Цивілізоване суспільство – річ віртуальна

Постулат перший — «Реформа — це системна зміна. Реформа — це коли знищують не все, а лише те, що віджило. Реформувати мертвечину неможливо. Можна змінити тільки живого».

Як теоретичний підхід — правильно, проти цього важко заперечувати. Є тільки одне запитання у зв’язку з цим до наших численних зарубіжних консультантів і критиків, а саме: можливо, варто було б в першу чергу допомогти у визначенні пріоритетів в нашому постсоціалістичному просторі, тобто, того, що має право на життя, а що стало рудиментом? Інакше кажучи, перед тим, як зламати систему, оцінити з економічної точки зору не віртуальні принади і перспективи відкритого суспільства із ринковою економікою, а реальну базу і готовність українського суспільства до перетворень?

І тут можна зразу ж констатувати, що ввійти у реформи голими і босими — цілком не віртуальне поняття. Тому на практиці в Україні виходило, що рекомендації чи то американських, чи то німецьких радників ніякої практичної цінності для соціально незахищених не тільки не мали, а навпаки, саме в них більшість наших громадян бачили головних винуватців зростаючої залежності країни від кредиторів.

І підтвердження цього — прогресуюче зубожіння народу, адже незаангажовані соціологічні дослідження свідчать: лише 10% складають той прошарок середнього класу, а 1% — до економічної еліти потенційних мільйонерів.

То на такому соціальному тлі намагання прогнозувати подальші реформи сприймаються як страшилка на перспективу.

Так, автор абсолютно правий, коли стверджує, що не сплачувати зарплату — це найгірший засіб економіки. А не сплачувати пенсії літнім людям? — Це вже можна кваліфікувати як геноцид, бо майже третина населення нашої держави — це люди пенсійного віку, а точніше — це 14,4 мільйона громадян. Навряд чи хтось із представників західних країн реально уявляє собі, що населення України зменшується катастрофічними темпами: за цей 10-річний період нас уже не 52 мільйони, а десь 49,9 за даними 1998 року. Вимоги основних кредиторів підвищити до 100% оплату за комунальні послуги і відмінити будь-які пільги для незахищених верств населення можуть призвести до того, що в центрі Європи з’явиться майже 15 мільйонів бомжів. Ось вам не віртуальна, а реальна перспектива.

Ні в якій мірі я не прагну полемізувати щодо необхідності реформ. Хоча доречно було б згадати стародавнього філософа Сенеку, який дуже влучно сказав: «Те, що стало по-іншому, не означає, що щось змінилося».

Постулат другий — «Реформи потрібні в усіх галузях, у всіх сферах народного життя. Наскільки я знаю українців, вони не підуть на барикади задля міфічних ідей. Село не буде страйкувати — урожай пропаде. Не буде страйкувати бізнесмен — бізнес погорить. Здоровий глузд здорового народу вимагає і вимагатиме змін, постійного руху».

Ось тут дозвольте з вами не погодитись. Ну, по-першу, історія мого народу — красномовне свідчення того, що важко передбачити, як поведе себе народ, кинутий у вир безробіття і голоду. А, по-друге, ми — багатонаціональна країна, і те, що запорукою її спокою є ментальність українців, ще не означає безмежності народного довготерпіння. Історія України знає і Коліївщину, і Гайдамаччину, і громадянську війну. Та сьогоднішні акції протесту шахтарів, вчителів, науковців, ветеранів теж досить тривожний симптом.

Наша історична спадщина, як і кожної нації в світі, на жаль, замішана на крові. Тому ми хочемо покласти край крові і протистоянню в суспільстві, тому на компас щодо цього суспільства — солідарність і єднання, а не протистояння. Але без зусиль кожного громадянина, особливо тих, хто претендує на роль еліти нації, без виваженої соціальної політики у державі — про це не може бути і мови. Як не прикро, а саме соціальний фактор по відношенню до економічного на даному етапі стає домінуючим. І на підтвердження власної думки хочу скористатися наслідками досліджень, проведених Українсько-американським центром стратегічних комунікацій, оприлюднених в газеті «День» 29 березня. На запитання, чи слід продовжувати реформи в Україні або їх припинити, 36% сказали — припинити, а що в українців викликає найбільшу стурбованість — це підвищення цін і зубожіння людей. 51% респондентів поставили це на перше місце. Від Президента України, як і від уряду так званий середній українець в першу чергу (а таких виявилося 52%) вимагає зупинити подальше падіння рівня життя.

