Тихо. Українець думає...

Андрій САСЬКИЙ, координатор програми IREX/IATP у Хмельницькому, студент Технологічного університету Поділля, 22 роки:

— «Моя хата скраю» — цією одвічною українською рисою характеризується політика «позаблоковості», яку проводив уряд України протягом усього періоду її незалежності. Проте дуже часто ця «позаблоковість» та «багатовекторність» сприймаються, перш за все, як невизначеність зовнішньополітичного курсу країни та бажання сидіти на двох стільцях одночасно. До певного часу Україні це вдавалося, але повільно кільце почало стискатися. З одного боку, Пінічноатлантичний альянс, який ось-ось наблизиться до кордонів України, з другого, — Путін, який заявив, що: «Україні доведеться з двох стратегічних партнерів обирати одного».

Існують різні оцінки розширення Північноатлантичного союзу на Схід і його вплив на Україну. Отже, це проблема чи шанс для України? Перш за все, важливим є факт, що геополітична ситуація у світі змінюється на очах. НАТО з чисто військової організації трансформується в організацію гарантування спільної безпеки. Москва Путіна — це вже не Москва Єльцина. Змінюються і відносини між Альянсом і Росією, відповідно змінюються і їхнi інтереси до України.

І тому у світлі встановлення нового формату взаємин НАТО — Росія виникає реальна загроза стати, як і Білорусь, країною-аутсайдером, не залученою до нового механізму впровадження безпеки в регіоні. З другого ж боку, якщо Україна наразі зуміє використати шанс, то, спираючись на військово-економічний потенціал Альянсу, вона зможе провести військову реформу, підтримати демократіичні реформи в суспільстві, що сприятиме зміцненню безпеки держави та зростанню її ролі в системі світової безпеки. Зрештою, головне питання — це рух України на Захід та її подальша інтеграція у Європейський Союз. А невід’ємною частиною Заходу є НАТО. Адже з 15 країн — членів ЄС — 11 є членами Північноатлантичного союзу. І вступ до НАТО означатиме збiльшення шансів на отримання статусу кандидата на вступ у ЄС. Україна залишається важливим гравцем на геополітичній карті Європи і НАТО не може не зважати на неї у створенні балансу в регіоні та побудові безпечної і стабільної Європи. Однак Україна не тільки перебуває у зоні стратегічних інтересів Росії, а й у зоні тотального її впливу. Проте із приходом до парламенту більшості реформаторських і «прозахідних» сил є надія на те, що Україна перестане кидатися від одного «стратегічного партнера» до іншого, а утвердиться у своєму європейському виборі.

Андрій ЗОЛОТАРЬОВ, директор Центру розвитку місцевого самоврядування та громадянських ініціатив «Третій сектор», м. Дніпропетровськ:

— Перспективи вступу України до НАТО на сьогодні виглядають, швидше, добрими намiрами, ніж дійсністю. Структура українських Збройних сил не відповідає західним стандартам, а для реформування та утримання армії на належному рівні немає економічних можливостей. Навіть якщо порівнювати з країнами Балтії, які, як і Україна, були в складі Радянського Союзу, то й від них ми значно відстаємо за багатьма важливими показниками — виробництвом ВВП на душу населення, рівнем заробітної плати. Тому Україні, на мій погляд, слід більше думати про вступ до Європейського економічного співтовариства, ніж про вступ до військово-політичного блоку НАТО. Необхідно враховувати і ще одну важливу обставину — настрої в українському суспільстві, особливо на сході країни, де з радянських часів збереглося здебiльшого негативне ставлення до Північноатлантичного альянсу. Навіть сьогодні, коли в українській пресі досить багато та позитивно пишуть про НАТО, такі настрої поділяють, за нашими опитуваннями, тільки 30 — 40 відсотків дніпропетровців, переважно молодь. Представники середнього і старшого покоління, як і раніше, у більшості своїй до НАТО ставляться негативно. Загалом вступ України до цього військово-політичного блоку виглядає навіть не середньостроковою, а довгостроковою перспективою, здатною втілитися у життя тільки через десять або двадцять років.

