Ціна мовчання

Вітчизняні політологи зробили висновок, що середньостатистичний українець сприймає політику як національний вид спорту, та, разом із тим, вказують на те, що жителі нашої країни є вельми пасивними глядачами.

До такого висновку дійшли експерти Інституту проблем управління імені Горшеніна. Директор Інституту Кость Бондаренко заявив, що індивідуалізм і бажання діяти самостійно, без хазяїна, і при цьому наявність можливості перекласти провину в усіх своїх проблемах на умовного Президента й керує політичною свідомістю українців.

92% жителів нашої країни цікавляться політикою, зазначив політолог, але сприймають вони її як телевізійний серіал і не пов’язують із нею розв’язання своїх проблем: «Голосуючи за політика чи політичну силу, українці не вважають, що у їхньому житті щось зміниться. Політика перетворилася на національний вид спорту. Як люблять стежити за футболом, так люблять стежити й за політичною гонкою», — констатує експерт.

Отже, спорт і політика, політика і спорт, що спільного? З одного боку, якщо проаналізувати, скажімо, гру Національної футбольної збірної за останній рік і порівняти її з грою на політичному полі, схожість є. З іншого — в тому ж футболі апріорі діють правила, за порушення яких існують покарання, тоді як українська політика — гра без правил. Але є тут і парадокс: будь-який футбольний вболівальник завжди сподівається на позитивний результат матчу для своєї улюбленої команди, а ось від політики, як кажуть політологи, українці не чекають розв’язання своїх проблем, обмежуючись усього лише роллю байдужого до результату, проте зацікавленого безпосередньо процесом, глядача. Чому? Впливати на політику і політиків можна й треба. Найяскравіший приклад останніх років результативності народного впливу — помаранчева революція. Дрібніший, скажімо так, приклад — відмова через публікації у пресі міністра транспорту і зв’язку Йосипа Вінського від дорогого «Мерседеса». Так, нехай «допомогла» Йосипові Вікентійовичу ухвалити це рішення пані Тимошенко, але є результат, а формальність — справа другорядна.

Не може не вражати контраст того, як активно й продуктивно, дружно й наполегливо — аж до переможного кінця відстоюють, скажімо, кияни незаконну забудову на місці парку або скверу, і які пасивні вони, коли справа стосується політичних симуляцій і спекуляцій. Більш того, карту цієї пасивності політики не те що активно розігрують — зробили її незмінним козирем у своїх нескінченних політичних іграх. Яким чином? Ось останній приклад. На початку тижня, напередодні візиту до Києва американського президента Джорджа Буша ватажки кількох партій, які, м’яко кажучи, мало впливають на політику в країні, — прогресивних соціалістів, соціалістів і комуністів вивели людей на вулиці столиці на акції протесту проти приїзду Буша і надання Україні ПДЧ. Ті, хто бачив так звану акцію протесту на власні очі, знає чітко, скільки і кому платили за «позицію». Але дивно, що серед усіх українських телевізійних каналів лише репортер каналу «СТБ» вказав на явний факт купівлі людей для участі в мітингу. Всі інші говорили про все: про спалене опудало американського президента, про зачіску Наталі Вітренко, про те, в яких ракурсах на цьому мітингу її фотографував незмінний соратник пан Марченко, про колір краватки Симоненка... І ні слова — про плату за участь у так званій акції протесту проти євроатлантичних прагнень України.

