Таких уже мало...

У той час, коли влада не втомлюється обіцяти системні економічні реформи, в країні отримав практичне застосування новий Закон «Про судоустрій і статус суддів» (набув чинності 3 серпня). Це один із перших кроків чинної влади. Відомо також, що зараз ведеться робота над реформуванням інших сфер правової системи, зокрема над створенням нової редакції Кримінально-процесуального кодексу, чинного в Україні з 1960 року. Чи зможемо ми всі ці зміни через деякий період назвати реформами, покаже час. А поки, як ми вже писали, маємо перші «результати»: масові звільнення суддів. На жаль, за оцінками експертів, із посад ідуть найдосвідченіші й найнезалежніші судді.

Окрім того, буквально днями свою оцінку судово-правовій реформі в Україні дала Венеціанська комісія. За словами її члена Марини Ставнійчук, комісія відзначила певні позитивні зрушення на шляху наближення української системи правосуддя до європейських стандартів, «проте загальна оцінка не дозволяє говорити про те, що реформа повною мірою відповідає цим стандартам». Вона розповіла, що в підсумкових висновках Венеціанської комісії дано схвальну оцінку чотирьом положенням закону про судоустрій і висловлено критичні зауваження та рекомендації щодо більш як тридцяти положень.

Секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт у свою чергу повідомив, що, незважаючи на істотне вдосконалення порядку правового регулювання, в Європі занепокоєні деякими нормами нового закону. «Одна з таких змін забирає практично всі повноваження у Верховного Суду та знижує статус Верховного Суду до такого рівня, що він уже не може функціонувати нормально, як має функціонувати Верховний Суд. І на це ми дивимося дуже критично», — заявив він. Також, за його словами, занепокоєння викликають положення про Вищу раду юстиції.

Тим часом соціологічні опитування, як і раніше, показують низький рівень довіри громадян до українських судів. За даними компанії TNS-Ukraine (опитування проводилося у вересні), служителям Феміди довіряють усього лише 21,6% українців. Це практично найнижчий показник, якщо порівнювати з іншими органами влади. Менше довіряють лише Верховній Раді (21,4%). Для порівняння: більшість українців (68,2%) повністю або переважно довіряє церкві; істотний рейтинг довіри мають українські ЗМІ (50,8%); високий рівень підтримки Збройних сил (43,5%), російських ЗМІ (41,4%); Президента України (41,3%). Далі за рівнем довіри українців йдуть місцеві ради (35,4%), СБУ (35%), західні ЗМІ (33,6%), місцеві держадміністрації (32,6%) й Кабінет Міністрів (29,7%). Найменше громадяни довіряють профспілкам (25,1%), міліції (25%), прокуратурі (22,7%).

Як бачимо, органи, які, по суті, мають захищати наших громадян, мають найменшу довіру. І це не дивно. За даними Інституту соціології НАН України, 49% українців відчувають дефіцит юридичної допомоги в захисті своїх прав та інтересів.

На тлі такого стану справ у юридичній сфері в Києві днями відбувся «творчий» вечір одного з найавторитетніших і найвідоміших юристів СНД — Генріха Падви.

Зустріч з адвокатом зібрала юристів не лише з Києва, а й з інших міст України: Харкова, Одеси. Для багатьох із них, і це неодноразово підкреслювалося під час самої зустрічі, Генріх Падва є не просто відомим адвокатом, а вчителем, на прикладах справ якого виховувалося не одне покоління. Сам Генріх Павлович (скоро йому буде вісімдесят) справляє враження людини революційної, незалежно від того, яка це революція. Коли говорять про справжнього російського інтелігента, то це вміння захищати слабких, і це точно про нього.

