Цвинтар Орлят: компроміс вiдкладено

Зусилля МЗС України в пошуку компромісу з польською стороною щодо відкриття Цвинтаря Орлят не увінчалися успіхом. Як повідомив учора Інтерфакс-Україна прес-аташе Посольства Польщі в Україні Лешек Островський, президент Польщі відмінив візит до Львова 21 травня на зустріч зі своїм українським колегою у рамках українсько-польського саміту. За словами Островського, таке рішення польський президент прийняв через причину невирішеності низки питань, пов’язаних із відкриттям меморіалу польським воякам у Львові. Учора, коли верстався номер, прес-служба МЗС України виступила із заявою. В ній говориться, що «певні сили» Львівської міськради зайняли позицію, яка «не враховує загальнодержавні інтереси». На ці ж сили МЗС поклав «відповідальність за ситуацію, що склалася».

Провідна польська «Газета Виборча» вчора надрукувала статтю під заголовком: «Немає згоди між Польщею та Україною щодо Цвинтаря Орлят». Формально якщо виходити з повідомлень мас-медіа, складається враження, що проблема лише в тому, що Львівська міська рада не бажає затвердити саме те бачення меморіалу на Личаківському цвинтарі, на якому наполягає польська сторона, хоча про це вже давно домовилися президенти двох країн. Але таким чином проблема набуває ознак міжнародної й такої, що може вплинути на відносини двох країн, які, напевно, не стануть простішими з усіма наслідками розширення Європейського Союзу. Причому корінь проблеми — значно глибший, ніж може видатися. І між тим чергове перенесення дати відкриття меморіалу не найкращим чином вплине на репутацію України. З іншого боку, форсування «закриття» проблеми, щодо якої не досягнуто компромісу, може призвести до неприємних наслідків.

Депутати Львівської міської ради на засіданні 16 травня ухвалили рішення про відкриття польських військових поховань 21 травня. Рішення міськради, яке вважається компромісним, суперечить протоколу, підписаному українською та польською делегацією у грудні минулого року. Зокрема, згідно протоколу, на меморіалі повинні бути пам’ятники американським і французьким військовим, які воювали в складі польської армії у 1918-1920 рр., під час війни між Польщею та ЗУНР, фігури левів, які тримають щити з написами «Завжди вірний» і «Тобі, Польща». Крім того, польська сторона висувала бажання встановити на меморіалі зображення меча короля Болеслава Хороброго, який захоплював Київ 1018 р. Братська могила повинна була мати плиту, на якій би було написано: «Невідомим польським солдатам, які героїчно загинули за Польщу в 1918—1920 роках». Згідно з рішенням Львівської міськради, слова «героїчний» не буде, так само не буде пам’ятників американським і французьким воякам. Про левів із щитами не згадується взагалі. Всі написи мають дублюватися українською мовою. Наприкінці минулого тижня повідомлялося, що директор Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівєц заявляв, що президент Польщі не приїде на відкриття меморіалу, якщо не будуть виконані домовленості, досягнуті в грудні. Хоча той же Сівєц говорив, що «дуже правдоподібно, що відкриття Цвинтаря Орлят за участі президентів Польщі і України відбудеться 21 травня». За його словами, президент Польщі Александр Квасневський хоче, аби ця урочистість «стала спільною рефлексією над поєднанням польського і українського народів. Це найкраще місце для того». Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко заявляв у Львові, що він не бачить проблем з відкриттям меморіалу польським воїнам у Львові. Українські дипломатичні джерела стверджували, що в цілому польська сторона була налаштована позитивно стосовно візиту Квасневського, при цьому не заперечувалося, що на переговорах і в щоденних контактах iз польською стороною залишаються «спірні елементи». Ніхто не береться підтвердити або спростувати те, що, за інформацією з різних джерел, Сівєц і Зленко у Львові ні про що не домовилися. Ніхто з польських дипломатів не наважувався стверджувати, що Польща піде на поступки. Так, зрештою, і вийшло. Українські дипломати не приховують, що сьогодні в інтересах України було б відкрити Цвинтар Орлят таким чином, щоб це максимально відповідало побажанням польської сторони. Міністр Зленко заявив з цього приводу, що незадоволені будуть завжди, але існує державна політика, яка відповідає інтересам усіх громадян України, і саме цією політикою керуватиметься МЗС. Польські дипломати кажуть, що переконані в тому, що «кільканадцять осіб не зможуть вплинути на відносини між двома країнами».