Або свіжіший приклад — гламурні й відрепетирувані антинатовські мітинги-концерти, проведені Регіонами на центральних площах восьми міст країни: Києва, Одеси, Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька, Луганська і Запоріжжя. На спеціальній прес-конференції, що пройшла у столичному кінотеатрі «Зоряний», регіонали Борис Колесников і Ганна Герман заявили, що захід організовано з тим, щоб нагадати світовим лідерам, що резолюція саміту в Бухаресті не може бути прийнята без урахування думки народу. Цікаво, а перед тим, як звозити на свої акції «учасників» із селищ і сіл, організатори поцікавилися думкою цього народу, і чи розумів той народ, що співав в унісон з «Агатою Крісті», Софією Ротару або Олегом Газмановим свою роль на цьому «святі життя»? Організатори ж суть розуміли — інформагентства рябіли інформацією про те, що вони уважно перевіряли явку учасників. Це — вираження волі народу чи все ж примусовий урок музики на свіжому повітрі в поєднанні з полум’яними «піснями» політичних діячів «синьо-білої» команди? Одним словом, характеристика заходу, яку в прес-релізі дали його ж організатори, — мітинг-концерт — дуже чітко відображає суть цього заходу. Все ж концерт... Однак необхідно відзначити непогану тактику регіоналів, оскільки навіть сумнівні (з точки зору щирості волі учасників) мітинги — це дія, тоді як коаліціонери у вирішальні для України дні саміту в Бухаресті щонайбільше «тримали удар» у нічному ефірі на ТБ. Ну, а що до стратегії провідних політичних сил країни в питанні «Україна — НАТО», то тут, як кажуть, «no comments». Де був щирий Янукович — на сцені недавнього мітингу-концерту, коли говорив: «Перебуваючи на рубежі геополітичних інтересів, наша країна має стати надійним мостом між сильними світовими гравцями, Європою і Росією» — або коли ставив свій на ту мить прем’єрський автограф, яким засвідчив, що Київ буде в НАТО у 2008 році? Де криється позиція прем’єра Тимошенко — в так званому листі трьох чи у програмі БЮТ, де ні слова про НАТО? На цьому фоні виділяється хіба що Президент, який завжди публічно виразно казав, що він виступає «за» те, щоб Україна була повноцінним членом елітного натовського клубу. І що показово: Ющенко говорив про Україну і її місце в НАТО й на Заході, й на Сході, й Путіну, й Бушу. І що найважливіше — глава держави говорив це в Україні, де все ж сьогодні до НАТО більшість пересічних громадян, згідно з соціологічними опитуваннями, ставиться радше негативно. Таким чином, гарант Конституції апріорі ставив під удар свої електоральні чи, як кажуть, рейтингові позиції, проте, як і раніше, «гнув» свою лінію, на відміну від інших ключових гравців вищої політичної ліги. А народ мовчки спостерігав за тим, як, спотикаючись об штучно розставлені перешкоди окремих сусідніх держав, ішов натовський караван України...

У результаті пасивність українців успішно конвертується в політичний бізнес, в основі якого, як правило, лежать псевдонародні позиції. Успішність цього проекту, тим часом, не піддається логіці, оскільки 92% українців, згідно з опитуванням Інституту Горшеніна, цікавляться політикою. А ось чому цей інтерес обмежується пасивним спостереженням — загадка, що не піддається поясненню. Можливо, причина криється у браку віри в силу народу, та сидіти склавши руки, обговорюючи на диванах, у офісах, на ринках та у громадському транспорті подробиці політичної «кухні» — означає відкривати для несумлінних політиків поле різноманітних маніпулятивних маневрів. Навіщо, питається, спокійно без надії на справедливий вихід гри, спостерігати за відвертими фолами тих чи інших політичних гравців, якщо можна і треба виступати в цьому поєдинку рефері й демонструвати, коли «гірчичник», коли й зовсім червону картку. Лише так, лише регулярною, а не стихійною активністю народними зусиллями реально домогтися того, про що так багато говорять представники так званої політичної еліти, але що не можна спробувати на дотик — відповідальність влади. Схоже, українці всього за чотири роки забули код, що дає можливість ефективно впливати на дії влади, а саме фразу: «Разом нас багато...». Невже цей знаменитий лозунг часів Майдану всього за чотири роки втратив в очах українців вагу, сенс, суть, і головне — силу? Хочеться вірити, що ні. Чи?..