Про талант Падви дуже точно і ємко сказав адвокат Генрі Резник: «Генріх — юрист високої проби. І, без перебільшення, — видатний адвокат. Йому притаманна риса, яка, на жаль, зараз зникає, на превеликий жаль. Це висока правова культура. Річ у тім, що Падва беззавітно відданий професії. А якщо ще врахувати, що він володіє такою якістю, як самоіронія, яка, на наш погляд, просто необхідна людині... У нього розвинене почуття гумору, саме спілкування з ним дає просто задоволення. І я пишаюся нашою дружбою, відповідно, сподіваюся, що Генріх платить мені тим самим».

Генріх Падва народився в інтелігентній московській сім’ї. З перервою закінчив престижну столичну школу № 110 (у роки війни з матір’ю були евакуйовані до Самари). Цікаво, що майбутньому відомому адвокатові з першого разу не вдалося вступити до Московського юридичного інституту. (Слід зазначити, що під час вступу до ВНЗ у ті роки враховувалася наявність комсомольського квитка, яким Генріх не квапився обзавестися, а також запис у графі «національність».) Втім, це вдалося з другої спроби. За розподілом він потрапляє до Твері, стажується в Ржеві, потім працює в райцентрі Городище Погоріле, місті Торжку, де близько знайомиться з простим народом, його важким побутом, страшною бідністю й безправ’ям. Із цим безправ’ям Генріх Падва бореться досі, ставши одним із найвисокооплачуваніших і найпрофесійніших адвокатів сучасної Росії.

До України він приїхав з двома своїми співробітницями — Елеонорою Сергєєвою та Алісою Туровою, які допомагали йому вести творчий вечір. Організатори (компанія «Ліга: Закон») запропонували гостям розповісти про систему судоустрою Російської Федерації, права й обов’язки адвокатів у РФ, головні проблеми, з якими стикаються юристи під час розгляду справ у РФ. Головним чином, темою вечора стала адвокатура (справи пана Падви, відомі не лише фахівцям, а й широкій громадськості) й усе з нею пов’язане.

За словами Генріха Падви, на сьогоднішній день єдиної адвокатури в Росії не існує: «Зважаючи на низку історичних причин, сфера кваліфікованої юридичної допомоги розкололася на дві частини: традиційна й консалтингова. Традиційна адвокатура — багато в чому незатребувана, хоча в ряді випадків має перевагу перед консалтинговою. У свою чергу остання має ряд серйозних проблем, оскільки цей вид послуг перебуває за межами дії закону про адвокатуру. Одна з них полягає в тому, що розмивається статус адвокатури. У нас в країні є величезна кількість людей, які надають юридичні послуги за абсолютно вільними правилами. Консультувати може хто завгодно. Друга проблема — в ринку надання юридичних послуг, де немає єдиних стандартів якості, організаційних структур. Третє — наш ринок страждає від жахливої корумпованості, від того, що чимало адвокатів перетворюються просто на посередників. Судді, прокурори, слідчі чекають від адвокатів лише одного — грошей. Отже, в Росії склався такий ринок, як ніде у світі».

І це попри те, що в Росії на початку 2000-х було ухвалене нове законодавство про адвокатуру. Сьогодні знову порушується питання про необхідність реформування цієї сфери. Перш за все, вважає Генріх Падва, слід зробити так, щоб усі підкорялися закону: «Аби провести реформу, необхідно встановити єдині правила й стежити за їхнім дотриманням. Один із правильних варіантів — це залучити всіх до єдиної адвокатської структури. Навіть обговорюється питання про включення до цього кола будь-яких послуг, які хоч якоюсь мірою є юридичними. Звісно, надзвичайно складним є питання, як позбавитися тих адвокатів, які носять хабарі? Це питання вирішити лише за допомогою реформи адвокатури неможливо. Це величезна загальнонаціональна проблема. Є проблеми, пов’язані з бухгалтерським обліком, оподаткуванням. Тому необхідно створювати переваги для адвокатського статусу, щоб було престижно й цікаво працювати адвокатом. Треба передбачити стимуляцію для приходу консультантів у адвокатуру, зобов’язати адвокатів підвищувати свій рівень кваліфікації. Також обговорюється питання про те, щоб лише адвокатам, разом з родичами, дозволити представництво в суді у кримінальних, цивільних, арбітражних справах».

