У Європу через Камчатку

До лав Збройних сил України цієї весни планується призвати понад 26 тисяч осіб. Про це ми вчора дізналися від міністра оборони Михайла Єжеля. І це зважаючи на те, що одним із передвиборних гасел Віктора Януковича було — контрактна армія вже з 2011 року. В цьому контексті Партія регіонів поки що нічим не відрізняється від аналогічної обіцянки Юлії Тимошенко під час дострокових парламентських виборів у 2007-му — «Контрактна армія з 2008 року».

Натомість за рік президентства Віктора Януковича ми стали позаблоковою державою і, за словами міністра Єжеля, перебуваємо на етапі реформування Збройних сил, де нам «знадобиться російський досвід». Наш міністр був вражений після того, як разом із головою військового відомства Росії Анатолієм Сердюковим побував на березі Тихого океану, у Владивостоці, Оренбурзі: «Мета нашої поїздки — вивчити досвід реформування російської армії. Досвід, який знадобиться нам найближчим часом... Те, що ми побачили на Камчатці, дуже вразило. Там побудовано не тільки будинки, а й чудовий спортивний комплекс, басейн, аквапарк, будинок офіцерів, базовий матроський клуб. Зроблено величезний крок вперед, раніше тут нічого цього не було». Цікаво, чи стосується це всієї російської армії?

Обмін досвідом — це добре, він використовується в усьому світі, але є кілька речей, які кардинально відрізняють Україну від Росії — геополітичне розташування, розмір території, відсутність ядерної збої. А звідси й різні тактичні та стратегічні завдання, що стоять перед країною, зокрема, Збройними силами. До того ж треба запитати себе — чи є російська армія найкращою в світі за оснащенням, рівнем підготовки військовослужбовців, умовами, в яких вони перебувають... Власне, виникає питання: а що саме ми збираємося переймати в росіян? І чи маємо ми свій план реформування?

Віктор ТАРАТУШКО, полковник у відставці, голова Дніпропетровської обласної організації Спілки офіцерів України:

— Головне, що необхідно українській армії — це нормальне фінансування. У нас досі є кваліфіковані офіцери, нормальна підготовка кадрів, але працюють вони на голому ентузіазмі. Армії потрібна нова техніка й озброєння, а також хороше забезпечення. Адже навіть найкраще підготовлений десантник не може без ризику для життя стрибати з парашутом, якому 15—18 років. Крім того, у військових є сім’ї, їх треба утримувати: годувати, одягати, навчати дітей. Саме у фінансуванні я бачу головну проблему. Щодо реформування армії, то воно тісно пов’язане з тими завданнями, які стоять перед українськими військовими. Враховуючи наш скромний потенціал, Україні варто з кимсь кооперуватися. На мій погляд, найкраще з НАТО. Я знайомий з методикою підготовки в арміях Північноатлантичного альянсу. Вони віддають перевагу використанню новітньої техніки. Перш за все, авіації і високоточній зброї, які повинні уразити основні сили противника. І тільки потім сухопутні війська проводять «зачистку» територій, уникаючи людських втрат. У Росії зараз багато чого робиться для відродження військового потенціалу. Але слід враховувати, що перед нашими арміями стоять абсолютно різні завдання. Росія хоче утримати під своїм контролем величезні простори на суші і на морі, тому будівництво збройних сил, стратегія і тактика підпорядковані цій меті. У нас більш скромні завдання, пов’язані із забезпеченням безпеки своєї країни. Як я вже сказав, нам вигідно блокуватися з іншими державами, схожими за потенціалом, щоб ця співпраця була справжнім партнерством. У такому альянсі ми могли б займати свою нішу в загальній системі колективної оборони. Проте керівництво нашої країни поспішило заявити про позаблоковий статус України. Думаю, що при реформуванні збройних сил нам необхідно рівнятися на найвищі стандарти, а вони є не в російській армії, а в арміях країн НАТО.

