Тим, що об’єднує наших політиків, не можна об’єднати Україну

Звичайно, приємно, що ми, незважаючи на всі неподобства «верхів», існуємо вже 16 років. Існуємо не завдяки нашим вождям, а всупереч їм.

Ми вже сподівалися, що гучний «помаранчевий» провал чомусь навчить наших начебто демократів і місцями патріотів, які щось зрозуміють і здобудуть уроки зі своєї ганебної бездарності зразка 2005 — 2006 років. Де там!

Сьогодні, судячи зі списків на позачергові вибори до парламенту, представлених БЮТ і НУ, наші обожнювані майданні вожді із залізною послідовністю продовжують творити те саме, що вже раз привело їх до розбитого корита.

Не буду торкатися Партії регіонів, до неї я претензій не маю, бо з регіоналами мені все ясно, та й на їх майдані я не стояв. Турбують ті політичні сили, які вважаю своїми і з якими себе ототожнюю. У виборчих списках знов панує кадрова політика африканських племінних царьків — «трайбалізм», а в українській свідомості: «кум, брат, сват, земляк, своя людина». Широко проанонсований свого часу принцип «трьох П»: професіоналізм, патріотизм, порядність — грунтовно і, боюся, безповоротно відданий забуттю.

Пам’ятаю енергійного «польового командира» Майдану Юрія Луценка, але за які заслуги до списку НУ потрапив ще один Луценко — не збагну. Родинні зв’язки навіть із найвеличнішими нашими діячами зовсім не вважаю особливою заслугою перед Україною. Біда в тому, що наші трибунні борці проти корупції чомусь наполегливо не бажають починати цю боротьбу з себе, улюблених. Адже корупція не зводитися тільки до банального хабара, це лише одна з багатьох її форм. Корупція — це і те, що в колишньому СРСР називали «блат», тобто розв’язання проблем непрозорим способом за межами законних процедур.

Не без задоволення і зараз слухаю полум’яні промови Юрія Луценка, ось тільки вже дуже вони «інфляційні», тобто не забезпечені золотим запасом практичних діянь. Не здивуюся, якщо завтра він розвернеться на 180 градусів і, не моргнувши оком, і не зашарівшись (що типово практично для всіх наших політиків) творитиме щось протилежне сказаному, зрозуміло, знайшовши собі виправдання, що личить даному випадку. Від його перебування на посаді шефа МВС залишилося якесь дивне враження, досить пригадати телевізійні запрошення на допит, здатний вкинути в професійний транс навіть юного початківця оперативника, погрози на адресу бандитів, що закінчилися «пшиком», і інші дивацтва на тлі явної схильності до телевізійного нарцисцизму. Хотілося б повірити Юрію Віталійовичу, та якось не виходить…

Або ось відомий соратник Юлії Володимирівни — Олександр Фельдман, який очолює, крім депутатства, Асоціацію національно-культурних об’єднань України. У моєму особистому архіві зберігається газета «Моя Родина», на першій сторінці сказано, що вона є виданням АНКОУ. Це №16 за серпень 2004 р. Там же розміщена чарівна стаття під симптоматичною назвою «Не пора ли столице подвинуться?». Один із місцевих кадрів АНКОУ, який під час президентських виборів буде публічно проклинати «помаранчеву чуму», а керовані ним «діти різних народів» підписувати антиющенківські відозви, в цій статті висловить ряд цікавих пропозицій: «Децентралізація була б корисною для України, Харків в такому разі розв’язував би проблеми cходу і півдня країни. Вдалося б «розвантажити» Київ… і його нинішній «столичний» ореол пошириться на Харків або на інші міста, наприклад, Одесу». Загалом, повний ПіСУАР в Сєверодонецькому стилі. Ось і виникає запитання до леді Ю.: а чим, власне, погляди її соратника Олександра Фельдмана на територіальний устрій України відрізняються від поглядів покійного пана Кушнарьова і нині живого і здорового пана Колеснікова? І наскільки вони суперечать поглядам на цей предмет самої Юлії Володимирівни, якщо такі взагалі є? Проте, я дуже сподіваюся, що позиція пана Фельдмана не збігається з проектами перебудови України, сформульованими його підлеглими в АНКОУ…

Вже багато років я сподіваюся щиро повірити в патріотизм і безкорисливість нашої «Жанни д’Арк», іноді мені це навіть вдається. Але подальші дії або заяви пані Тимошенко вщент руйнують «кришталевий палац» довіри в моїй душі… Часто хочеться вступити з Юлією Володимирівною в прямий діалог і отримати роз’яснення, але, враховуючи її віртуозне уміння йти від неприємних питань і чути тільки себе, про ці бажання доведеться забути.