Окремим питанням Генріх Падва виділив долю іноземних фірм: «Адвокатське співтовариство не зацікавлене в тому, щоб вільно конкурувати з іноземними фірмами. І це невипадково, тому що іноземна адвокатура захопила колосальну частину нашого ринку. Притому податки вони платять у себе на батьківщині. Незважаючи на це, міністерство юстиції стоїть на тому, щоб іноземні фірми все-таки були присутні на ринку Росії для привнесення нам свого досвіду, але працювали в нас за нашим законодавством, а не по-своєму. Як швидко пройде реформа, сказати, звісно, важко. Головне, що до вирішення деяких питань влада вже готова ініціювати зміни».

Проведення законодавчої реформи судової системи — це, звісно, добре, але проблема — як в Україні, так і в Росії — полягає у виконанні написаних законів. «Жах не в тому, що в нас бракує хороших, правильних законів, а в тому, що не змінюється практика. Насправді судове засідання конституційної колегії, де вирішуються питання, — це все фікція. Вирішується питання не в судовому засіданні, а до того — в кабінеті. У нас навіть провели спеціальне дослідження, яке показало, що 95% усіх справ вирішуються до того як вони розглядаються в судовому порядку».

«У мене одного дня був вражаючий випадок, — продовжує адвокат. — Я ознайомлювався з касаційною справою у Верховному Суді Росії. Дивлюся справу, й раптом переді мною ухвала судової колегії Верховного Суду, повністю написана й підписана доповідачем. Тобто рішення було готове ще до судового засідання. Залишалося поставити лише ще два підписи після засідання. Я, звісно, не вірив своїм очам і не знав, що робити. Перші думки були — піти влаштувати скандал. І що? Так, заступник голови суду дасть прочухана доповідачеві, але не за те, що вона там записала, а за те, що вона попалася. У результаті мене зненавидять і вона, й він, і все суддівське співтовариство. Що робити? Потім, думаю, сфотографувати й десь представити. Знов-таки, що це дало б? У результаті мене осяяло, і я вважаю, що зробив правильно. Я узяв цю справу разом із рішенням і пішов до судді-доповідача. Постукав, зайшов, вона сиділа сама. Тоді ще можна було так просто зайти до суддів, зараз це вкрай складно. Я їй кажу: «Ви стежите за тим, щоб секретарі, видаючи справу, дивилися, що там?» Мене охопив страх, тому що я думав, що зараз у неї станеться інфаркт. Вона вкрилася червоними плямами, в неї затремтіли руки. У результаті я їй сказав: «Я нікуди не скаржитимуся». І пішов. Настає день слухання справи. Я дивлюся: вона сама не своя, знову ті ж плями, зачитує доповідь. Суд вирушає на нараду й у результаті виходить зі зміною вироку на мою користь. Думаю, що в кожному конкретному випадку треба вирішувати питання так, як я завжди люблю казати: «Істина завжди конкретна». У конкретному випадку слід думати не про долю правосуддя, а про інтереси свого клієнта. Про долю правосуддя давайте говорити ось тут».

Власне, про долю правосуддя й говорили більшу частину зустрічі. Із залу «посипався» шквал питань. Пропонуємо вашій увазі деякі з них.

— Генріху Павловичу, чи не побоюєтеся ви, що якщо в Україні або Росії буде запроваджено єдину систему адвокатури, вона не потрапить під крило Міністерства юстиції?

— Ви знаєте, я починав працювати в рік смерті Сталіна. Сталінізм ще був у розквіті, існувало Міністерство юстиції СРСР. Адвокатів шпиняли як тільки можна. Але я працював, і жодного разу мене не змусили відмовитися від тієї позиції, яку я вважав справедливою. Ми часто пояснюємо свою власну безпорадність, безпринципність тим, що, ось, мовляв, нам заважають працювати — Мін’юст, влада. А я впевнений, що за мужньої, серйозної позиції все це було можливо ще тоді.

