Це не економіка!
Герхард Шредер залишиться на посту канцлера Німеччини, але його більшість у парламенті стала дуже незначною. Очолювані ним соціал-демократи (СДП) отримали 38,5% голосів виборців, стільки ж, скільки християнські демократи (ХДС/ХСС), що підтримували його суперника на виборах Едмунда Штойбера. Основна причина перемоги Шредера полягає в тому, що його партнер за коаліцією, партія зелених, зміцнила свої позиції в порівнянні з вільними демократами, які в іншому разі скоріше за все сформували б правоцентристський уряд з ХДС/ХСС.
Орел чи решка? Виглядає так, начебто німецький електорат відмовився роздумувати і замість цього кинув монету. В результаті позиції вільних демократів слабшали, а ХДС/ХСС посилилися — і тепер ніхто точно не знає, чого ж хочуть німці. У той час як у інших країнах-членах Євросоюзу, таких як Великобританія, Франція, Італія та Іспанія, парламентську більшість чітко окреслено, цього не можна сказати про Німеччину. Це, мабуть, є яскравим симптомом, який вказує на напрямок думок у країні: він заблокований. Не виключено, що результат виборів зафіксував цей параліч до наступних парламентських виборів (2002—2006).
Попередня виборча кампанія передбачала цей результат. У її ході говорилося про все, окрім невідкладних проблем, які реально стоять перед Німеччиною. Шредер, який ще в серпні вважався стороною, що програє, відчайдушно намагався позбутися того, що могло стати найнебезпечнiшою проблемою для нього, а саме: низьких темпів економічного зростання і високого рівня безробіття. Зрештою, йому вдалося цього досягти, коли він вирішив побудувати свою виборчу кампанію на антиамериканській платформі, оголосивши, що при його канцлерстві Німеччина не підтримуватиме будь-яке застосування сили проти Іраку, навіть у тому випадку, якщо таку воєнну кампанію буде схвалено ООН.
Уперше в післявоєнній історії Німеччини зовнішня політика зіграла таку критичну роль у федеральних виборах. Звичайно, Конрад Аденауер домігся успіху 1950 року зі своєю політикою інтеграції з Заходом, так само як і Віллі Брандт на початку 1970-х зі своєю Ostpolitik. Але це були довготривалі стратегії, а не тактичні піруети. Вони довели, що Федеративна Республіка є відповідальним гравцем у європейській і світовій політиці, і посилили її репутацію в світі.
На цей раз наголос було зроблено не на участь, а на неучасть. Але відстоюючи те, що він назвав «німецьким курсом» (deutscher Weg), свідомо відокремлюючи себе від британських і французьких ініціатив і відкрито розбурхуючи антиамериканські почуття, Шредер не лише апелював до старого обурення лівих, але й звертався до настрою населення загалом, яке в основному схилялося до нейтралітету, що особливо виявлялося серед східних німців. Всі його попередники, включаючи соціал-демократів Віллі Брандта і Гельмута Шмідта, відстоювали цю німецьку версію пацифізму «дайте мені спокій» (ohne mich). Шредер був першим післявоєнним канцлером, хто використав це в своїй виборчій компанії.
Можливо, антиамериканська тактика Шредера в стратегічному плані завдала Федеративній Республіці шкоди. Але, чисто з погляду макіавелізму, його скромний успіх говорить про те, що він мав рацію. Східні німці не лише перебували під сильним враженням його рішучих дій під час найсильнішої повені в серпні, але також і від його ad hoc (з даної нагоди) нейтралітету щодо Іраку у вересні. Вони врятували його від поразки, оскільки незначна більшість західних німців віддала перевагу ХДС/ХСС (40,8 відсотка) СДП (38,3) і правоцентристській коаліції (48,4) над «червоно-зеленою» (47,7).