Борис КЛУНЬКО, головний інженер проектів, НДІ «Придніпровський промбудпроект»:

— Передусім хочу зазначити, що вступати Україні до НАТО зовсім ні до чого. Для нашої країни не існує жодної загрози нападу ні з Заходу, ні зі Сходу. Блок НАТО я не вважаю агресивним, та й сучасна Росія — це не Радянський Союз. Тому Україна повинна дорожити своїм статусом нейтральної, позаблокової держави, якій не треба витрачати на військові потреби величезні суми. З другого боку, вступ до НАТО для нас буде руйнівним. Адже для того, щоб реформувати і переозброїти українську армію за стандартами НАТО, потрібно, наскільки я знаю, 30 — 50 млрд. доларів. Усю військову техніку треба буде закуповувати на Заході — ми забезпечимо їм робочі місця за рахунок українських замовлень, а гроші витратимо даремно. Проте, якщо враховувати можливості нашої економіки, то, за стандартами НАТО, ми зможемо утримувати хіба що чотири роти, а сам процес перебудови та переобладнання армії затягнеться на десятиріччя. Якщо вже говорити про співпрацю з НАТО, то її варто розвивати тільки у політичній сфері, але аж ніяк не у військовій. Саме в цьому я й вбачаю близьку та далеку перспективу співпраці України із Північноатлантичним альянсом.

Василь ФУРМАНЧУК, провідний бухгалтер ВАТ «Укрелектроапарат» (Хмельницький):

— Нато — це найефективніший механізм безпеки в Європі, альтернативи якому немає і не може бути, це політичний клуб цивілізованих держав. Як уявляється, усі ці визначення описують той чи інший аспект сутності блоку. Але скільки б керівники Альянсу не говорили про безпеку і боротьбу зi світовим тероризмом, нікуди не поділася і не подінеться його антиєвроазійська спрямованість.

Найбільш прогнозований сценарій інтерграції України у цей блок виглядатиме, мабуть, так: НАТО одержить від нас усе те, що будь-яка країна віддає при вступі до Альянсу, — військові таємниці, можливість упливати на структуру і чисельність армії, на внутрішню політику в цілому, транзити, військові бази, полігони і таке інше. Таким чином, частково обмежиться суверенітет України, але при цьому вона майже нічого не одержить натомість. Хіба що подачки у вигляді спільних навчань типу «Сі-бріз» чи «Козацький степ». Мало втішає і твердження про те, що країни НАТО ніколи не воювали між собою. У кожної держави — учасниці блоку — теж є свої інтереси, які вона послідовно відстоює. Досить згадати про конфлікт літа 1974 р. між Туреччиною та Грецією за острів Кіпр. А ті ж країни були і залишаються членами НАТО. І ще один негативний аспект: чи не використовуватимуть керівники НАТО українських вояків як гарматне м’ясо?

Тепер — про позитиви. Вступивши у НАТО, країна відчує себе значно впевненішою у питанні щодо територіальної цілісності (Крим, острів Зміїний, прикордонні з Росією області). Але ось узяти б Севастополь: військова база російського флоту у країні, що входить до Північноатлантичного альянсу. Нонсенс. Далі. Чинити тиск — економічний, політичний, культурний — на країну, члена НАТО, мабуть, буде складніше, ніж нині, нашим доброзичливцям. Крім того, Альянс надає допомогу країнам — членам НАТО. Вона нам, звісно, потрібна.

З огляду на усі ці чинники, роблю висновок, що шлях України до НАТО буде складним і тернистим. Насамперед, потрібно формувати громадську думку українців щодо цієї акції, оскільки дії Альянсу все ще неоднозначно оцінюються нашими співвітчизниками (згадаймо хоча б Югославію).