Володимир ІЛЬЮХІН, полковник запасу, колишній викладач Сімферопольського вищого військово-політичного будівельного училища, заступник голови Ради «Громадського об’єднання ветеранів армії і флоту «За єдність»:

— Україні завжди заважала і заважає зараз одна обставина. Ми, коли йшлося про втілення чужого досвіду, завжди рівнялись не на кращі світові зразки, а на Росію. З одного боку, це зрозуміло — найближчий сусід, а з іншого боку, зовсім не зрозуміло — адже ми усвідомлюємо, що це не кращий світовий досвід, проте постійно намагаємось рівнятись на «старшого брата». Але ж навіть міністр оборони Росії Анатолій Сердюков говорить, що і в російській армії поки що не все реалізовано, що ще велику кількість ідей необхідно буде тільки впроваджувати, а ми вже беремося у них вчитися. Звісно, будь-який позитивний досвід, зокрема, й досвід Росії, якби він був таким, заслуговує на втілення, і якби міністр оборони України Михайло Єжель побачив у Росії щось таке, що було б на рівні найсильніших і найбільш передових армій світу, тоді зрозуміло — це можна втілювати. Але цього ж немає. Тим паче, що доволі тривалий час у нас із Росією армія була одна, і все в ній було побудовано за російським зразком, тому чого-чого, а російського армійського досвіду у нас і так предостатньо.

Звичайно, дуже прикро, що за 20 років незалежності ми не лише не втілили світовий військовий досвід, а навіть розгубили той досвід військової організації, який було накопичено за роки радянської армії, і українська армія зараз фактично небоєздатна. Але це тим більше свідчить про те, що треба переймати найбільш передові зразки військової організації, військового навчання, тактики і стратегії, озброєнь, принципів військового будівництва, а ми відмовляємося від досвіду НАТО, і знову йдемо вчитися туди, де вже вчилися і де передового і прогресивного мало. Прикро, що міністр оборони України Михайло Єжель перед тим, як спланувати реформування нашої армії і флоту, не прийшов до рядових військових і не порадився — а який же досвід хочуть втілити вони? Адже старший офіцерський склад ЗС України — це досвідчені військові, які не так мало знають, не так мало бачили у своєму житті, і вони могли б порадити міністрові, у кого слід вчитися...

Володимир ГУЛИМА, керівник «Центру дослідження проблем регіонального та міжнародного співробітництва», Львів:

— Нещодавній візит міністра оборони України Михайла Єжеля до Росії продемонстрував, що процес реформування російських збройних сил навряд чи може стати зразком для наслідування українською армією. Зокрема, під час перебування в Росії голова українського оборонного відомства відвідав 5-ту окрему Таманську мотострілецьку бригаду в Московській області, штаб 16-ї ескадри підводних човнів Тихоокеанського флоту та атомний підводний крейсер стратегічного призначення «Святой Георгий Победоносец» на Камчатці, флагман Тихоокеанського флоту, ракетний крейсер «Варяг», бригаду морської піхоти та Тихоокеанський військово-морський інститут ім. С. Макарова у Владивостоці, а також Оренбурзьке президентське кадетське училище, після чого корисним для збройних сил України Єжель зміг назвати... лише російський досвід у вирішенні житлових проблем військовослужбовців. Порядок денний візиту опрацьовувався російською стороною. Отже, неспроможність сторони, що приймає, продемонструвати гостю більш суттєві, ніж соціально-побутові успіхи у військовому реформуванні наштовхують на думку про їхню банальну відсутність. Таким чином, візит М. Єжеля до Росії тільки зміцнив переконаність у тому, що сучасна російська армія не може запропонувати чогось такого, чого від неї можуть навчитися українські збройні сили.

Іншого й бути не могло. З огляду на різну геополітичну вагу України та Росії, наявність в останньої ядерної зброї та стратегічних засобів її доставки, концептуальні відмінності реформування збройних сил очевидні. Не маючи «ядерної дубини», Україна повинна робити ставку на підвищення здатності раннього виявлення загроз, забезпечення швидкого та ефективного реагування на них з метою припинення або локалізації та мати надійні засоби стримування евентуального супротивника від подальшої ескалації конфлікту. Для цього реформування українських збройних було б доцільним у напрямі підвищення якості всіх видів розвідки, запровадження сучасних високотехнологічних засобів ППО, підвищення бойової здатності авіації та сухопутних з’єднань, що призначені для оперативного реагування на зовнішні загрози. На фоні цього має відбуватися формування дієвої системи підготовки резерву, що позбавить країну необхідності утримання чисельних сухопутних військ та сприятиме запровадженню більш ефективної схеми його мобілізації.

Одночасно має бути забезпечена працездатна система комунікацій із структурами регіональної та міжнародної безпеки, що повинно стати інструментом своєчасного впливу на джерело небезпеки України відповідно до наданих їй міжнародних гарантій безпеки.

