Тріумф Віктора Ющенка чи комуністичний реванш?

Картина українського політичного життя цілком підпадає під визначення парадоксальної. Прем’єр-міністр, що декларує спільність позицій iз Президентом, у той же час заявляє, що не відмовиться від допомоги одного з лідерів опозиції — Юлії Тимошенко. Одні з фракцій, що його підтримують, заявляють про свою опозиційність, інші — ні, і ніхто не бажає залишати парламентську більшість. Обидві сторони конфлікту заявляють про необхідність діалогу, але жодна з них не бажає робити необхідного першого кроку. Можливо, для того, щоб на Заході зрозуміли, що ж насправді відбувається, Інститут «Схід — Захід» організував конференцію із запрошенням представників як істеблішменту, так і опозиції, у Сполучених Штатах. Виглядає на те, що звіт уряду перед парламентом, запланований на 17 квітня, може не стільки прояснити, скільки ще більше заплутати ситуацію, оскільки немає повної ясності в позиції самого прем’єра. І ця парадоксальна ситуація призводить до парадоксальних висновків експертів: опозиція, що проголошує орієнтацію на Захід та радикальні реформи, об’єктивно працює на шанси лівих. Цього, щоправда, багато хто, і не лише в Україні, схоже, просто не усвідомлює.

Аналіз публікацій у зарубіжних засобах масової інформації стосовно соціально-політичної ситуації в Україні, висловлювань із цього приводу західних політиків та урядовців, а також рішень деяких міжнародних структур засвідчує: на Заході з різних причин, у тому числі через неадекватне інформування громадськості про події в Україні, сформувався стійкий стереотип, згідно з яким посилення антипрезидентських акцій протесту відкриє дорогу до влади відомому своїми прозахідними поглядами нинішньому прем’єр- міністру України В.Ющенку. Проте аналітики Української академії політичних наук на основі вивчення сучасної розстановки політичних сил, прогнозу динаміки головних чинників, що формують внутрішньополітичну ситуацію в державі, дійшли протилежного висновку: акції «Україна без Кучми!» в разі їхньої дальшої ескалації призведуть до комуністичного реваншу.

У нинішній політичній ситуації в Україні постать прем’єр-міністра В.Ющенка опинилася на перехресті різновекторних інтересів партій, бізнесових угруповань, регіональних еліт. Це пов’язано не лише з бажанням останніх впливати на кадрові процеси в уряді, а й з тим, що його нинішній глава розглядається політичними силами, які його підтримують, як один із найперспективніших політиків України, потенційний кандидат на найвищу керівну посаду в державі.

Внаслідок такої посиленої уваги до В.Ющенка у зарубіжних політичних колах склалося уявлення про те, що уряд України, й особливо його глава, є самодостатніми політичними суб’єктами, які володіють необхідними ресурсами для того, щоб самостійно впливати на перебіг політичного процесу. Мається на увазі, передусім, сценарій подій, зумовлений так званою «касетною справою». За його логікою, ескалація акцій «Україна без Кучми!» спричинить відставку Президента України, обов’язки якого відповідно до Конституції перейдуть до нинішнього прем’єр-міністра В.Ющенка. Це дасть останньому можливість консолідувати навколо себе правоцентристські та праві політичні сили і, використавши адмінресурс, перемогти на президентських виборах. Тим самим будуть виправдані надії Заходу на продовження в Україні курсу реформ з одночасним її очищенням від «олігархів» і корупціонерів.

Утім, є підстави стверджувати, що такий розрахунок значною мірою будується на поверховому уявленні про політичні реалії України, сприйнятті їх через «міфи», створені українськими ж політиками у своїх цілях.

