Три дні в серпні через чверть століття

Про змову ДКНС у нинішній Росії згадувати не люблять. Згідно з опитуванням «Левада-центру», правильно назвати  події, що відбулися 19-21 серпня 1991 року, змогли 50% росіян, а 48% не пам'ятають або не знають, що сталося. І це не випадково, а цілком закономірно. Якщо головний начальник землі російської називає розпад СРСР, а події серпня 1991 року, що позначили початок цього процесу, найбільшою історичною катастрофою, то дивуватися особливо нічому. Навпаки, викликає подив, що ще 50% змогли згадати події третьої декади серпня 25 років тому.

Багато говорилося, що путч і карикатурний ДКНС були спробою зупинити революцію. Спроба була, але зупинити не революцію, а перехід влади до іншої номенклатури. Адже боротьба у верхніх ешелонах тодішнього СРСР розгорілася дуже серйозна. Значна частина партійно-господарської еліти розуміла необхідність відсторонення одіозної верхівки КПРС. Тій же не вистачило розуму самій піти. Втім, цей сюжет не новий, наша країна пережила подібне взимку 2014 року.

Як наразі зрозуміло, найважливішим результатом провалу ДКНС стало проголошення незалежності України 24 серпня. Цей акт остаточно довершив розпад СРСР, розпочатий виходом з його складу країн Балтії. Слідом за Києвом пішов парад суверенітетів, що завершився нашим референдумом 1 грудня і спробою цивілізованого розлучення у вигляді створення СНД надалі.

За великим рахунком нічого подібного не вийшло. Москва спровокувала сепаратистські рухи в Молдові, Азербайджані, Грузії, а тепер і в Україні. Протягом короткиго терміну імперські тенденції взяли гору в політиці Росії. У концентрованому вигляді вони виявилися в анексії Криму та підтримці донбаських сепаратистів, які стали вже терористами.

Швидкоплинна розрядка у відносинах із Заходом змінилася на початку 2000-х новою напруженістю і активним протистоянням. Виявляється, у всьому винен Захід.

Михайло Горбачов напередодні 25-ої ​​річниці путчу заявив в інтерв'ю Інтерфаксу, що в 1991 році Захід не зробив серйозних кроків щодо сприяння реформам у Радянському Союзі, оскільки не хотів, щоб він став потужною демократичною державою. «Такий Союз став би гарантією того, що  не з'явиться політика односторонніх заходів, політика домінування США, і частина американських політиків бачила в Горбачові перешкоду своїм планам. А потім вони відверто зробили ставку на Бориса Єльцина, їх мета була та сама: не дозволити тепер уже в Росії створити потужну демократичну державу».

Зрозумілою є пекуча образа першого і єдиного радянського президента на Бориса Єльцина і за своє відсторонення від влади. Однак у його словах проглядаються старі комплекси радянської вищої партійної номенклатури. Їй спочатку притаманні уявлення, що проблеми знаходяться не всередині країни, а поза нею. Конспірологія собою заполонила все. З двох причин. По-перше, так найпростіше пояснити власні провали і нездатність нормально керувати країною; по-друге, ніби так можна змусити людей консолідуватися перед зовнішньою загрозою. Використовуючи останній фактор, можна спробувати щось відіграти назад.

Бажання в будь-якому вигляді відновити СРСР стало домінуючим у політиці Кремля. Поки йдеться про зону особливих інтересів Росії, намагаються ввести якісь сурогати у вигляді спілок, загальних митних і торгових просторів. Не дуже виходить, тоді вдаються до останнього аргументу - агресії укупі з анексією. Так було в Грузії в серпні 2008, тепер повторюється в українських Криму та Донбасі.

Стосовно  нашої країни це зовнішній фактор. Однак головні проблеми та провали все ж пов'язані з неправильною внутрішньою політикою.

У серпні 1991 року в Україні, незважаючи на активність національно-демократичного руху, владу перехопила партійно-господарська номенклатура. Її основу склали, по-перше, червоні директори, які хочуть зберегти своє привілейоване становище.

По-друге, другий ешелон партійної номенклатури, що швидко усвідомила всі переваги створення незалежної держави.

По-третє, значна частина чиновництва, як у київських міністерствах, так і в провінції. Всі хто не був в обкомах, райкомах чи інших комітетах, а працював у виконкомах і т.д., теж були за незалежність.

Для усіх трьох складових номенклатури головним уявлялося позбавлення від союзного центру і недопущення подальшого розвитку демократичного руху. Цю небезпеку вони, як то кажуть, відчували шкірою. Для них цивілізоване розлучення у вигляді СНД уявлялося достатнім, а там буде легко домовитися з колишніми московськими начальниками, які захопили владу в Першопрестольній.

Матеріальною основою таких відносин служив грабунок державної власності і махінації з вуглеводнями. Протягом першого десятиріччя можна було користуватися радянською спадщиною і поступово його прибирати до рук. Так утворилися олігархічні групи, які  збільшувалися і наразі є гальмом у розвитку країни.

Додамо до цього надзвичайну провінційність української еліти. Її директорський корпус дуже довго не міг і багато в чому зараз неспроможний усвідомити державні інтереси. Їхнє мислення залишилося на рівні 1970-1980 рр. Небезпека цього країна почала усвідомлювати після укладення сумнозвісних Харківських угод. Від них починається шлях, що призвів до анексії Криму та агресії на Донбасі.

Дві революції в 2004 і в 2013-2014 рр. наочно показали не лише безперспективність, а й небезпеку тісних зв'язків з Росією. У свідомість певної частини еліти така проста думка просочилася під впливом трагічних подій зими і весни 2014 року. Проте не варто перебільшувати глибину цього повороту. Якість української еліти поки не надто підвищилася.

У серпні 1991 року почалася історія незалежної України. Це відбулося в мирній, але революційної формі. Тепер усе залежить від зрілості нашого громадянського суспільства. Наша революція почалася чверть століття тому і триває досі. Кінця їй не видно.