(На тлі актуального процесу десталінізації як в Україні, так і в Росії, цікаво й важливо подати позицію Генріха Павловича,яку він висловив раніше, щодо цього питання: «Сьогодні слід остаточно викрити й розвінчати культ особистості Сталіна. Мене до глибини душі обурює те, як зараз намагаються виславляти Сталіна. Згадують війну, але ж ми її виграли не завдяки, а всупереч Сталіну. На жаль, уряд не до кінця розуміє жах подібних виславлянь. Якби в країні все було добре, то про Сталіна ніхто й не згадав би». — Авт.)

— Наскільки впливовим і сильним є Міністерство юстиції Росії? Різало слух, коли ви неодноразово повторювали, що Мін’юст має таку позицію чи таку позицію. Ми, наприклад, пишаємося тим, що в Україні адвокатура не залежна від Мін’юсту.

— Я знаю, що частина адвокатури, мов біс від ладану, тікає від Міністерства юстиції, бо впевнена: будь-яка згадка про Мін’юст шкодить адвокатурі. Я дотримуюся дещо іншого погляду. І беру на себе сміливість стверджувати, що маю на це право. Річ у тім, що я був одним із засновників Спілки адвокатів СРСР. На першому ж з’їзді я був обраний першим заступником голови правління. Я ще тоді відстоював незалежність адвокатури. Але, панове, незалежність не від життя, країни, суспільства, а незалежність професійну. Я відстоював ту ідею, що ніхто не має права дати вказівку адвокатові, що робити і як бути. Ми не можемо бути незалежними від законодавця, тому що він вирішує, які будуть закони і які, врешті-решт, у нас будуть пільги. У нас немає права законодавчої ініціативи, тому ми повинні контактувати з Мін’юстом, при цьому продовжуючи боротися за свою самостійність. Я вам можу сказати, що зараз на чолі Мін’юсту Росії стоять люди, які розуміють необхідність створення незалежної адвокатури й ведуть таку роботу. Чому ми маємо сторонитися їх? Вони вперше почали нас слухати. Ми не повинні їх відштовхувати.

— Зараз в Україні ведеться робота над створенням нового Кримінально-процесуального кодексу. У Росії цей кодекс існує вже вісім років. Що ви порекомендували б обов’язково врахувати українським розробникам, адже потім вносити зміни дуже важко?

— Я вам можу сказати, що в нас постійно вносяться якісь зміни в КПК. Більшість із них, на мій погляд, прогресивні. Але, буває, вносять просто страшні зміни. Наприклад, у нас діяла неможливість повороту до гіршого. І раптом якимсь чином силові структури «пробили» в Конституційному суді, що ця норма порушує права потерпілих. У результаті внесли зміни, що в ряді випадків можна повертатися до цього питання й скасовувати навіть вирок для необхідності посилення покарань. Також зараз обговорюється питання про необхідність запровадження апеляції. Юридичне співтовариство дуже давно чекало цієї зміни. Головне, щоб вона не перетворилася на колишню нашу касацію. Тому в цілому можу сказати, що треба не лише добиватися конкретного закону, а й, найголовніше, того, щоб він передбачав механізм його виконання, термінів, санкцій за його невиконання.

— Під час вивчення вердикту в справі Ходорковського в нас виникло чимало запитань з приводу цього рішення. Розкажіть детальніше про вашу участь у цій справі та її особливості.

