Так дозрівають грона гніву
Відомий американський письменник Джон Стейнбек написав чудовий роман, який в українському перекладі називається «Грона гніву», і майже відразу ж на основі роману було знято художній фільм. Основа сюжету така: під час депресії 1930-х років багато сімей американських фермерів, що розорилися, намагаються переїхати в західні штати у пошуках кращої долі. Їхній шлях на захід виявляється справжнім ходінням по муках. І поступово вони починають розуміти, що терплячість, нарікання, плач їм не допоможуть, що потрібно об’єднуватися і боротися.
Дія роману, опублікованого 1939 року, не завершується грандіозними масовими акціями протесту або революцією за цілком зрозумілих причин: адміністрації президента Франкліна Рузвельта і правлячому класу США вдалося своєчасно впоратися з економічною депресією. Проте в ті роки Америка сильно наблизилася до соціального вибуху.
На жаль, політиків зі здібностями, порівнянними з даром Франкліна Рузвельта, досить мало, і тому демократія виробила метод відносно швидкої заміни адміністративної верхівки. Не впоралися — йдіть! Але влада приносить багато привілеїв, дає величезні життєві блага, тому за неї борються навіть з ризиком для власного життя, її не хочуть втрачати, навіть вже ледве рухаючи ногами і язиком, як це було, наприклад, з нашим «земляком» Брежнєвим. І тоді стає можливим те, що ми бачили останніми роками в СРСР і донині спостерігаємо на Близькому та Середньому Сході, — переростання незадоволення у масовий опір владі.
Нещодавні масові заворушення в деяких арабських мусульманських країнах викликали на якийсь час певний інтерес до причин подібних явищ. Основні висновки зводилися до таких чинників — бідності значної частини населення, корупції та морального розкладання правлячих режимів, збільшеним можливостям швидкого збору великої кількості людей за допомогою мобільного зв’язку та Інтернету. Як чинник, що підсилює можливість масових заворушень, зазначено наявність великого числа добре підготовлених і високоосвічених людей, які, однак, не мають соціальних перспектив. Дехто додає ще й релігійний чинник, не виключаючи таємного стимулювання заворушень мусульманськими політичними організаціями та релігійними екстремістами.
Проте великі групи або натовпи людей досить швидко збиралися разом і вимагали зміни влади ще в ті часи, коли не було ані мобільних телефонів, ані Інтернету. Достатньо лише пригадати найбільш яскраві приклади французьких революцій 1789, 1830, 1848 і 1870 років, а також Лютневу революцію 1917 року в Росії. Вже з цієї причини відводити мобілкам і комп’ютерам вирішальну або певну значну роль як головного засобу збору невдоволених не зовсім коректно. Сучасні засоби лише полегшують координацію дій невдоволених, але ж вони можуть бути успішно використані й владою для мобілізації своїх прибічників (якщо їх достатня кількість).
Бідність і безправ’я (певною мірою) значної частини населення теж не є достатнім чинником для масових заворушень. В історії більшості держав — зокрема, й на мусульманському Сході — були вельми тривалі періоди більш або менш міцного соціального спокою, під час яких існували великі групи знедоленого населення, не вдоволеного своїм становищем. Проте масових заворушень не було.
Серед основних засобів, за допомогою яких владі вдавалося стримувати невдоволених, велику роль відігравали в усі часи — і продовжують відігравати нині — залякування невдоволених і утримування їх у стані страху перед можливими покараннями, аж до фізичного знищення. Залякування і репресії часто бувають останнім засобом, за допомогою якого керівники намагаються втриматися біля державного керма.
Проте в певні моменти репресії та залякування перестають діяти. Чому?
Існують чинники, які зменшують або повністю знищують страх перед покаранням і навіть перед смертю. Серед цих чинників особливо слід виділити такі: ідейні переконання; повну безнадійність становища для себе і найближчих людей, прагнення (навіть зі значною часткою ризику для життя) здобути значні життєві блага, а також емоції, здатні викликати сильний стрес і приглушити або повністю придушити навіть страх смерті — кохання, ненависть, заздрість, відчай, гнів.
