої гарячковості, спровокованої як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. Наприклад, чи можна припустити зв’язок між «антилазаренківськими» заявами Тимошенко і Турчинова через пресу — і бюджетом, що чекав на підпис Президента, в якому ціною неймовірних зусиль і торгів «вбито» розв’язання проблеми боргів ЄЕСУ шляхом взаємозаліків?

А втім, ті, хто приготував камінь для Юлі, зокрема і її партійні співтовариші, нехай кинуть, якщо ніхто з них не грішив, не здавав, не рятувався, не гнувся і не ламався... Павло Іванович перший почав кривдити соратницю — бодай тим, що досі не збагнув: жінка — не лише друг людини, хранителька і виразник її інтересів. Виправдовує Павла Івановича тільки одне — не лише він такий тугодум. Самостійна хода Юлі так збила з ніг Лазаренка, що кожний її крок він почав розглядати з підозрою і недовір’ям. І тим паче має рацію вільний у своїх діях Олександр Єльяшкевич (який пригальмував свій вихід з партії, щоб не посилювати версії про розкол), називаючи з трибуни з’їзду серед найбільших помилок «Громади» відмову підтримати Юлину ініціативу щодо проведення референдуму про довіру Президенту Кучмі. Замість масової пропагандистської кампанії на тему, здатну акумулювати народне невдоволення своїм худоб’ячим життям, «Громада», втративши ініціативу, отримала зустрічний рух з Банкової — тепер успішно ліпиться образ ворога в особі ВР, захищеної мандатом, і персонально «головного мафіозі» країни лідера «Громади», що охороняється імунітетом... І, між іншим, більш ніж дивно звучать пояснення Павла Івановича про те, що Юлин референдум — це мало не провокація з метою «підставити» «Громаду» і її лідера під репресії влади. Нібито Павло Іванович весь час на щось сподівався, ніби і вплутувався в бій, але разом з тим і не ховав далеко білої ганчірки. І тому запитання кор. «Дня» не могло не виникнути: «Якби Юля раніше за вас не добігла до Банкової, чи можна уявити, що це ви сьогодні там пили б чай?». З відповіді Лазаренка можна було зрозуміти, що, якби він хотів, це могло багато разів статися — в разі його відмови очолити партію, відтак фракцію тощо. Коротше кажучи, не сторгувалися. І правильно: хтось когось «надув» би неодмінно. І сьогодні Павло Іванович має розуміти: досить багато політичного люду (включаючи, очевидно, й Юлію Тимошенко) готові побитися об заклад: якщо з Банкової пролунає могутній свист — Лазаренко буде там швидше за відлуння. Інша справа, що сама Банкова відрізала (народ уже не зрозуміє) таку можливість, через те, що «з ким працювати їй тоді, чим займатися», з ким боротися — невідомо. До речі, про Олександра Волкова, торги та депутатський імунітет. Чи можна зв’язати воєдино зустріч лідера НДП Матвієнка з Президентом напередодні зборів прем’єрської «Злагоди», входження НДП до цієї пропрезидентської коаліції, відсутність водночас (у країні?) у зоні видимого спостерігачів Олександра Волкова та вимоги НДП до кандидата-президента (загалом — виправити ситуацію в державі, зокрема — відлучити від президентських грудей його колишнього помічника, нині депутата і одного з керівників Комітету з питань внутрішньої політики при Президенті)?

Чи означає ця майже неймовірна версія про пана Волкова, як предмет торгів, що відбулися, що Банкова готова насмерть битися за скасування недоторканості або, щонайменше, за «здачу» Павла Лазаренка, вже не побоюючись зустрічного «На себе подивіться» і «Сам дурень»?.. І не те щоб Банкова так уже боялася Лазаренка, але на якій же ще гучній, помітній справі демонструвати свій нерозкритий потенціал борцеві з корупцією?

А немає Лазаренка — немає «Громади». Сьогодні вона є — розширивши мережу своїх структур на місцях, показавши на з’їзді розумну, серйозну молодь і продемонструвавши єдність у ставленні до свого лідера... Національна гордість колишньої країни Дмитро Гнатюк а-капела виконав на закритті з’їзду «Многая літа» Україні, «Громаді» і «всім присутнім у залі». Це було зворушливо. І пекуче боляче.

Але головні овації з’їзду дісталися гостеві — Сергію Головатому, котрий представляв Київське об’єднання «Ми»: «Якщо Кучма залишиться повторно, то будьте впевнені, Конституційний суд скаже, що він був лише один раз, бо перший раз — це до прийняття Конституції. І він тоді буде і втретє!

А що означає «Три Кучми» за одне українське покоління? Тому головне завдання всіх опозиційних сил — на сході, на заході, на півдні, в Криму, в Галичині, лівих, правих, центристів — бути разом, забезпечити перемогу опозиції! Хто завгодно — але Україні потрібний інший Президент!».

Це ж треба до того довести країну, щоб навіть не «три Кучми», а лише «два» справді здавалися набагато більшим злом, ніж всі гріхи одного Лазаренка...

А втім, як сказала одна досвідчена людина: якщо виходити з принципу — я не подам вам руки, бо ви живете не по кишені — то в ешелонах влади нема з ким привітатися.