Трансатлантична єдність: проблема Саддама

З моменту війни у Перській затоці Ірак був джерелом непорозуміння між постійними західними членами Ради Безпеки ООН. До кінця 1999 року це розходження стало повним: Сполучені Штати і Велика Британія використали свої військово-повітряні сили для примусового встановлення забороненої для польотів іракських літаків зони, в той час як Франція приєдналася до Росії та Китаю, які утрималися під час ухвалення резолюції №1284. Надія на досягнення прогресу щодо Іраку в Раді Безпеки і так була невеликою, оскільки згідно з цією підтримуваною Великою Британією резолюцією, передбачається повернути іракське питання на розгляд Ради Безпеки після залишення Іраку військовими інспекторами ООН. А після повітряних ударів США по Іраку в грудні 1998 року ця надія ще більше зменшилася.

Але ситуація стрімко змінилася після подій 11 вересня. 14 травня 2002 року Рада Безпеки дала режиму санкцій, що похитнувся, нову надію, прийнявши анонімним голосуванням спрощену процедуру перевірки. Навіть Ірак повідомив, що він готовий розглянути можливість повернення військових інспекторів ООН.

На перший погляд це, мабуть, обіцяє багато хорошого для трансатлантичних відносин. Але в реальності нинішнє ослаблення напруження більше скидається на тимчасове затишшя перед бурею. Більшість європейців вважає, що США нападуть на Ірак, і що цей односторонній акт (наступний за такими дратівливими подіями, як вихід із договору ПРО, відмова від підписання Кіотської угоди, введення тарифів на імпорт сталі та відмова від участі у роботі Міжнародного кримінального суду), руйнівним чином вплине на трансатлантичні відносини.

Європа виявить нерозсудливість, якщо дозволить загіпнотизувати себе цією катастрофою, що насувається. Усі розуміють, що пом’якшення позиції іракського уряду викликане бряжчанням зброєю з боку адміністрації Буша, але ніхто не може сказати, чи є це прелюдією неминучої війни, або ж це прийом, спрямований на те, щоб примусити Ірак відновити співпрацю з військовими інспекторами ООН. Очевидно, що США не можуть усунути цю невизначеність, не позбавляючи при цьому політику бряжчання зброєю її позитивного ефекту.

Якщо враховувати цю невизначеність, то у Європи ще залишається час залучити США до серйозної дискусії щодо варіантів вирішення проблеми із Саддамом. Спільна мета повинна полягати в усуненні загрози з боку диктатора, схильність якого до придбання зброї масового ураження так добре підтверджена документально. Діапазон можливих варіантів вирішення проблеми — від поновлення інспекцій до «зміни режиму». Але існують аргументи, що роблять цей вибір набагато менш чітким, ніж це може здаватися. Деякі з них також висунені адміністрацією Буша.

Європа може конструктивно брати участь у такому обговоренні за умови, що спочатку вона підготує для цього грунт таким чином:

1. Позбудеться свого постійного обурення поведінкою адміністрації Буша. І це обурення, як здається, найсильніше висловлюють ті, хто навіть не спробував ознайомитися з аргументами Америки. Європа не посилить свій вплив, лаючи США за те, що вони діють у своїх національних інтересах.

2. Покаже певне розуміння поглядів окремих членів адміністрації Буша, які вважають, що США не треба дозволяти затягувати себе у болото м’якотілому, декадентському та моралізуючому континенту. Не дуже приємно згадувати про це, але багато американців пам’ятають про дві події, що мали місце у колишній Югославії — переважно європейському театрі дій — коли Європа була безсилою щось зробити доти, поки там не з’явилися американські літаки.

3. Чітко дасть зрозуміти, що Європа та США займають однакову позицію не тільки у війні з терором взагалі, але й щодо Саддама. Демонстрації, які прокотяться європейськими містами у той день, коли США нападуть на Ірак, мають бути завчасно нейтралізовані недвозначними заявами Європи з цього приводу.

Ці дебати про те, як вирішувати проблему з Саддамом, можливо, повинні грунтуватися на наступних аргументах. Не дуже складно повалити Саддама, але неможливо передбачити, хто або що замінить його. Ірак навіть може розпастися, залишивши нас з Іраном, що набагато посилиться, який також є частиною вісі зла, але до того ж є ще більш небезпечною гримучою сумішшю, а саме — сумішшю ядерних амбіцій та фундаменталізму.

Більш того, можливо, у Саддама вже є зброя масового знищення, але він поки утримується від її застосування. Після нападу США він може використати її проти Ізраїлю, який потім завдасть удару у відповідь. Тому, можливо, мудріше змусити Ірак знову пустити до себе військових інспекторів ООН і пересвідчитися у тому, що їм не заважають робити свою роботу. Цей захід не зможе цілком усунути загрозу з боку Іраку, але він дозволить взяти її під контроль.

Якщо вихід буде саме таким, європейські уряди можуть зітхнути з полегшенням. Але дебати також можуть піти іншим шляхом. Саддам співпрацюватиме з інспекторами ООН тільки доти, поки реальною залишатиметься загроза з боку Америки, і Америка може дійти висновку, що вона не може цього дозволити. Якщо при цьому президент Буш вважатиме за краще вибрати зміну режиму, то Європі не слід від цього ухилятися. Звичайно, це легше сказати, ніж зробити. Багато європейців виступлять із заявами, що вони не можуть змиритися з військовими діями, розпочатими без мандата Ради Безпеки.

Але вони це вже зробили, причому двічі. Вони змирилися і навіть підтримали американські повітряні удари по Багдаду в грудні 1998 року, і вони підтримали або навіть взяли участь у бомбардуваннях НАТО Югославії у березні 1999 року. Щоправда, дехто може заперечити, що це було за часів адміністрації Клінтона.

Якщо Європа створить враження, що її дружба з Америкою залежить від того, хто перемагає на президентських виборах у США, то це, швидше за все, заморозить трансатлантичні відносини на кілька років. Це навряд чи можна назвати раціональною політикою для континенту, який вступив у період глибокої трансформації.

Проект Синдикат для «Дня»

Пітер ван ВАЛЬСУМ був представником Нідерландів у Раді безпеки ООН в 1999 і 2000 роках. Тоді він займав пост голови комітету з питань санкцій проти Іраку.