Відчай і ненависть — це дуже дієві засоби подолання страху смерті, тому в усі часи культивувалася так звана ненависть до ворога — малювалася картинка жорстокого і сильного ворога, який в разі своєї перемоги принесе незліченні лиха і жити буде просто неможливо. Ненависть випалює людську душу і може абсолютно позбавити людину страху.
На шляху перетворення звичайної невдоволеності на злість, а згодом — і на ненависть значну роль відіграють репресії з боку влади. Невдоволені стають озлобленими, емоції вимагають виходу, хоча б словесного, і люди починають збиратися в групи, а потім — і в натовп. Влада використовує репресії. І нерідко саме перша пролита кров невдоволених перетворює незадоволеність на пекучу ненависть. Пригадаємо — саме після Кривавої неділі розпочалася російська революція 1905 року.
Після цього вступають у дію закони масової свідомості. Коли індивідуум потрапляє до масового скупчення собі подібних, він уже мало спроможний протидіяти так званій масовій волі, відомій навіть серед тварин як стадний інстинкт. Індивідуум начебто заражається масовим психозом і автоматично повторює дії більшості, не відчуваючи або повністю долаючи страх смерті. Велика маса народу, яка прийшла в стан збудження через ненависть, може лягати під танки або крушити все на своєму шляху. Тому влада, вдавшись до надмірного насильства і лише розпаливши цим натовп, дуже часто таким чином сама собі підписує смертний вирок.
Проте для появи почуття ненависті в масовій кількості необхідна одна умова: усвідомлення несправедливості існуючого стану речей. Тому влада за допомогою різних засобів завжди намагалася навіяти, що даний стан речей є цілком справедливим чи просто неминучим. Так, більшість релігійних організацій (у тому числі й християнські церкви) навчали протягом тисячоліть, а багато хто навчає й зараз, що соціальної справедливості в цьому житті досягти неможливо, і тому слід лише сподіватися на віддяку по справедливості після фізичної смерті — на тому світі.
Внаслідок цього в минулі часи, коли вплив релігії був значно сильнішим, соціальні та національні рухи найчастіше прикривалися релігійними принципами. Наприклад, Селянська війна в Німеччині в шістнадцятому сторіччі стимулювалася Реформацією, вона проходила під гаслом радикальної перебудови церковних і громадських взаємин, а одним із головних ідейних лідерів повсталих селян був священик Томас Мюнцер. У Росії Пугачов підняв справжню селянську війну, стверджував, що він є законним претендентом на царський трон, украдений Катериною Другою, а отже, щодо нього було порушено Божу волю. У визвольній боротьбі українського народу проти Польщі ця боротьба начебто освячувалася тим, що рідне православ’я захищалося від католицизму, що є, на думку православних, відступом від справжньої віри.
Релігійний чинник відігравав у стримуванні соціально невдоволених і в мусульманських країнах значну роль. Проте нині його приборкувальна роль значно послабшала. По-перше, серед частини мусульманського духівництва почалася певна лібералізація, і воно стало прихильніше ставитися до різних типів західної демократії та західного способу життя. З іншого боку — визрів ісламський фундаменталізм, невдоволений корумпованими прозахідними елітами та їхньою недостатньою відданістю ісламським ідеалам. І віруючі мусульмани в будь-якій країні при бажанні можуть легко знайти богословськи обґрунтоване релігійне виправдання як мирної, так і збройної протидії чинній владі. Окрім цього, в ісламських країнах з’являється все більше людей, які здобули університетську освіту в країнах Заходу та сприймають багато релігійних догм скептично, що помітно вже за відмовою багатьох від багатоженства.
Окрім того, стабілізуючим соціальним чинником завжди була відірваність різних країн одна від одної. Більшість жителів однієї країни не знали, що коїться за найближчим адміністративним чи державним кордоном, і тому вірили твердженням, що скрізь однаково погано або що «у них там» набагато гірше, ніж «у нас тут». Особливо легко можна було ізолювати, з інформаційного погляду, соціальні низи.