— Коли до мене звернулися зі справою Ходорковського, я категорично відмовився, оскільки знав, що справа ангажована, замовлена, політична. А брати участь у виставах мені не хотілося. Але наполягали всі — родичі, адвокати, які вже прийняли доручення. Тоді я особисто пішов на зустріч з Ходорковським і сказав йому: «Михайле Борисовичу, ви розумієте, що ні я, ні всі найкращі адвокати країни не можуть вам реально допомогти?» До речі, Ходорковський дуже розумна людина. Він мені відповідає: «Так, я все чудово розумію». «Тоді навіщо я вам потрібен?» — запитав я в нього. І він мені сказав досить дивну річ: «Я все-таки хочу, щоб у процесі були почуті слова правди й щоб їх виголосила людина відома й авторитетна. А потім, надалі це може виявитися корисним практично, тому що ми не знаємо, що буде через рік, два, п’ять». Я відповів: «Тоді я готовий взятися за цю справу».

Я брав участь у цій справі без великої надії на те, що вийде хоч якийсь результат. На перших судових засіданнях було жахливо. Ви собі не уявляєте, скільки треба було витратити нервів, здоров’я, щоб брати участь у тому, що коїлося. Ось, наприклад, запрошуємо ми у справі найбільшого фахівця з усіма регаліями, літнього, шанованого чоловіка, який дає висновок у одному досить серйозному блоку економічних проблем. І починає суд над ним знущатися. Усе це тривало цілий день. Його довели до істерики. У результаті він поїхав і сказав, що більше ніколи тут не з’явиться. Ми мало що могли протиставити цьому. Там був сильний владний головуючий — вона, яка вдавала, що все чудово, а потім суд знущався зі свідків, захисту, підсудних.

Ось уявіть собі. Був документ: надрукований папір з якимсь текстом, не підписаний. За змістом зрозуміти точно, від кого, було важко. Звинувачення стверджувало, що цей документ був підписаний Лебедєвим. У судовому засіданні ми просили оприлюднити цей документ і засвідчити, що там жодного підпису немає й прізвище Лебедєва ніде не згадується. Суд засвідчив це, ми перевірили в протоколі — все було. Ми написали свої пропозиції, де, зокрема, зазначили, що це не документ, а простий папірець, і жодного підпису Лебедєва там немає. І що, ви думаєте, у вироку? Там, зокрема, написано: «Ця обставина підтверджується таким-то листом, підписаним Лебедєвим». Хотілося задушитися, їй-Богу. Ми, звісно, оскаржили.

У результаті я опинився в лікарні. Справу на якийсь час відклали, а потім почали мене силоміць висмикувати з лікарні. Вони хотіли, щоб це було не пізніше такого-то числа. Чому? Тому що цього дня закінчувався термін притягування до відповідальності в одному з найголовніших звинувачень. Інакше слід було скасовувати й припиняти — за закінченням терміну давності. Нарешті я виходжу з лікарні саме того дня, коли спливав термін. Їду до свого підзахисного. Знову-таки, мені не дають побачення. Нарешті суд слухає справу. І мушу вам сказати — про це багато хто умовчує — він багато в чому поламав вирок. Наприклад, скасував щодо одного з епізодів, до речі, пов’язаного з Гусинським, вирок. Деякі епізоди перекваліфіковував, ушестеро зменшив суму, за яку вони були засуджені. Але, на жаль, лише по року зменшив їм термін.

Нам здавалося, що вдасться щось зробити далі, але потім сталася така річ. Ви вже бачите, я не зовсім молода людина, а підсудного загнали так, що до нього треба було добиратися чотири години на літаку та п’ятнадцять годин потягом або машиною, я вже не пам’ятаю, іншого сполучення з ним не було. Я не міг до нього їздити. У мене знову підскочив тиск. Мене позбавили сполучення, але я продовжував працювати з англійськими адвокатами стосовно подання скарги до Страсбурга. Скарга була прийнята, але, на жаль, досі не розглянута.

Зараз справа пішла трохи в інший бік, що дає хоч якісь надії. Раніше нам відмовляли в допиті будь-яких свідків, а тут вони вже допитали багато високопоставлених людей.