Григорій ГОЦЬКИЙ, начальник Управління з питань внутрішньої політики Хмельницької облдержадміністрації:

— Питання про вступ України до НАТО не є зовсім новим, воно періодично обговорюється і дискутується у політичних колах. Водночас соціологічні опитування на цю тему показують, що протягом 2001 — 2002 років питання щодо вступу України до НАТО не було визначальним для переважаючої більшості громадян області, яких здебільшого хвилюють існуючі соціально-економічні проблеми.

Заяву РНБОУ про наміри щодо приєднання України до НАТО ми оцінюємо як намір відчутно активізувати процеси, кінцевим підсумком яких має стати вступ нашої країни до Північноатлантичного альянсу, оскільки розширення НАТО на Схід є певним чинником зміцнення зони миру і стабільності на Євроатлантичному просторі. Разом з тим, усі повинні зрозуміти, що це процес дуже складний, і не лише з фінансової точки зору.

Вступ України до НАТО характеризується як логічне продовження курсу України на євроінтеграцію в контексті набутого рівня особливого п’ятирічного партнерства з НАТО за програмою безпеки. Такий крок зробить реальнішими перспективи прийняття нашої держави до Європейського союзу, дасть можливість здійснити радикальні структурні зміни не лише у військовій галузі, але й у економічній.

Разом з тим, політику зближення України та Північноатлантичного альянсу слід здійснювати з максимальним врахуванням інтересів народу України та збереженням добросусідських відносин з усіма державами, в першу чергу — з Росією.

Петро ЛУЦИШИН, професор Волинського держуніверситету імені Лесі Українки, доктор географічних наук, декан факультету міжнародних відносин.

— Тематикою нашого факультету є саме європейська інтеграція і транскордонне співробітництво. Тому ми не тільки спостерігачі, а (зокрема, і через діяльність Єврорегіону «Буг») є і учасниками цього процесу, і спостерігачами, які бачать конкретні результати, можуть співставити, що доброго в цьому для України, а чого треба було б уникнути. Те, що ми, врешті, проголосили на весь світ, що входимо у європейські структури, вже є великою справою. Нація, народ, які не мають мети, тактики і стратегії, не можуть розвиватися. Коли не відомо, заради чого старатися, заради якої мети, то кожен тоді прагне урвати конкретно для себе, а не примножувати здобутки держави. Тому вважаю, що рішення, прийняте на засіданні РНБОУ про намір вступу до НАТО, сконсолідує український народ.

Волинь — область прикордонна, волиняни реально знають, як живуть у Європі — і собі так хочуть жити. Їх у цьому плані переконувати надто не треба. Наш факультет готує спеціалістів для міжнародного співробітництва на регіональному рівні — саме так співробітничає Волинська область з сусідніми державами. Звичайно, українські комуністи апелюють на те, що Україна — позаблокова, нейтральна держава. Але ж мало сказати про свою нейтральність, потрібно, як це зробили Австрія, Швейцарія — укладати договори на державному рівні про те, що інші країни визнають нашу нейтральність. Оскільки Україна таких договорів не має, мусимо до когось приєднуватися. І якщо наша мета — Європейський Союз, то НАТО виступає своєрідним «чистилищем», пройшовши через яке, житимеш у європейському «раї».

Інша річ, чи потрібні ми Європі і НАТО? З одного боку, вони не потребують нашої допомоги, а з другого, мусять розуміти, що краще добре жити з усіма сусідами. Це як у житті — багатший сусід, якщо хоче жити спокійно, не може ігнорувати сусіда-бідака. Його краще взяти на роботу, включити у свій бізнес, щоб він і на тебе працював, і сам поліпшував свій добробут. Україна ж і за площею, населенням, потенціалом — велика європейська країна, котра, проголосивши намір приєднатися до НАТО, таки вступить, образно кажучи, у цю вищу школу і здобуде у ній знання, які дозволять їй стати повноправним партнером процесу. Українські політики повинні зрозуміти: якщо цього не робити, то в умовах, коли до НАТО приєднаються всі наші сусіди, — від Польщі і Прибалтики до Росії й у цих країнах зростатиме життєвий рівень, у самій Україні наростатиме незадоволення людей.