Цей шлях проходить через совість
Популізм перших років незалежності України змінив неугавний плач за втраченими можливостями, дефіцит фінансових, матеріальних, енергетичних та інших ресурсів. Але світ знає загальновідомі приклади, коли обділені природним багатством країни досягли розквіту. Отже, запорука успіху в чомусь іншому? Чи, може, стратегічний ресурс становлення української державності знаходиться не там, де його безуспішно намагаються знайти політики?
«ДЕ ВИХІД, ДЕ ДОРОГА?»
Здавалося б, усе двадцяте століття східні слов’яни тільки й робили, що прямували «вірним шляхом», щоправда, то в один бік, то в інший. Ось і нині більшість «правильних» громадян прямує вірним шляхом європейських демократій, а на горизонті вимальовуються обриси чогось іншого. Маршируємо ми в одному соціальному просторі, а мріємо про досягнення мети, що належить зовсім іншій культурі. І результат знову «як завжди».
Відповідь на цю загадку міститься в європейській філософській традиції. Ми живемо в багатовимірному комунікаційному просторі. Тут мета досягається через певні психологічні стани, коли волею людини утворюється творча або руйнівна рубіжна енергетика. Про це міркували великі українці. Торкнемося думок одного з них.
Прислухаймося до напівзабутого християнського пророка, якого «вдячні» співвітчизники перейменували на великого російського письменника українського походження. Микола Гоголь, який втілює синтез української і російської культур, створив образ безмежного, але неодухотвореного простору. Як подолати цей безмежний простір, вигнати з нього темні бісівські сили («етичних злочинців») і заповнити його творчою діяльністю? Які б не були необхідні зовнішні перетворення, тут потрібна внутрішня справа душі, міцна і стійка справа життя. Як часто в минулому людина вибирала викривлені дороги, прагнучи досягти вічної істини, і тільки опинившись перед темним проваллям, починала міркувати: «ДЕ ВИХІД, ДЕ ДОРОГА?»
І сміючись із нерозуміння своїх предків, сучасне покоління знову обрало бездумну «швидку їзду» в географічному просторі, «коли ще не встигає замаячити на видноколі зникаючий предмет». Забувши, що для біса найлегше знову розгулятися не на тісному Заході, а на просторах Східно-Європейської рівнини. Сакральний простір шляху до духовних вершин підміняється реальним географічним. Ми хочемо ніби виплигнути з мiсця розвитку. Що нам до того, що навіть омріяна Європа не стала б такою привабливою для інших народів, якби не відродилася в дусі, а очманіло нишпорила собі «трійками» вздовж євразійських просторів.
Можливо, річ не в тому, що в буквальному розумінні «немає коней»? Як писав філософ (міністр з питань віросповідань в уряді Скоропадського) Василь Зеньковський, «ми все ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму...» І подолати простір безмежності та нескінченності можна, якщо дотримуватися заповіту Гоголя, тільки в дусі, наповнивши його творчою духовною енергією.
Ми хочемо в цивілізовану і благополучну Європу? Будь ласка. Та обов’язком кожного освіченого громадянина є думати перед вибором шляху.
Становлення західноєвропейської цивілізації відбувалося через боротьбу за сумління. Тут особлива роль належить Реформації — суспільно-політичному та ідеологічному антифеодальному рухові, що прийняв релігійну форму боротьби проти католицької церкви. Для Реформації характерне звернення до особистої совісті людини. Сходження до європейського громадянського суспільства проходило через релігійні війни, коли люди жертвували власним життям у боротьбі за свободу совісті. Європейська людина, що боролася за свободу релігійної совісті, встановила свободу думки, свободу совісті в найширшому значенні цього слова як найцінніший продукт цивілізації.
Свобода особистості — важкий моральний тягар та відповідальність, що вимірюється сумлінням. На відміну від політики та економіки, імітація сумління неможлива. Його не може бути мало чи багато — воно або є, або його немає. Сумління являє обов’язок людини перед Природою. Сумління — це велика таємниця людського буття, що не залежить від людини. Сумління — це й суд вищої інстанції. З покарою сумлінням важко ужитися тим, хто його має. І які б найсправедливіші закони не приймали парламенти, перед гарантами Конституції стоїть єдине головне завдання. Згідно із західноєвропейською традицією, президент країни зобов’язаний робити все від нього залежне, аби державні закони відповідали законам людського сумління.