— Як на практиці у вас працюють присяжні суди, яким чином вони виносять свої вердикти?

— Я завзятий прибічник суду присяжних. Іншого такого суду немає. Так, суди присяжних виносять жахливі — як виправдувальні, так і звинувачувальні — вироки, але це все-таки суд народу. Ну що робити, якщо який народ — такий і суд. У будь-якому разі це краще, ніж коли рішення ухвалюють чиновники, судді або, як у нас ще їх називають у народі, — два кивали. Авжеж, силові структури проти суду присяжних, бо вони не звикли, коли щось треба доводити суду. Вони звикли, що якщо вони мають погони на плечах, то їм усе можна. Як казав Вінстон Черчілль про демократію: «Це найгірша форма правління, але кращої поки не вигадали». Те саме я можу сказати про суд присяжних.

— Чи беретеся ви за безкоштовні справи?

— У всьому світі вважається честю, коли безкоштовно захищають людей, а ми що, гірші за всіх? Адвокат зобов’язаний, це його моральний обов’зок. У мене було багато безкоштовних справ, але я вам розповім про одну справу, коли мені довелося навіть самому заплатити. Так от. Мою квартиру обікрали злодії. Через декілька днів мені повідомляють, що злодія знайшли. Ним начебто виявився якийсь хлопчисько років п’ятнадцяти. Я беру адвоката, якого прошу захищати цього хлопця. Адвокат мені каже: «Генріху Павловичу, мені незручно, він же вас обікрав, а я його захищатиму». Я кажу: «Сашко (так звати адвоката), я тебе прошу, не хвилюйся, виконуй свою роботу чесно!» Я пішов на такий крок, бо не вірив, що цей хлопчик був винен. Через декілька днів до мене приходить Сашко й каже: «Генріху Павловичу, це точно не він, хлопець сам зізнався — його змусили взяти на себе провину. Він узагалі в цей час був в іншому місті». У день крадіжки, як виявилося, він був у себе в школі, я вже зараз не пам’ятаю, десь за Уралом. У результаті ми довели, що цей хлопчик узагалі приїхав до Москви за день чи два після крадіжки. Ми навіть знайшли квиток, за яким він приїхав до столиці, де він був уперше і просто ходив, «тинявся» по різних місцях. Вони його й узяли. Звісно, за захист цього хлопчика мені довелося заплатити. А злодія так і не знайшли.

Також я вів величезну, дужу важливу справу щодо спадку Бориса Пастернака — справу Ольги Івінської. Вона була його музою, коханою останні чотирнадцять років до смерті. Її заарештували після смерті Пастернака за те, що вона переправляла його роботи за кордон. У неї не було ні копійки. Я її захищав безкоштовно.

— Цього літа ви в ефірі однієї з російських програм сказали: «Узагалі, слід сказати, мене президент вражає. За те, що зараз робить президент, йому треба вклонитися в ноги. Якщо він зможе зробити хоча б частину того, що декларує, йому треба буде встановити пам’ятник». Ваші слова викликані конкретними діями президента Росії? Якими саме?

— Йшлося про те, що саме тоді наш президент говорив, що не можна стільки людей утримувати під вартою, коли ведеться розслідування, зокрема в економічних злочинах. Ці його ініціативи навіть були втілені в законодавстві, тому сьогодні йде неабиякий опір. Але це не все. Після того як він вніс цю пропозицію й вона була прийнята, саме спливав черговий термін перебування під вартою Ходорковського. Звинувачення вимагало продовження терміну, а Ходорковський сказав, що це саботаж того, що казав президент. Він навіть вимагав, аби президент дав знати, що він у курсі того, що відбувається. У відповідь прес-секретар Медведєва — Тимакова — повідомила, що президент знає про це. Тоді Ходорковський зняв голодовку. Після цього ми були впевнені, що міський суд скасує рішення про продовження терміну, але ж ні, міський суд не скасував. Тому я сказав: за бажання, декларацію президентові спасибі, але якщо все це діятиме, тоді можна й пам’ятник встановити.