Першим із таких «міфів» є уявлення про те, що нинішній уряд і прем’єр- міністр потребують захисту від Президента Л.Кучми. Справді, Президент нерідко висловлював невдоволення діяльністю урядовців, зокрема й під впливом їхніх відвертих недругів. Однак слід нагадати, що на затвердження В.Ющенка на посаді прем’єр-міністра та схвалення програми дій уряду Верховною Радою визначальний вплив мав саме Президент України. На той час парламентської фракції, які представляли основні фінансово-політичні угруповання (СДПУ(о), «Відродження регіонів», «Трудова Україна»), а також партії, які підтримали главу держави на президентських виборах, не були зацікавлені у кандидатурі В.Ющенка на посаду прем’єр-міністра й підтримали її, лише відчуваючи політичний тиск Президента Л.Кучми. Фракції ж, які голосували за кандидатуру В.Ющенка з «ідейних міркувань» (Народний рух України, Український Народний Рух, «Батьківщина», «Реформи-Конгрес»), становили незначну меншість порівняно із загальною чисельністю депутатів і, безперечно, не могли самостійно впливати на процес затвердження прем’єра та програми його уряду.

Нині ситуація не лише не змінилася на користь Кабінету Міністрів, але й погіршилася. Внаслідок розгортання «касетної справи» відбувся розкол парламентської більшості: фракції, що підтримують прем’єра (Народний рух України, Український Народний Рух, «Батьківщина», «Реформи-Конгрес»), перейшли в опозицію до Президента, поставивши свого «ідейного лідера» у двозначне становище, а саму більшість — на межу зникнення. Основна ж частина фракцій більшості поки що орієнтується на позицію глави держави. Однак якщо акції «Україна без Кучми!» найближчим часом будуть розгортатися, то незалежно від того, чи розпочне Л. Кучма переговори з опозицією, чи ні (а останнє також цілком ймовірно з огляду на особливості характеру Президента, не схильного піддаватися зовнішньому тискові), представлені у парламенті основні фінансово-політичні угруповання сприймуть це як знак послаблення Президента й відтак відчують себе вільними від зобов’язання підтримувати В.Ющенка як прем’єра.

Симптоми цього спостерігаються вже тепер. Так, процес переговорів із приводу підписання політичної угоди між Кабінетом Міністрів і депутатською більшістю у Верховній Раді України засвідчив, що цю ідею практично не підтримують такі дві впливові й чисельні фракції, як СДПУ(о) й «Відродження регіонів». У поєднанні з доволі суперечливим ставленням до глави уряду керівництва Народно-демократичної партії й «Трудової України», фракції яких входять до ядра більшості, це викликає серйозні сумніви в тому, що В.Ющенко залишиться на своїй посаді після звіту уряду 17 квітня. За попередніми підрахунками розклад політичних сил у парламенті з питання підтримки уряду В.Ющенка є таким:

Отже, на сьогодні чисельність потенційних противників В.Ющенка значно перевищує чисельність його прихильників, при цьому останні не мають шансів самостійно змінити баланс сил на свою користь. За таких умов збереження Уряду і його керівника В.Ющенка повністю залежить від стабільності впливу й позиції Президента України. Саме на ці чинники орієнтуватимуться при голосуванні на Дні уряду у квітні найбільші центристські фракції, що нині є опонентами прем’єра. Таким чином, В.Ющенко може просто не дочекатися моменту, щоб стати за відповідного сценарію подій «виконуючим обов’язки» Президента, оскільки на той час вже не буде главою уряду. Слід також врахувати, що до Верховної Ради представниками опозиції внесено проект змін до Конституції, який передбачає перехід до парламентсько-президентської республіки. Окрім авторів проекту, серед яких і представники Комуністичної партії України, в ньому об’єктивно зацікавлені також деякі олігархічні угруповання, що відкриває шлях до внесення зазначених змін. Наслідком цього процесу буде звуження президентських повноважень фактично до суто представницьких.