Всі ці заяви мають певні резони, якби не кілька «але». Очевидно, що коли готувалася домовленість президентів, всі наслідки не було прораховано. Відповідна робота по наближенню позиції львівської громади до офіційної, а польської — до української, проведено не було. Або, принаймні вона виявилася нерезультативною. Це виглядає досить дивно, оскільки представники політичних сил, які популярні у Львові і, одночасно, сприймаються в Польщі як реформаторські і прозахідні тривалий час були при владі. Тепер так можна стверджувати, що відкриття меморіалу було б i в українських інтересах. Особливо в тому разі, якби це з самого початку було українською ініціативою, якби це фінансувалося Україною (всі 8 років реставрації Цвинтаря Орлят роботи фінансувалися Польщею). Якби було попередньо зроблено серйозний аналіз громадської думки з тим, щоб провести серйозну роботу з цих проблем на багатьох напрямках. І якби результати цих досліджень були використані дипломатами, якби ці аргументи враховувалися при рекомендації варіантів для прийняття рішень президентами і знаходженні розумного компромісу. Навряд чи за цих умов виникла б ситуація, за якої львів’яни, яким психологічно важко сприйняти спорудження меморіалу тим, хто воював проти незалежної України, так активно і масово протестували б проти офіційної позиції держави.

Отже, проблема не лише в технічному оформленні Цвинтаря Орлят. Воно має своє символічне значення як для поляків, так і для українців, а значить, з самого початку повинно було виходити саме з цього, з визначення бази для знаходження компромісів. Прорахунки передусім пов’язані з небажанням рахуватися з громадською думкою і працювати з ним. Це спровокувало ситуацію, за якої навіть теоретично супердружня до України Польща отримує можливості для дипломатичного тиску за будь-якого сценарію розв’язання проблеми з Цвинтарем Орлят, що в світовій дипломатії вважається неприпустимою помилкою. Можна, до речі, порівняти ситуацію з тим, як самі поляки зараз відстоюють свої інтереси в процесі переговорів з німцями щодо будівництва Центру проти упереджень. Проте те, що поляки відстоюють власну позицію в переговорах з німцями, ще зовсім не означає, що вони готові враховувати позицію львів’ян...

ДОВІДКА «Дня»

Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) та Польською державою, відновленої після поразки країн Троїстого Союзу в I-й Світовій війні. Внаслідок повстання, так званого Листопадового Чину, у Львові 1 листопада 1918 р. було утворено ЗУНР. 11 листопада проти української влади виступили польські підпільні збройні загони. Збройні заколоти польські боївки підняли також у Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Варшавський уряд беззаперечно підтримав дії галицьких поляків, що й призвело до початку війни. В питанні розв’язання проблем кордонів країни Антанти зайняли пропольську позицію. Освячені традицією польської великодержавності кордони 1772 року — це була мета «Начальника Польської держави» Юзефа Пілсудського. За умов міжнародної ізоляції, слабкої підтримки від Української Народної республіки, що боролася на три фронти — з «червоними», «білими» й армією «батьки» Н.Махна, войовничого нейтралітету Румунії, Чехословаччини (на території яких також були українські етнічні землі — Північна Буковина і Закарпаття), справа ЗУНР була просто приречена на поразку. Президентом Західно-Української Національної Ради ЗУНР з 4 лютого 1919 р. був Євген Петрушевич.

11 листопада поляки захопили Перемишль, у середині листопада з Кракова до Львова пробилися частини під командуванням генерала Б.Роя і підполковника Токаржевського. 21 листопада після майже десяти днів боїв поляки встановили контроль над містом й іншими центрами Східної Галичини. Поляки лише у Львові та в кількох великих містах цього краю складали відносну більшість до українців, в сільській місцевості українці абсолютно переважали за чисельністю поляків.

