TOP-net

Наша газета вже подавала короткий коментар до виступу Олександра Солженіцина в «Известиях» (див. «День», №62 від 03.04.08). Нагадаймо читачам, що найбільший письменник сучасної Росії у статті «Посварити рідні народи?» заявив про те, що вважає твердження про геноцидний характер Голодомору 1932—1933 р.р. в України цитуємо: «провокаторским вскриком», що народжується в «затхлых шовинистических умах», а увагу до найбільшої трагедії української історії — гідною «більшовицького Агітпропу». Чому великодержавні історичні міфи мають зараз таку владу над Солженіциним (при всьому цьому цей письменник завжди збереже нашу повагу й особливе місце в історії) — то тема окремої розмови. Зараз же ми пропонуємо читачам «Дня» відгуки російських авторів, що опубліковані на сайті www.grani.ru.

Добуцалося теля з агітпропом

Олександр Солженіцин напав раптом iз гнівною філіппікою на українського Президента Віктора Ющенка, який прагне домогтися, щоб світова спільнота визнала страшний голод 1932— 1933 років геноцидом.

Можливо, наміри українського Президента і не цілком безкорисливо-невинні. Можливо, він і переслідує побіжно якісь свої партійно-політичні цілі. Бог йому суддя. Але дивно російському письменнику, який особливо піклується про збереження дружби народів, не знати, що особливості сталінського голодоморного «менеджменту» в Україні та на Кубані (тоді також переважно населеної українцями) дають принаймні вагомі підстави для порушення питання про геноцид.

Ще дивніше і навіть зовсім дико бачити, як автор «ГУЛАГ»у піклується про інтереси радянських карателів. Адже єдиним практичним наслідком визнання Голодомору геноцидом буде скасування терміну давності для осіб, причетних до цього злочину. І хоча б і після смерті винних їхнім діянням буде дано юридичну оцінку. Коротко кажучи, сучасна Україна має всі шанси стати успішною вільною європейською країною саме завдяки тому, що пам’ять про Голодомор виключає можливість презентувати публіці злочинну сталінську кліку компанією «ефективних менеджерів». До чого явно ведуть Росію нинішні її правителі, які починають свій родовід від відомства Дзержинського—Берії.

І в цьому сенсі надзвичайно характерно, як це Олександра Ісаєвича з цього окремого приводу занесло набагато далі заявленої мети.

Завершується його викриття такою мажорною кодою:

«... провокаторский вскрик о «геноциде» стал зарождаться десятилетиями спустя — сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против «москалей», — а вот теперь взнесся и в государственные круги нынешней Украины, стало быть, перехлестнувшие и лихие заверты большевицкого Агитпропа?? Да для западных ушей такая лютая подтравка пройдет легче всего, они в нашу историю никогда и не вникали, им — подай готовую басню, хоть и обезумелую».

Пасаж не просто «лихо завертный», але й грубо брехливий.

Зрозуміло, ні в якій українській державній пропаганді з нагоди Голодомору про «злобних москалів» жодного слова. За писання забитих маргіналів і прямих параноїків влади українські відповідати не можуть. Але більш того — усякий, кому трапиться бачити День поминання жертв голодомору (а мені якраз трапилося торік цими днями бути у Києві), засвідчить цілковиту відсутність агресивно-націоналістичних тонів навiть у вуличному натовпі.

Але набагато небезпечніше інша брехня — менш очевидна. Я маю на увазі наклеп на «західні вуха». Будь-який вітчизняний історик, якому понад сорок, що дорожить своєю репутацією, має визнати, що суворо коректне дослідження «непарадних» сторінок російської історії в радянські часи тільки в західній літературі і можна було знайти. До «непарадного» ж належало дуже багато чого. Навіть у перебудовному 1986- ому моєму науковому керівнику чимало попсували кров, перш ніж вдалося йому проштовхнути в ученій раді тему, в назві якої фігурував «голод 1891 року», а єдиною фундаментальною науковою працею про цей голод і до цього дня залишається книга Річарда Робінса — з Колумбійського, зазначте, університету, аж ніяк не Тамбовського. І найбільш грунтовну історію колективізації написав за нас Роберт Конквест, і його «Жнива скорботи» довелося перекладати з англійської. І рік тому, складаючи номер «Вітчизняних записок» про російсько-українські справи, ми так і не змогли всією редакцією знайти нічого достовірного про голод у російських письменників — довелося перекладати з французького статтю італійського історика Андреа Граціозі.