Сам прем’єр-міністр не може не розуміти становища, в якому опинився. Тому підписання ним відомої «заяви трьох» є не виявом безпринципності, як стверджують багато політиків і журналістів, а тверезою оцінкою ситуації. Адже, як зазначалося, без підтримки Президента він не може самостійно утриматися на прем’єрській посаді. Антипрезидентська опозиція для цього не має парламентських ресурсів. Більше того, ліва її частина взагалі не зацікавлена в збереженні В.Ющенка на посаді глави уряду, нинішнє лояльне ставлення соціалістів до прем’єра — лише тактичний хід. Суть сценарію соціалістів полягає в тому, щоб використати В.Ющенка й правоцентристські сили, які на нього орієнтуються, для зміщення Л. Кучми з поста глави держави. Для президентських виборів у соціалістів є власний, добре «розкручений» в ході так званої «касетної справи» кандидат — О.Мороз, а В.Ющенку відводиться роль «політичного камікадзе», який після виконання свого завдання відійде у політичне небуття. Соціалісти вдало «маскують» від Заходу свої справжні цілі, нав’язуючи політичним колам і громадськості тенденційне бачення ситуації в Україні.

Другим поширеним політичним міфом є те, що В.Ющенко в разі усунення з посади прем’єра може стати лідером об’єднаної демократичної опозиції, яка переможе на наступних парламентських виборах та утворить у Верховній Раді реформаторську більшість. Такий висновок також є безпідставним. По-перше, як зазначено вище, в цьому незацікавлена ліва частина антипрезидентських сил. По-друге, реальні шанси правоцентристів і правих на майбутніх виборах є незначними порівняно із шансами лівих сил.

Це підтверджує прогноз результатів виборів, зроблений за даними систематичних опитувань громадян, що проводяться відомими соціологічними центрами України — Соціологічною службою «Соціс-Геллап», Центром «Соціальний моніторинг», Інститутом соціальної та політичної психології АПН України, Українським центром економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова.

На основі зазначених вище соціологічних даних за допомогою методів математичної статистики (використовувався критерій найменших квадратів К. Гауса для визначення ліній прогнозування) фахівцями Інституту соціальної та політичної психології АПН України було складено прогноз розподілу голосів електорату на момент проведення чергових виборів у березні 2002 р. Згідно із цим прогнозом бар’єр у 4% голосів подолали б такі партії й блоки:

Таким чином, за прогнозом політичні сили, що підтримують В.Ющенка, отримали б не більше 95 мандатів, тоді як ліві партії (КПУ, СПУ) — 223. Враховуючи, що такі партії, як НДП, СДПУ(о), ПЗУ, не сприймають В.Ющенка як об’єднуючу для парламентської більшості постать, він не мав би жодних шансів бути ще раз затвердженим прем’єр-міністром. Більше того, у разі продовження акцій «Україна без Кучми!» наростатиме взаємне відчуження про- і антипрезидентських центристських та правоцентристських партій, що остаточно поховає надії на створення у майбутньому парламенті нелівої більшості.

Окрім того, слід враховувати, що ескалація конфлікту спровокувала й провокуватиме далі значне підвищення політичної активності комуністів, які після виборів 1999 року вже було змирилися з роллю найбільшої опозиційної партії, що бореться без надії на успіх. Тепер же КПУ, стурбована тим, що акції «Україна без Кучми!» позбавляють її монополії на протестний електорат, змушена, у свою чергу, вдаватися до все радикальніших дій під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка!». Зважаючи на популярність комуністичних ідей серед населення більшості регіонів України, можна передбачити, що реальний успіх КПУ на майбутніх виборах буде ще більшим за прогнозований. А це — прямий шлях до утворення лівої парламентської більшості за молдовським зразком, «перекроювання» Конституції під парламентсько-президентську республіку, вступу України до союзу Росії і Білорусі й поступової реставрації суспільного устрою, що існував в Україні до 1991 року.

Отже, з усього викладеного випливає один висновок. Підтримуючи акції «Україна без Кучми!» й прагнучи зробити В.Ющенка Президентом України, Захід об’єктивно сприяє приходу до влади лівих сил, окремі представники яких дуже вдало «замилюють очі» закордонним сценаристам «касетної справи». Цим не повинні легковажити ті, хто щиро зацікавлений у демократичній з ринковою економікою Східній Європі та не хотів би бачити її в черговий раз інтегрованою навколо Москви на засадах спільної слов’янської чи євразійської долі.