Бої у Східній Галичині і заході Волині продовжувалися до 17 серпня 1919 року; війна проходила з перемінним успіхом. Під час Вовчухівської операції у лютому 1919 р. Львів був блокований Українською Галицькою армією (УГА) під командуванням генерала О.Грекова, але на вимогу Найвищої Ради держав Антанти операція була призупинена. У травні польські частини отримали поповнення з Францiї за рахунок вояків армії генерала Ю. Галлера, що призначалася для бойових дій з більшовиками. 7 червня 1919 р. частини УГА розпочали наступ у напрямку Чортків-Львів, але через постійну нестачу зброї, боєприпасів і військового спорядження Чортківська операція завершилася невдачею. 16—17 серпня частини УГА перейшли Збруч, а західноукраїнські землі були окуповані Польщею.

За рішенням Паризької мирної конференції затверджено статут Східної Галичини (Польщі передано мандат Ліги Націй на управління строком на 25 років iз обов’язковим забезпеченням цим землям автономії). Діяльність польської адміністрації допускалася лише на захід від «лінії Керзона», що в основному співпадає з цьогочасним українсько-польським кордоном (8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти прийняла відповідне рішення). Але Польська держава не дотримувалася букви цих рішень й домоглася 14 березня 1923 р. від послів держав Антанти остаточного рішення про анексію Східної Галичини і Західної Волині. З 1919 до 1939 року ці землі входили до складу II Речі Посполитої, а після розгрому Польської держави нацистською Німеччиною і сталінським Радянським Союзом, знаходилися під юрисдикцією УРСР.

На Личаківському цвинтарі Львова поховано приблизно 2000 польських вояків, абсолютна більшість — це жертви українсько-польської війни, хоча є й могили тих, хто боронив Львів від будьонівців з I Кінної армії, а також вояки Армії Крайової, які спільно з УПА протистояли «червоному» тоталітаризмові на Прикордонні.

На Личаківському цвинтарі майже нема поховань українським воякам; в останні 5 років відновлено Янівський меморіал, де поховано не менше 2000 вояків з Української Галицької армії. З наукової точки зору було б потрібно «розвести» поховання (поляків — на Личакові, і українців — на Янівському меморіалі).

КОМЕНТАРІ

Микола ЛИТВИН, доктор історичних наук, завідуючий відділом Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, автор книги «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» (Львів, 1998.):

— Історія, як відомо, є етноцентричною. Тож цілком логічно, що польська сторона наполегливо відстоює у «цвинтарній війні» свої етнополітичні інтереси, нагадуючи сучаснику про свою давню «історичну» присутність на західних українських теренах (польськомовні автори, за невеликим винятком, їх традиційно називають «кресами» або «Малопольщею»).

На жаль, українська сторона на початку 90-х років віддала ініціативу польським урядовим структурам у відновленні цієї польської святині, яка стала в 20-30-і роки ХХ століття (відкрита у 1925 р. за участю тогочасного вищого польського керівництва) своєрідним пантеоном слави польської зброї, цвинтарем «оборонців Львова» (від кого, нас, українців?). Остання назва викликала гострі негації як у вояків Галицької армії (військо Західно-Української Народної Республіки у 1918-1919 рр.), так і у їхніх нащадків (мій дід з-під Ярослава, до речі, теж був її вояком). Не сприйняла міська рада й слова про «героїчно» загиблих польських вояків за «свободу Польщі». Бо ці слова, на думку громадськості, підкреслюють законність бойових дій польської армії проти ЗУНР на західних етнічних землях України.

Польський військовий цвинтар міг бути давно відкритий, якби тогочасна українська влада сама це зініціювала й відновила згідно чинного українського законодавства і міжнародного права польську святиню. На жаль, забракло у нас політичної волі та, традиційно, коштів. Тому меморіал відновлено за державні і приватні кошти нашого сусіда. Переговорний процес стримувала й нечітка позиція українського Держбуду, фахівці якого чомусь окрім архітектурних деталей почали нав’язувати львів’янам свої ідеологічні установки, далекі від волі та пам’яті галицьких українців.