За часи перебудови мало було зроблено, щоб цю страшну інерцію переламати, а нині і зовсім відступилися. І владний заклик зустріли з повним розумінням, оскільки нинішні адміністратори російської історичної науки у вікопомні радянські роки писали здебільшого «наукові» праці на кшталт «Критики буржуазних фальсифікацій діяльності КПРС серед жінок» (зовсім не жарт, а справжній титул «Автореф. дис. канд. ист. наук.» — М., 1980)

Достеменно: «... — у того і наберешся». Буцаючись невпинно з радянським агітпропом, Олександр Солженіцин, здається, засвоїв його прийомчики. Це б ще півбіди. Але потрібно мати на увазі, що народи самі по собi не сваряться. А от коли замість спокійної і чесної розмови про минулі гріхи починається артилерійський двобій «обезумелых агитпропов», тут уже точно у народів чуби тріщать.

Особливості національного терору

Не буду зараз детально говорити про Голодомор — цій темі я присвятив спеціальну статтю. Зазначу лише, що Олександр Солженіцин й інші критики оцінки Голодомору як геноциду українського народу, звичайно, праві в тому, що в проведенні насильної колективізації брали участь і українські чекісти, в тому числі й у великих чинах. Але це не спростовує того факту, що, оскільки 96% сільського населення України були українцями, то там Голодомор сприймався і сприймається як геноцид. Жодних ігор політиків тут немає. Росії варто було ухвалити хоч би спеціальні заяви з приводу наслідків голоду, звернені до кожної з колишніх союзних республік, яких торкнувся Голодомор. Зазначу також, що на Україні теж Голодомор багато в чому підготував ґрунт для русифікації півдня та сходу країни. Українській еліті, в тому числі більшовистській, у Москві не довіряли ні за Леніна, ні за Сталіна. Вельми показово, що перший радянський уряд України наприкінці 1917 року очолив болгарин Християн Раковський (тоді ще посада голови уряду мала більшу вагу, ніж голова партії). Надалі аж до 1953 року компартію України не очолював жодний українець. Її очолювали німець Еммануїл Квірінг і поляк Станіслав Косіор, євреї Дмитро Мануїльський і Лазар Каганович, російський В’ячеслав Молотов, Микита Хрущов і Леонід Мірошников. Квірінг і Косіор самі стали жертвою репресій по національній лінії — як німецький і польський «шпигуни».

Першого українця, який очолював республіканську парторганізацію, Олексія Кириченка, було призначено на цю посаду 1953 року, коли в ході берієвської лібералізації було вирішено: на чолі компартій союзних республік повинні стояти представники титульної нації. Відтоді першими секретарями компартії України незмінно були українці. Однак коли Петро Шелест видав книгу про роль України у Великій Вітчизняній війні, його негайно було усунуто як «націоналіста». І ще з часів Хрущова, якщо не раніше, людина, яка розмовляє в публічних місцях українською, вважалася неблагонадійною. Тоді- то і було актуалізовано протистояння сходу та заходу України, коли жителі східної України піддавалися навіюванню, що всі, хто живуть на заході є націоналістами та «бандерівцями».

Не дивно, що, маючи подібний історичний досвід, українська еліта сьогодні прагне вступити в НАТО. Ілля Мільштейн абсолютно справедливо говорить про «фантомний імперський біль президента Путіна». Але якраз для того, щоб не стати коли-небудь жертвою цього «фантомного болю», українські демократи прагнуть приєднатися до Північноатлантичного альянсу. І російські демократи, якщо розібратися, повинні їх у цьому підтримати.