На мою думку, відмінність у підходах до реформування збройних сил не означає відсутність користі від військово-технічного співробітництва з Росією, але воно не повинно стати чинником відмови України від дотримання власних напрацювань у цій сфері. Також воно не повинно перешкоджати аналогічному співробітництву з країнами Центральної та Східної Європи, чий досвід реформування оборонного сектору заслуговує на ретельніше вивчення і може стати кориснішим для України, ніж російський.

Сергій ЖУЙКО, колишній військовослужбовець (стаж — 15 років), Ужгород:

— Порівняти українську й російську армії на сучасному етапі досить важко. А от якщо порівнювати українську армію сьогодення і колишнього Радянського Союзу, то це небо й земля. Понад 25 років тому в формування оборонної здатності країни вкладали колосальні гроші. Зараз фінансування замале, цього зовсім не вистачає. А потреби в армії великі — це як підтримка військовослужбовців, навчання особового складу, так і закупівля військової техніки. Саме з технікою наразі чи не найбільше проблем, але треба зазначити, що останнім часом є позитивні зрушення в танкобудуванні. На мою думку, держава повинна виділяти гроші саме на розвиток виробництва власного озброєння, на нові розробки в ракетобудуванні. Головне — не шкодувати грошей і пам’ятати, що армія — це ланцюг, тут важливо все — від здоров’я і харчування новобранців до озброєння. А рівнятися краще на світових лідерів у цій справі — Ізраїль і США.

Олег КОНОВАЛОВ, голова Житомирської обласної спілки офіцерів України, підполковник запасу:

— Міністр оборони РФ Анатолій Сердюков, наприклад, у Повітряно-десантних військах своєї країни, як мені відомо, авторитету не мав, тому що свою роботу спрямовує фактично на їхнє розвалювання. Подібний досвід у російської армії брати не варто.

У нашій організації ми уважно стежимо за досвідом локальних конфліктів і бачимо, що на перше місце як бойова одиниця у світі виходить вертоліт. До речі, в Росії готуються до серійного випуску удосконалених вертольотів «Чорна акула». В Україні є мережа ремонтних заводів, які б можна було модернізувати під випуск подібної техніки. А ми робимо ставку на броньовані машини (бойові машини піхоти, танки тощо), тоді як під час операції американських військ «Буря в пустелі» один батальйон вертольотів «Апач» міг швидко знищити один танковий полк.

Швидкого переходу на контрактну армію у нас не вийшло, бо потрібен цілий пакет державних організаційних і соціальних заходів. Тому, якщо не спромоглися перейти на професійне військо, не слід було фактично знищувати допризовну підготовку. У нас в армії, наприклад, явно не вистачає хороших водіїв, яких повинні готувати у відділеннях Товариства сприяння обороні України. У нас майже закінчено створення структури одного призову (тобто комплектування за одним часом проходження строкової служби). Але це породило проблему передачі досвіду від солдатів, які довше прослужили, більш молодим.

Зараз скорочення армії під гаслами створення мобільних, оснащених сучасною технікою військ слід припинити. Особливо в умовах проголошеної позаблоковості. Бо реально нових озброєнь надходить дуже мало, лише поодинокі зразки, і знову — броньованої техніки. Поряд з потужною армією сусідньої північної імперії нам не потрібно перетворюватися на булгаківського «Ларіосика з Житомира». Щоб не стати схожими на Українську Народну Республіку з її Центральною Радою, яка залишила країну без армії. У Болграді Одеської області, наприклад, фактично знищили цілу аеромобільну дивізію, яка прикривала Південний напрямок, а ще — була потужним україномовним фактором. І на реалізації її техніки нажилися великі бізнесові та армійські боси.

А найперше, що потрібно, то це провести серйозну чистку вищих ешелонів керівництва Збройних сил. Колишній міністр оборони Анатолій Гриценко в боротьбі проти корупції фактично добивав тих, хто вже падав, тобто «хворих оленів», а реального оновлення досягнути не зміг. До того ж один із колишніх міністрів оборони у свій час був відрахований із Житомирського військового училища за погану успішність, інший — 10 років ховався від призову за станом здоров’я. А у війську та запасі є велика кількість порядних, енергійних, кваліфікованих офіцерів, які пройшли через Афганістан, Югославію, миротворчі операції в інших країнах. Тому головне у змінах в армії — кадрове питання.