Тріумф і міф
План Маршалла - це один із тріумфів американської зовнішньої політики й водночас живучий американський міф, який відбивав невисловлюване переконання, що Сполучені Штати можуть зробити інші країни заможними й демократичними, і зрештою створений із таких (подібних до нас) країн світ житиме у злагоді під їхнім проводом. Ця формула спрацювала в повоєнній Європі: сприяла економічному зростанню, зміцнювала політичну стабільність і прищеплювала імунітет проти комуністичних урядів. Проте з цього успіху було зроблено надто всеосяжні висновки - що й зумовило почасти нинішнє збентеження американців щодо світу, який постав після завершення холодної війни.
Виявилося, що добробут, до якого нам поталанило спрямувати Європу, важко повторити деінде, за винятком Японії. Величезні потоки зовнішньої допомоги в Латинську Америку, Африку й Індію привели до дуже скромних результатів. Ба більше, постання успішних демократій у Європі та Японії не ґарантує США глобального лідерства. Маючи власну культуру та історію, ці країни не цілком поділяють американські вартості й інтереси. Європа 1997 року багатша та вільніша проти Європи 1947-го - й водночас підозріливіша щодо Сполучених Штатів і менше від них залежна.
Либонь, саме моралізм американської зовнішньої політики ми постійно намагаємося переробити світ за нашою подобою надав плодам плану Маршалла гіркуватосолодкого присмаку. Втім, розчарування виникає й через нерозуміння того, що саме сталося наприкінці 40х років. Ми не так урятували Європу, як допомогли їй урятуватися самій. Це пояснює, чому іншим країнам важко повторити той успіх. Адже Європа мала основні передумови сильної економіки: освічену робочу силу, розвинуту промисловість, технології, комерційні традиції та усталене законодавство. Іншим суспільствам багатьох із цих передумов бракувало.
Роками нас закликали запровадити "плани Маршалла" для Близького Сходу, колишнього Радянського Союзу й наших великих міст. Мовляв, якби не наша нерішучість, ці проблеми можна було б розв'язати. Проте історія вчить, що такі аналогії є перебільшеними. Хіба хто-небудь повірить у те, що самі тільки 100 млрд. доларів принесуть мир на Близький Схід? А в Європі зіграла роль не лише американська щедрість, а й здатність європейців прийняти й використати лідерство Сполучених Штатів. Найпереконливіше свідчить про це стислість плану Маршалла: лише чотири роки.
Хоч як парадоксально, головна наука з тодішнього тріумфу полягає не в тому, наскільки великий може бути наш вплив на інших, а в тому, наскільки малий. Американці розглядають досвід плану Маршалла через власну культурну призму, плекаючи ілюзію, що процвітання та демократія є універсальною ідеологією, яка консолідуватиме світ за американським взірцем. Це ставлення й надалі впливатиме на погляди американців щодо, скажімо, Китаю чи колишнього Радянського Союзу. Мовляв, допоможімо їм (якимось чином) досягти добробуту й демократії - і тоді настане мир у всьому світі. Проте наші можливості для їх запровадження доволі скромні, як і спроможність самими тільки добробутом і демократією покласти край іншим геополітичним силам - історичній ворожнечі, етнічній та релігійній ненависті, культурним відмінностям.