Тут, на мій погляд, варто звернутись і до відомого філантропа Джорджа Сороса, стаття якого «Хто втратив Росію», опублікована в тому ж номері газети «День», що і ваша. «Чтоб перейти к открытому обществу, необходимы были революционные изменения режима, невозможные без помощи извне», — що підтверджує мою думку.

Цілком природно, у вас можуть виникнути запитання — чому я зупинилася саме на соціальному аспекті вашої публікації, де йдеться про цілу низку інших проблем. Такий підхід з мого боку абсолютно закономірний, бо протягом останніх 9-ти років я, журналіст за фахом, працюю віце-президентом Української федерації профспілок спільних підприємств. Це змушує мене розглядати будь-які заходи чи публікації, починаючи від «Програми уряду на 2000—2004 рік» і закінчуючи оприлюдненням думок наших численних радників і опонентів, з точки зору активного пошуку підходів до вирішення соціальних проблем. Бо в цьому полягає успіх або поразка з непрогнозованими для суспільства наслідками, яке повільно чи швидко, в залежності від керівників, все ж таки вийшло на шлях реформ.

У цьому контексті варто визнати, що і генеральну угоду, яку щороку укладають профспілки з урядом України на сьогодні, можна кваліфікувати як віртуальну угоду для реальної економіки. Чому?

Вона в сучасних умовах економічної кризи перетворилася на чисто формальний захід, скоріше на гру, в якій заздалегідь визначено переможця. Більш того, протягом зазначеного в угоді періоду КМ не тільки не погоджує правила гри з партнерами, а весь час вносить до неї зміни залежно від політичної кон’юнктури.

Тому прийшов час двом іншим партнерам — профспілкам і роботодавцям — визначитись щодо власної ролі в цьому дійстві. І особливо профспілкам, які поки що крім масовки на великій сцені ніякого суттєвого впливу на задум режисерів не мають. Хоча в угоді зазначається, що прийняті цією угодою зобов’язання та домовленості є обов’язковими для виконання. А якщо головним, тобто генеральним поручником угоди є Кабінет Міністрів, то які штрафні або адміністративні санкції можуть бути застосовані?

Оскільки уряд практично виведений за межі правового поля, а тим більше навіть не обмежує себе рамками домовленостей з попередниками. Угоду 1999—2000 рр. підписано екс- прем’єром Пустовойтенком, а новий склад уряду Ющенка збудував бюджет 2000 р. зовсім на інших засадах. То чи не простіше і логічніше було б для профспілок складати угоди з тими, хто реально забезпечує людей роботою і робочими місцями, тобто з роботодавцями? Ті галузі вітчизняного виробництва, як то вугільна, металургійна, енергетична чи АПК, враховуючи домінуючу роль держзамовлень і діючу систему оподаткування, самі б напряму складали відповідні угоди з урахуванням їхньої специфіки виробництва. Що, до речі, розповсюджено і вже десятиліттями діє у цивілізованих країнах світу. Аналізувати і досліджувати ефективність чи навпаки обраного шляху вже немає потреби — це не предмет дискусії, як на мене, то такі суперечки знаходяться саме у віртуальній площині. Якнайшвидше шукати виходу із того становища, в якому ми сьогодні знаходимось, — в цьому полягає принцип солідарної відповідальності законодавчої та виконавчої влади. Узгодження дій і прийняття реальних рішень надає можливість повернутись обличчям до суспільства, де на сьогоднішній день більшість тих, хто потребує державної підтримки. Бо при всій повазі до наших «олігархів», серед них поки що Соросів немає.

На даному етапі — це фактори, які лише підсилюють, а не зменшують гостроту соціальних проблем у суспільстві. Треба виходити, і в цьому я глибоко переконалася, не на обмеженні прав такої потужної громадської сили, як профспілки, а навпаки, розраховуючи і спираючись на них, послаблювати негативні наслідки реформування економіки.

Драматизм нинішньої ситуації полягає в тому, що держава залишається тим самим головним роботодавцем, який забезпечує майже 80% робочих місць в країні, і трохи більше 20% представляє недержавний сектор економіки. Тобто трипартизм перетворився на бермудський трикутник.

Що ж до течії, то ситуація, коли б ми, громадяни України, нарешті спромоглися виборсатися з круговерті соціальних проблем і увійти в русло розвитку цивілізованого суспільства, виглядає ідеальною.