У перманентному передвиборному чаді наші політики розучилися артикулювати дійсно важливі суспільні проблеми, часто зводячи їх до дешевої карикатури. Ось і нині обіцяють спільне святкування Дня незалежності двома Вікторами — Ющенком і Януковичем як символ єднання України. Але проблема національно-політичної і національно- культурної консолідації країни не зводиться до особистих взаємин між представниками соціальної верхівки, тут все набагато глибше і проблеми ці поцілунками і обіймами начальників не вирішуються. Хоча, звичайно, потиснути один одному руки перед телекамерами і цмокнути в щічку — набагато легше, ніж провести серйозні, розраховані на десятиріччя заходи загальнонаціонального характеру. Адже річ не в тім, що Віктор Янукович не любить Віктора Ющенка або навпаки. Зрештою, «назови мне такую обитель», країну, де б політики любили один одного… І особисте примирення названих діячів зовсім не гарантує консолідацію України. Біда в тому, що країна не зв’язана спільністю ідеалів, настроїв, образу колективного майбутнього, не об’єднана національним інформаційним, культурним простором і позбавлена загального розуміння власної історії. Публічні поцілунки двох діячів тут нічого не виправлять. Словами і закликами Україну не згуртуєш, а коаліціями НУ і ПРУ — тим більше. Це можна зробити за допомогою комплексу практичних заходів, спрямованих на подолання історичної дезінтеграції нашої держави. Українців треба наблизити один до одного культурно, інформаційно і навіть просто географічно, за допомогою шляхів сполучень. «Помаранчевий» транспортник Євген Червоненко, прийшовши на посаду міністра, насамперед «склав» швидкісний експрес «Київ — Москва», хоча важливіше за все було б пустити такі експреси в напрямах Луцьк — Харків, Донецьк — Львів, Івано- Франківськ — Луганськ, Тернопіль — Запоріжжя. До речі, наші потяги рухаються з середньою швидкістю 50 км на годину. У ХХI ст. такої ганьби немає в жодній країні Європи. А це також важливо, щоб громадянин України міг швидко і комфортно дістатися з одного пункту країни до будь-якого іншого. Наші політики багато говорять про ЄС, ЄЕП, про інтеграцію на Захід або на Схід, забуваючи про велетенську важливість для України внутрішньорегіональної інтеграції, інтенсифікації обмінів і спілкування між регіонами самої України. До речі, гарний приклад такої внутрішньої національної інтеграції в освітній сфері дала редактор газети «День» Лариса Івшина, особисто сприяючи встановленню контактів між професурою і студентством західних і східних, північних і південних університетів України. Дай тільки Боже, щоб це не залишилося голосом патріота, волаючого в пустелі… Хотілося б, щоб на цю ініціативу звернули увагу наші державні мужі й підтримали її, користі від такої підтримки буде набагато більше, ніж від постійного базікання на теми національної єдності. І те, що такої підтримки не спостерігається досі, наводить на дуже похмурі думки. Звичайно, коли-небудь у нас з’явиться гідна, європейського зразка політична еліта. Але як нам вижити тепер, з нинішньою?

Крім того, об’єднання України не може будуватися тільки на позитиві, має бути і реакція на загрози. Зокрема, не можна обійтися без жорсткого придушення професійних сепаратистів, ця діяльність в Україні не має бути легкою, безпечною і прибутковою, як зараз. Потрібно покінчити з практикою створення в окремих регіонах своєрідного інформаційного гетто, коли жодна альтернативна думка не може проникнути в ретельно «захищений» інформаційний простір області, міста, району. У деяких наших глибинках начальство вирішує, що можуть, а чого не можуть дивитися і слухати мешканці підвідомчих йому територій. Якщо це не політична цензура радянського зразка, то що це?

Дуже небезпечне виникнення територіально-замкнених чиновницьких кланів, відсутність територіальної ротації кадрів. Для початку дуже корисним було б стажування чиновників в інших регіонах України. Нехай львівський чиновник 2—3 місяця попрацює в Донецькій адміністрації, а донецький — у Львівській, тернопільській — у Севастополі, а кримчанин — на Волині. Треба нормалізувати циркуляцію кадрової «крові» в «судинах» державного апарату, а то дуже багато тут «тромбів» і «венозної непрохідності». Зрозуміло, це дуже важка й копітка державна робота, горло на мітингах дерти — багато легше…

На жаль, жахливо на 17 році незалежності усвідомлювати, що найбільшою загрозою національній безпеці України виступає інтелектуальний, моральний і культурний рівень нашої правлячої верхівки, пробачте на слові, «еліти», говорячи про яку важко добрати слів з нормативної лексики.

У літературному пам’ятнику середньовіччя «Слово про погибель Руської землі» говориться про прекрасну нашу природу, щедро нагороджену Богом, про багатство нашої землі, але закінчується опис благодаті по-сучасному похмурою фразою:

«Але бояри Руської землі — недобрі».

Здається, відтоді нічого на краще не змінилося…

Спостерігаючи всі ці роки за нашими політиками, бачиш одне і те ж: егоцентризм, безвідповідальність, брехливість, органічну безсоромність, феноменальну примітивність, огидну демагогію, пожадливість. Страшно далекі вони від національних інтересів, які абсолютно щиро не розуміють, тай й не хочуть розуміти. Це стосується дуже багатьох наших політиків, незалежно від забарвлення партійних прапорів. Якщо щось їх і об’єднує, всупереч міжпартійній ворожнечі, так це загальна аморальність. Але тим, що об’єднує їх, не можна об’єднати Україну.

Наша трагедія, яку доведеться переживати під час майбутньої виборчої кампанії полягає у відсутності реального вибору, що разюче нагадує добу Кучми. Адже і тоді ми обирали, не маючи справжнього вибору, за принципом «а інший — ще гірше». Ситуація нагадувала радянський промтоварний магазин, де барахла повно, а одягнути на себе нічого.

Зрозуміло, долаючи внутрішню огиду, я проголосую за НУ або БЮТ, але це не буде моїм вільним і повноцінним вибором…

А 24 серпня — це дійсно свято, але в наших умовах — досить сумне, що нагадує про те, що не збулося і що не відбулося, про бездарно програне і розтрачене.

Але є і маленький промінь надії. Всупереч всьому, дедалі більше з’являється людей, у яких душа болить за Україну, яким «за державу обидно» і які говорять, що нам не варто чекати милостей від начальства, бо не дочекаємося, а треба об’єднуватися. Самим щось треба робити. Поширення таких настроїв потрібно визнати найбільшим позитивом 16 років, що минули… Напевно, так і народжується громадянське суспільство. А поки нас знов примушують обирати між вчорашніми і позавчорашніми політиками.