Це дозволяло викликати неприязнь і ненависть до певних груп населення, нацьковувати їх одна на одну, робити одних ізгоями, а інших — своєю опорою. Так, наприклад, волелюбні кубанські та донські козаки з часом перетворилися на головних придушувачів демонстрацій у царській Росії та із задоволенням били нагайками «бунтівників» і «жидомасонів».
Нині ситуація кардинально змінюється. Комунікацію багатьох людей через державні кордони, адміністративні та соціальні межі владі різних країн стає стримувати все важче. Відвідуючи розвинуті й багатші країни, спілкуючись телефоном і в Інтернеті, багато людей розуміють, що справедливіших стосунків між людьми можна досягти вже в цьому житті — не чекаючи Царства Небесного.
Несправедливість у розподілі благ тепер дуже складно приховати або виправдати. Доступність соціальної інформації практично з будь-якої країни зменшує або усуває в невдоволених відчуття соціальної приреченості, безвиході, задоволення малим, неминучості стану приниженості.
І якщо, після здобуття потрібної інформації, зіставлення і висновків, люди чують відверту брехню представників влади, то поступова незадоволеність у них зростає, і за певних умов (посилення соціальної диференціації, зростання корупції й тому подібного) ця незадоволеність перетвориться на ненависть. Тоді досить лише одного необачного руху влади, щоб почалися масові заворушення.
Влада протягом тисячоліть виробила достатню кількість засобів для того, щоб загальмувати перетворення незадоволеності на ненависть до себе чи для направлення зростаючої незадоволеності та ненависті на інші об’єкти. Серед найбільш дієвих засобів відзначимо такі: зовнішні вороги, реальні чи уявні, через яких необхідно об’єднатися довкола «національного лідера» та відкласти вирішення насущних проблем; зовнішні друзі, за допомогою яких зменшується незадоволеність усередині своєї країни або просто душиться фізично; внутрішні вороги — «погані люди, які всім нам заважають жити щасливо». До внутрішніх ворогів, як правило, належать ті, хто чимось відрізняється від основної маси: ліберали, демократи, євреї, неарійці, фріци, «шпигуни», «фашисти», «свідомі», хохли, москалі, чорні, жовті, білі, сектанти, розкольники і так далі.
Досить часто ненависть каналізується можновладцями на простих виконавцях, щоб відвернути її від соціальних замовників. Козлом відпущення стають виконавці, а не замовники або розпорядники. У післявоєнний час правління КПРС дуже поширеним засобом при розкритті кричущих неподобств було звільнення заступників, а не безпосередніх керівників підприємств і відомств.
Заміна одного «поганого» управителя, зама або чиновника іншим практично ніколи не змінювала ситуацію на краще і була лише засобом випустити пару.
У всі часи для підлещування нещадно утискуваного населення влада часто користувалася демагогією і дрібними подачками, розрахованими на вузьколобих і довірливих обивателів. Словесне підлещування певної частини населення, пробудження в нього низьких інстинктів, підкидання йому, в разі крайньої необхідності, дрібних крихт зі свого столу, і в той же час нещадне обкрадання цього ж самого населення — ці прийоми, вживані властями різних рівнів, існують із тих пір, як існує сама влада як суспільне явище. Проте хліб і видовища, Юлина тисяча, продуктові пайки Черновецького і тому подібні соціальні «винаходи» допомагають лише до певного часу.
Всілякі хитрування бездарної та корумпованої влади здатні лише призупинити наростання невдоволення, і якщо умови назріли, то потрібно дуже небагато, щоб не просто згорів політичний режим, а впала вся політична система (як це сталося, наприклад, з СРСР).
Зберігалися самі, будучи при здоров’ї, та забезпечували процвітання своєму народові не ті владні режими, які трималися на поверхні завдяки всіляким спритним хитруванням, а ті, що своєчасно проводили необхідні реформи і вміли підтримувати рівновагу соціальних, релігійних, культурних інтересів різних груп і верств населення.
Яка ж ситуація в Україні та в наших найближчих сусідів?