«День»: — Генріху Павловичу, ви людина з величезним юридичним, життєвим досвідом. Ви жили в державі СРСР, про яку ви щойно сказали: «Вам навіть не снилося, як було важко тоді». Сьогодні ви живете в іншій державі — Росії, єство якої демонструє справа Ходорковського (ви про це теж казали). На початку 1990-х, коли розпався Радянський Союз, у вас, напевно, були якісь надії щодо майбутнього Росії. Сьогодні ви можете сказати, чи такою ви бачили Росію?

— Надії, як правило, не збуваються. На жаль, очікувань у нас було значно більше, ніж звершень. З іншого боку, я скою гріх проти істини, якщо скажу, що нічого не сталося. Були зміни і є зміни. Якщо говорити про вектор, він, усе-таки, направлений у правильний бік. От мене запитують, а коли було важче працювати, раніше чи зараз? У минулому були свої труднощі, зараз — свої. Раніше, в усякому разі, не було такої корупції, як зараз. Але що я точно можу сказати як людина, котра пережила це все, — того страху, який тоді був і який доводилося щодня долати, щоб працювати, сьогодні немає. Так, мене жахає корупція; те, що продовжується використання адміністративного ресурсу; те, що засуджуються невинні; те, що судді часто думають не про справедливість, а про те, що їм хтось зателефонує або принесуть хабар. Усе це є у нас сьогодні, але я продовжую працювати — й не боюся, що завтра вночі пролунає дзвінок, прийдуть люди в штатському й заберуть мене, як це було в роки моєї юності. Тоді брали людей «пачками». І коли я починав працювати, це ще частково тривало. Сьогодні цього немає. Тому я точно можу сказати, що якщо раніше я не міг собі уявити, даруйте, що я, адвокат, можу пити горілку з прокурором, то тепер це можливо. Сьогодні, після того, як удень я на смерть бився з прокурором без усіляких там хабарів, увечері я можу дружньо зустрітися з ним, випити й продовжувати сперечатися. Ось це, на мій погляд, величезне досягнення, важливе для відчуття людиною своєї професії.

Звісно, хотілося б, щоб цього вечора було більше журналістів, але, напевно, вважається, що витягнути якусь сенсацію з подібної зустрічі неможливо, хоча сам по собі приїзд метра адвокатури — вже сенсація. Хотілося б, щоб більше було представників влади, які взяли на себе відповідальність реформувати судову систему. Тим паче, коли вже спочатку вона, реформа, піддається різкій критиці. Але їм теж не цікаві такі зустрічі. Хоча судові системи Росії й України багато в чому мають спільні проблеми: залежність суддів, корупція, низька кваліфікація і так далі Схожі проблеми в наших країнах і у сфері адвокатури. Так, є й досягнення. Власне, для цього й існує обмін досвідом, але...

ДОВIДКА «Дня»

Генріх ПАДВА — відомий російський адвокат, як стверджують його колеги, з бездоганною репутацією та величезним досвідом у судочинстві й захисті прав людини, засновник і керуючий партнер адвокатського бюро «Падва і партнери» (Москва). Генріх Павлович відомий участю в складних і резонансних справах: скасуванні застосовування страти в Росії; захисті колишнього голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова; керівника справами адміністрації президента Павла Бородіна. А серед останніх підзахисних Генріха Павловича — екс-голова ЮКОСу Михайло Ходорковський. Ім’я Генріха Падви неодноразово включали до рейтингів найкращих адвокатів Росії, а також до міжнародного видання Who’s Who of Professionals. 2001 року Генріха Падву було визнано «Людиною року» в номінації «Закон», а за підсумками 2006 року — «Людиною десятиліття». Сьогодні Генріх Падва є одним із найзапитаніших і найелітарніших судових захисників у Росії.