Як казав філософ Мераб Мамардашвілі, повертатися до життя з тоталітарного суспільства важко і боляче: «Тоталітарне суспільство — це світ незавершеності; це гігантське віко домовини, під яким гинуть у нестерпній задусі недодумані думки, недобажані бажання, невипробувані почуття, так і не зрозумілий тобою зміст, невитягнутий і ненабутий досвід». І сьогодні, коли порушено монополію держави на насильство та беззаконня, вся ця мерзота буквально випирає назовні з найпотайніших темних закутків людського «я». Зберігає свою привабливість простота тоталітарного мислення, розлитого, мов непомітна отрута, що діє, роз’їдаючи людину ізсередини. Ця приваблива, спокуслива простота дозволяє почувати себе розумним, інтелігентним, всезнаючим і всерозуміючим, не вимагаючи натомість ніяких зусиль, потреби зазирнути в самого себе, потреби в самоаналізі.
Східнослов’янський світ увійшов у нове століття «із здичавілою свідомістю», зі спрощеними уявленнями про соціальну реальність. Стало модним твердження про необхідність пройти через своє Відродження? Будь ласка, в Україні, як гриби після дощу, ростуть відповідні партії та рухи, розробляються державні і регіональні програми, які імітують реальність. Що там ще проходили в Європі — добу Просвітництва? І інститути одержують назви національних університетів та академій, часто не маючи матеріальної бази для грунтовної і якісної освіти, а плата за працю не забезпечує професійної гідності викладачів. При цьому якось не наголошується на питомій природі Просвітництва — дати молодій людині, яка щойно входить у світ, замість арифметичного набору різних дисциплін здатність думати своєю головою і користуватися своїм розумом, орієнтуючись у соціумі без зовнішніх наставників та авторитетів.
ПОТАЙНИЙ СКАРБ
У кожній небайдужій до долі батьківщини людині живе образ її рідної землі, прихований у потаємних глибинах людської душі і в історичній пам’яті. Її обрії бачаться в серпанку неосяжних просторів: тиха українська ніч, солов’їні співи і замріяні верби, Дніпро «при тихій погоді», кримський пейзаж або «зачарована Десна», лісисті Карпати і пронизана морем, степом та сонцем Одеса. Серце відчуває, що цю батьківщину обдарувала своїми скарбами сама матінка Природа. Але уповільнюється швидкість нашої уяви, і починають вимальовуватися обриси соціального життя іншої — реальної країни з глибокою соціально-економічною кризою, імітацією «великих досягнень», програними геоекономічними війнами, дефіцитом якості життя. Отже, в уяві кожної людини існують два образи батьківщини — дійсної і можливої. Ця невідома батьківщина не має відліку в географічній системі координат. Вона народжується зусиллям людської душі, прагненням зрозуміти те, що є насправді.
Головний скарб України полягає не в простих рішеннях і зарубіжних запозиченнях, а у виявленні прихованих джерел людської енергії, які неможливо порівняти і зіставити за творчим потенціалом, наприклад, із дефіцитом природних джерел вуглеводневої сировини. Потайний скарб України знаходиться там, де політики звичайно шукають причини конфронтації. Соціокультурна рубіжність багатовимірного комунікаційного простору України — стратегічний ресурс становлення державності і консолідації нації, прискорення оборотності торговельного, промислового та фінансового капіталу. Консолідацію суспільства рубіжної держави можна здійснити лише на основі створення якості життя, гідної людини, і дотримання прав конкретної людської особистості незалежно від її національності та віросповідання.
Здавалося б, так просто вибрати закордонну модель «економічного дива» — і розквіт забезпечений. Проте саме при цьому виникає одне з основних протиріч — прагнення забезпечити якість життя, гідну людини, шляхом нездійсненних бажань імпортувати західноєвропейську або навіть східну (китайську) моделі розвитку. Особливого поширення набув міф про прості економічні рішення. В період становлення державності не можна покладатися тільки на «доброго» президента чи найпередовішу науку, промисловість або торгівлю, вільні економічні зони або єврорегіони, зарубіжні інвестиції або фондовий ринок та приватизацію. Необхідним є пошук такої соціальної форми, за якої все повинне вимірюватися у зіставленні та пропорціях. Та, власне, саме на це в державі не знайшлося ні коштів, ні часу, ні бажання. Через відсутність руху думки, що потонула в широкомасштабній імітації «здичавілої свідомості», Україна так і не вибралася з-під велетенського віка домовини тоталітарного мислення. Відтак маємо те, що маємо, не через лихі наміри світу?
Майбутнє народжується сьогодні, і його орієнтири необхідні для вироблення сучасних рішень. Сходження до нього починається на межі чуттєвого і раціонального сприйняття світу, де може розгорітися полум’я творення або руйнування. До цих розпалених горизонтів повинен спрямовуватися рух думки. Чи зможе він наповнити вітрила знань — судити тим, хто наважиться розділити цей шлях. Адже так просто визнати бурхливий океан ілюзій за царство істини. Та саме цього автор обіцяти не має рації. Які б не розглядалися геополітичні концепції, генеральна комунікація на шляху соціального прогресу проходить не в реальному політичному або економічному просторі, а через внутрішній світ людини. Не можна змінити світ, не змінивши самого себе.
