Тиран і митці

Кількість товстих монографій, присвячених тій чи тій суспільно значущій проблемі, ще зовсім не є запорукою належного розв’язання й вивчення цієї проблеми. Нерідко трапляється так, що, попри гори солідних книжок, усе одно залишається якийсь «серпанок» незрозумілої загадковості. Візьмімо, наприклад, таке «неочевидне» (м’яко кажучи) питання, як причини, конкретні обставини й реальні історичні передумови формування такого унікального, страшного й багатовимірного явища, як сталінська культура в Україні 30—50-х років минулого століття. Кількість тут явно перевершує якість, зауважимо: уже навколо коректності цього формулювання цілком можливі гострі дискусії, що вже саме по собі доводить складність проблеми.

Але спільними зусиллями як вітчизняних, так і закордонних інтелектуалів «туман» і тут розсіюється. Свій внесок у цю важливу справу робить, зокрема, і Сергій Єкельчик, колишній киянин, а нині — професор історії Університету Вікторії (Канада), автор численних праць, присвячених нашій національній історії (відома його праця «Україна. Історія», а інша монографія пана Сергія, «Імперія пам’яті», стала інтелектуальним бестселером). 23 травня професор Єкельчик прочитав у стінах центру польських і європейських студій НаУКМА публічну лекцію, тему якої він визначив так: «Творення сталінської культури в Україні». Зважаючи на надзвичайно скромні розміри аудиторії, в якій відбувався цей захід (фізично могли поміститися три десятки гостей), а з другого боку, змістовність і нетривіальність самої лекції, кореспондент «Дня» пропонує читачам газети стислий виклад деяких тез, висловлених Сергієм Єкельчиком.

«Хотів би звернути увагу шановних слухачів на те, що в мене йдеться не про «сталінізм і українську культуру», а саме про «сталінську культуру в Україні», що передбачає, крім іншого, часткове визнання — активної ролі українських митців та інтелектуалів у становленні цієї культури.

Відправною точкою оповіді я вибрав відомий лист видатного українського поета Володимира Сосюри до Сталіна (1940 р.). То був воістину трагічний момент у житті Сосюри. За декілька років до цього його було виключено з партії, він навіть лікувався (по суті, примусово) нібито від «божевілля»; пізніше влада вирішила «дати більше повітря» митцеві — Сосюру було поновлено у Спілці письменників України, його навіть нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, жив він у престижному письменницькому будинку... Про що ж просив вождя великий поет України? «Батьку, врятуй мене!» — буквально таким був рядок із листа Сосюри. Йшлося про поновлення в лавах партії — ось що було важливим для поета, причому він вірив, що тільки одна «людина в Кремлі» може допомогти йому. Резолюція тирана була жорстокою й лаконічною: «Лікувати й поновити в партії!»

Характерно, що аж ніяк не тільки Сосюра, а досить широке коло діячів української культури (Корнійчук, Гмиря, Довженко й багато інших) зверталося до Сталіна особисто. Це був дуже важливий символічний акт — вождь міг урятувати, відновити справедливість, «відкрити шлях до визнання» (за раптовим наказом Сталіна молодому Сергієві Бондарчуку було позачергово надано звання народного артиста СРСР — усі ці питання диктатор вирішував особисто). Отже, це була (звичайно, у жахливому, кафкіанському сенсі слова) «культура врятованих» — недарма в спогадах Хрущова читаємо: «Я тоді врятував Максима Рильського» і навіть таке: «У цій скрутній ситуації мене врятував Сталін». Люди, що мали всі причини побоюватися за своє життя, щиро переконували себе, що їх «врятували». Отже, це була й «культура заляканих». Цікаво, що, за спогадами рідних і близьких Павла Григоровича Тичини, знаменитий поет, високо цінуючи в перші післявоєнні роки талант молодого Олеся Гончара, дуже часто, майже щодня, повторював: «Ой, треба йому (Олесеві) бути обережним, треба бути дуже обережним, а то лихо прийде йому...»

Ще одне означення сталінської культури в Україні — це «культура порожніх стільців». Заарештовували й розстрілювали не за власну творчість, а за щось інше (наприклад, Григорія Косинку й Олексу Влизька — за «російський монархізм»!). Було дано жахливий урок всім представникам української культури — зросло покоління розстріляних.

У добу зрілого сталінізму (умовно кажучи, це останні вісім років життя тирана) масова сталінська культура існує як російськомовна, українська — як «етнічна» (!). Держава і тоді, і раніше наполягала на збереженні української етнічної культури, але обов’язково сталінської (дуже прихильно ставилися до культури пісні й танцю — саме в ті часи створювали знамениті колективи Вірського й Верьовки). Але підтримується й зберігається лише культура певного зразка — у жодному разі не та, котра несла в собі заряд національного відродження: високу дореволюційну класику «кодифікують» і цензорують, не виключаючи і Шевченка, Франка, Лесю Українку. Сталінська держава відчувала (інтуїтивно?), що не існує глухого муру між національною й радянською версіями української культури, — відбувалося взаємопроникнення й «перетікання», тому діяла відповідно. У певному сенсі сталінська культура була й культурою компромісу (інакше не можна було) — у широкому вжитку співіснували, образно кажучи, «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка, по-друге, фільм за новелами О’Генрі, по-третє (обов’язково!) — «Молода гвардія».

Як визнав сам Сергій Єльчик, усі ці тези поки що лише «чернетки майбутньої книжки». Проте й у тому, що було виголошено професором, є багато такого, над чим варто було б замислитися, чи не так? Тому фінальний висновок вченого — «загальна картина української культури сталінської доби — багаторівнева, не цільна. Держава намагається щось створити, але має про це «щось» приблизне уявлення» — є водночас запрошенням до продовження діалогу.