Опонентами виступили й деякі ветеранські та переселенські громадські організації, яким польська адміністрація перешкоджала встановлювати пам’ятники борцям за волю України, загиблим діячам ОУН-УПА в Надсянському краї. Ігнорувала польська влада й численні пропозиції українців Польщі про відновлення більше десятка військових меморіалів та меморіальних полів вояків ЗУНР у Каліші, Ланьцуті, Кракові, Любліні. Частково відновлений український військовий меморіал у Щепйорно; це здійснено без погодження iз українською стороною та повним відхиленням від первісного проекту. Можливо, й українській стороні так потрібно діяти? Я, думаю, ні. Нам потрібен діалог.

Тарас ВОЗНЯК, культуролог, головний редактор часопису «Ї», н ачальник відділу міжнародних зв’язків міської ради Львова:

— Львівська рада у четвер о 15-30 залишила своє рішення щодо написів на могилах польських вояків у тому варіанті, який був попереднім («Невідомим польським воїнам, полеглим за Польщу в 1918—1920 рр.»). В кожному разі варіант «героїчно» полеглим, а тим більше «загиблим за славу Польщі» теж є для міськради Львова неприйнятним. Повторено відозву до Президента України Леоніда Кучми і додано два більш жорстких абзаци. Львівська влада за візит, але відкривати «цвинтар Орлят» треба у тому вигляді, як є зараз і було умовлено в попередній ухвалі. Це компромісний варіант.

ДО РЕЧІ: У січні цього року на адресу Президента України Л.Кучми надійшов лист від групи учених, політичних і громадських діячів Львівщини, серед котрих — академік НАН України Михайло Голубець, член- кореспондент НАН України Олег Романів, член-кореспондент НАН України Корній Товстюк, Голова Львівської організації політв’язнів і репресованих Петро Франко та інші:

«Понад два роки триває непорозуміння з приводу відновлення на території музею «Личаківський цвинтар» у Львові польських військових поховань 1918—1920 рр. Всупереч ухвалі міської ради від 4.09.2000 р. польська сторона виконала написи на пілонах лише польською мовою, при відновлених балюстрадах поставила непередбачені мілітарні символи, не виконала прийнятий ухвалою напис на центральній плиті, де до того ж вмонтувала меч…

На могилах американців і французів ніяк не можуть фігурувати слова «за незалежність, за волю республіки Польща» оскільки вони суперечать історичній дійсності, є алогічними й образливими для українця та України.

Польська сторона ставить за мету не відновлення військових поховань, а намагається створити Пантеон польської слави і доблесті тим, хто топив у крові Західно-Українську Народну Республіку і спричинився до багаторічної окупації західно-українських земель. Ми відчуваємо безпринципну поведінку представників нашого уряду , безпрецедентну поступливість щодо вимог польської сторони і настирливий тиск на органи місцевого самоврядування щодо такого оформлення польських поховань, яке суперечить історичній істині і принижує нашу національну гідність.

Відновлення польських поховань у незалежній Україні — це гуманний акт нашої держави, але відновлення Пантеону, збудованого на колись анексованій Польщею українській території, з довоєнною атрибутикою, формою і змістом є глибокою образою честі та гідності внуків і правнуків полеглих за Львів і нашу державу воїнів Української Галицької Армії…»

Ця відозва, пройшовши традиційне коло офіційних осіб, повернулася до Львова, до керівників міста і області із супровідним листом тодішнього керівника адміністрації Президента п. Литвина і… усе залишилося без змін. Як же виглядає меморіал зараз? Практично так, як цього прагнула польська сторона. За словами директора музею «Личаківський цвинтар» І.Гавришкевича напис на гранітній плиті, через котрий точилося найбільше суперечок, виконаний згідно з ухвалою міської ради, але сама плита досі не встановлена і чекає допоки сторони дійдуть згоди.