Дванадцять років тому, під час і після возз’єднання, стояло питання про те, чи не з’явиться у Німецького колоса спокуса встановити спочатку економічну, а потім і політичну гегемонію над континентом. Ці страхи виявилися безпідставними. Сьогодні заклопотаність викликає не сила Німеччини, а її слабкість. Річ у тім, що в Німеччини відсутнє будь- яке прагнення до експансії. Вона розгубила велику частину своєї минулої репутації, як моделі економічної ефективності. Вона, тим часом, стала більше дивитися всередину себе, ніж коли-небудь раніше. Тому добра новина про те, що нікому не потрібно боятися Німеччини, прийшла в супроводі поганих новин. Сам того не бажаючи, колос починає встановлювати щось на зразок пасивної гегемонії, його апатія сповільнює європейський динамізм.
Однак, будучи найбільшим членом Євросоюзу, Німеччина не може собі дозволити таку вузькість інтересів — це як у її інтересах, так і в інтересах всієї Європи:
Німеччина повинна почати розуміти, що тривале відкладання внутрішніх реформ — тобто рішуча модернізація її держави загального добробуту, ринку праці та системи освіти — працюватиме як вітамінна ін’єкція для її партнерів, а також не в останню чергу для європейського економічного і фінансового союзу, в яких Німеччина є найважливішим членом.
Німеччина не може не відповідати на питання, яку роль вона бажає відігравати в формуванні Євросоюзу, який розширився. Коли договір про вступ до Євросоюзу десяти нових членів обговорюватиметься 2003 року, чи буде лівоцентристський популіст Шредер готовий рішуче чинити опір можливим настроям у суспільстві, спрямованим проти вступу сусідів зі Сходу?
Німеччина має зобов’язати себе сприяти посиленню ролі Євросоюзу на світовій арені. Без інтелектуальної, фінансової і військової участі Німеччини Євросоюз, цей економічний гігант, залишиться політичним карликом у світових справах. Замість того, щоб скаржитися на односторонні дії США, як це робив Шредер під час виборчої кампанії, Німеччина повинна допомогти Євросоюзові подолати його слабку участь у розв’язанні питань глобальної безпеки та оборони.
Один з перших крокiв, які Шредер повинен буде зробити після того, як «червоно-зелена» більшість у парламенті переобере його — це ліквідувати ту вагому шкоду, яку він завдав німецько-американським стосункам. Річ не в тім, що Берлін має смиренно погоджуватися з усім, що говорить Вашингтон. Але саме Берлін повинен зробити перший крок у бік поновлення діалогу з Вашингтоном після того, як Шредер голосно грюкнув дверима.
По-друге, Берлін повинен знову налагодити зв’язки з Парижем. Сорокова річниця французько-німецького Єлисейського договору в січні майбутнього року буде доброю формальною нагодою для цього. Мета цих дій полягає не в тому, щоб створити двосторонню гегемонію над розширеним Євросоюзом. На карту ставиться можливість Євросоюзу говорити від однієї особи й діяти як одне ціле у відносинах із будь- якими державами, як з дружніми, так і ні. Протягом останньої пари років французько-німецькі стосунки істотно погіршилися, і, як наслідок, стало очевидним, що відновлення цих особливих відносин є необхідною (хоча й недостатньою) умовою, для того щоб Євросоюз посів належне місце в світовій політиці.
І останнє, Шредер і його уряд повинні будуть знайти нові способи боротьби з численними корпораціями, які досі стояли на шляху більшості зусиль, спрямованих на грунтовну модернізацію німецької економіки та суспільства. Озираючись на чотири «червоно-зелених» роки, які минули з 1998р., можна зробити висновок, що неокорпоративний стиль угод за типом «круглого столу» між Великим бізнесом, Великою працею та Великим урядом більше не працює. Структурно консервативна мережа взаємозв’язаних установ не має гнучкості і креативності, які необхідні для того, щоб дати новаторську відповідь глобалізації. І тому дуже шкода, що німецькі виборці відмовилися наділити уряд у Берліні чітким мандатом для боротьби з місцевою армією сил, що вважають за краще користуватися правом вето.
Міхаель МЕРТЕС — редактор зовнішньополітичного відділу німецького тижневика Rheinischer Merkur. Був політичним радником канцлера Коля і готував для нього тексти виступів.