У Росії авторитет правлячого дуумвірату неухильно падає, і тому двоголова влада гарячково шукає нових зовнішніх і внутрішніх ворогів. Роль одного з головних зовнішніх подразників для російського обивателя призначена Україні, і Кремль лише вишукує формальні приводи для звинувачень, аби почати розгнуздану кампанію проти України. Таємну війну проти Януковича і патріотично налаштованої частини ПР російські власті ведуть вже давно, навіюючи за допомогою різних каналів жителям сходу та півдня України, що Янукович — це хитрий і прихований ворог Росії й агент Заходу.
В Україні ситуація теж дуже складна. Влада у нас з 1991 року діяла малопрофесійно або взагалі непрофесійно, якщо йшлося про інтереси держави. Високий клас показав лише Леонід Кравчук, коли вміло перешкодив спробам Кремля перетворити СНД на злегка реформований варіант СРСР. Тоді перший президент України показав найвищий політичний пілотаж. Мабуть, і все... Всі інші дії влади, починаючи з 1991 року, були або егоїстичними, або погано продуманими і погано організованими, або влада роздвоювалася і починала запекло боротися сама з собою.
Це веде до збіднення більшої частини населення, до його зухвалої, нічим не стримуваної експлуатації, що у свою чергу все збільшує невдоволеність.
Перший психоаналіз аналітики-професіонали, як правило, проводять стосовно самих себе. Не будучи професіоналом, я, однак, вирішив з’ясувати, чи скоро настане час, коли в моїй душі дозріють кетяги гніву, про які писав Стейнбек; і після ретельного аналізу дійшов висновку — вже скоро.
Леонід Кучма поклав початок моїй невдоволеності. У перший рік його президентства працівники ДАІ самі підходили до мого службового автомобіля і ввічливо просили водійські документи у водія. В останні кучмівські роки вже водій жвавим кроком ішов до дорожнього начальника, а той, дізнавшись, що має справу з церковними служителями, або ввічливо відпускав, або все-таки «вимагав на лапу».
Спішно ділилися між сильними світу цього підприємства та інша власність. А тим часом місяцями не виплачувалася зарплата, затримувалася пенсія. Я знаю людей, яким нічого було їсти самим і нічим було годувати дітей. Одного дня я відвідав дитячий інтернат під Сімферополем, і мене довго не покидав гнів на можновладців, які перед черговими виборами обіцяли народові незліченні блага.
Ющенко і Тимошенко здавалися багатьом мало не янголами, яким сама вища сила вручила скіпетр правління. Але... Коли я в період правління «помаранчевої» пари, за яку голосував і сам, отримав першу пенсію, то вона, при двадцятирічному університетському стажі, складала 700 гривень при мінімальній — 430, і це була непогана пенсія. Уряд Тимошенко збільшив мою пенсію до дев’ятисот, а мінімальну — до семисот із гаком, але, використовуючи інфляцію, перетворив ці гроші на жалюгідний гріш, достатній лише для мізерного існування.
Уряд Азарова успішно продовжив економічну лінію попередників. Купивши так званий суповий набір і виклавши його вдома на тарілку, я дуже хочу запросити на обід і Тимошенко, і Азарова, і Януковича і сказати їм все, що думаю про них та їхніх політичних соратників і союзників. А коли я заходжу в магазин і жадано споглядаю продукти, які мені, що працював все життя, недоступні, то в моїй душі продовжують зріти кетяги гніву, і наближається до завершення процес, який так прекрасно описаний письменником Стейнбеком.
І нехай влада не радіє тому, що в так званий День гніву в Києві зібралося всього лише п’ятсот людей. Це є, окрім іншого, показником і того, що невдоволені вже не довіряють і опозиційним лідерам і не хочуть грати їм на руку. Для вибуху потрібно зовсім небагато, і відбувається він завжди несподівано.
Роман «Грона гніву» був своєрідним попередженням для правлячого класу Сполучених Штатів. Але і нашим політикам (у тому числі й опозиційним), і нашим сусідам із країн СНД уважне прочитання цієї книжки (або хоча б перегляд фільму) допомогло б заповнити деякі прогалини в політичній і загальній освіті. Погано, що його не вивчають в українських школах. Треба б. Наші не дуже начитані політики можуть і не помітити, як дозрівають грона гніву в простих українців, і прогавлять той момент, коли ще можна поліпшити ситуацію мудрими, швидкими і рішучими діями.
