У задзеркаллі українського двовладдя все чіткіше проглядається примара диктатури

Фактичне двовладдя, що встановилося в Україні з літа 2006, дуже таки нагадує часи безладдя у Російській імперії після лютневої революції 1917 року. Очевидно, що Президент України Віктор Ющенко вже не має «контрольного пакету влади» в державі, а його опонент — прем’єр-міністр Віктор Янукович — ще не має, і цілком можливо, що й ніколи й не матиме.

Навіть за всієї поваги до Президента України Віктора Ющенка і його колишніх «помаранчевих» заслуг, не можна не визнати, що в очах українського народу «Наша Україна» — це незрозуміле політичне утворення, що декларує одне, робить друге, а думає третє. Це утворення причетне до зриву «помаранчевої коаліції», котру вони «проговорили», проводячи багатомісячні «консультації» і «узгодження», причому щосили використовуючи подвійні стандарти. Демократичні сили в Україні проґавили момент істини, і це катастрофічно прикро.

Хоча й у команди Віктора Ющенка є цілком мотивоване виправдання. Мовляв, Захід Україну не підтримав, незважаючи на те, що вона цього надзвичайно потребувала. Але ні Захід, ні Схід та й, узагалі — ніхто і ніколи не направляє допомогу «в село дідусеві». Допомагають якимсь конкретним людям або групам людей і на певних умовах. Захід допомагав Україні 2004 року. А що зробили люди, які домовлялися із Заходом, із цією допомогою? Як ці люди повелися надалі? То кому Захід повинен допомагати сьогодні? Як Захід повинен допомогти країні, в якій найбільше виборців проголосували за Януковича й Ахметова? Мізки пересаджувати в масовому порядку? Тому й виходить, що українським сьогоднішнім політикам, незалежно від «політичного розфарбування» чи «політичної орієнтації» доступні розмови лишень з Російською Федерацією. Тому що з ними вони говорять на одній мові номенклатури, дотримуються одних і тих же олігархічних понять, й менталітет у них, незважаючи на 15 років незалежного існування України, приблизно однаковий. За обставин, котрі склалися в Україні сьогодні, вихід один — український народ повинен або навчитися з розумом користуватися своїм виборчим правом, або ж стати громадянами другого сорту в путінській новоявленій Російській імперії.

Можливо, потрібен якийсь певний час, аби українське суспільство і політики також навчилися користуватися демократією й зрозуміли, як у ній себе потрібно вести. Можна довго розмірковувати про неадекватність, непрофесійність, непрозорість і непатріотичність сучасної української влади. Але все це можна пред’являти нормально мислячим людям, які не тільки говорять про благо для своєї країни, але й роблять щось конкретно у цьому напрямку. Тоді можна ці кроки критикувати, радити й т.д.

В Україні ситуація зовсім інша. Вихована за 70 років «радянської влади» так звана еліта так і залишилася біля керма влади. Змінилася лише тільки форма і риторика. Мета та ж сама. Відібрати всі ресурси від підвладного їм і цілком контрольованого всевладними силовими органами народу і поділити на свою користь. І допоки громадяни України не навчатися відрізняти «золото» від «позолоти», тобто реальні справи від розмов про наміри, бути державі й надалі у глибокій системній кризі. На жаль, серед політбрендів, котрі присутні сьогодні в Україні, жоден скільки-небудь реально не відповідає «золоту». Великою мірою їхні дії спровоковані почуттям групового бажання політичної влади та її економічних дивідендів, особистих амбіцій їхніх лідерів, а не загальним благом українського народу. Потрібно визнати, що дуже далекі від ідеалу не тільки СП, ПР а й і УНП, ПРП, «НУ», і, звичайно, й анахронізм української політики — КП (це — явні мутанти-мічурінці, виведені на прищепі комуністичного коріння у період загального дефіциту совісті і явного профіциту безпринципності). Тому як і при президенті Леонідові Кучмі, так і за президента Віктора Ющенка вся «еліта» вишиковується в одній і тій ж «номенклатурній нафталіновій колоді».

Президент Ющенко, як і екс- президент Кучма, не захотів змінити самої системи, самої парткомуністичної суті української влади. Висновок напрошується сам собою — усунути від влади в Українській державі «комуністичних мутантів». Тоді українці зможуть пред’явити владі конструктивні вимоги. Парадоксально, але факт. Сьогодні в Україні немає жодної справжньої політичної партії, незважаючи на їхні статутні документи й реєстрацію в Міністерстві юстиції України, — усі вони не більше аніж певною мірою успішні бізнес-проекти, створені під одну конкретну розкручену політичну постать. «Мораль» і «модель» у них примітивна і проста (аналізуючи події, інтерв’ю, брифінги, підготовлені законопроекти, роботу в парламенті, уряді, організацію і проведення виборів Президента й народних депутатів) — це міцно утриматися на «державному сідалі», ближче до головних, більш сильних та більш багатих і впливових політичних гравців.

Власне, всі проблеми нинішньої президентської команди у тому, що партія влади «Наша Україна» — це складова безнадійно морально застарілої системи влади, котра вже давним-давно вичерпала себе. По-перше, після політреформи Україна вже не має відповідального керівника, котрий мав би у своєму політичному резерві достатньо владних можливостей, тому сьогодні неможливо запитати з когось персонально, оскільки ніхто не має достатньо владних повноважень. По-друге, у Конституції не прописана мета державної влади, тому кожний чиновник на особистому місці реалізує свою власну індивідуальну владну мету. По-третє, у державі немає жодного незалежного контролюючого органа: всі вони — Рахункова палата, Конституційний Суд, Верховний Суд й інші — призначаються Президентом або Верховною Радою, тобто тими, кого вони по суті й повинні контролювати. Тому справа не тільки у «Нашій Україні» або Партії регіонів, що безкомпромісно протистоячи одна одній в непримиренному «тандемі безвідповідальності», привели нашу державу до теперішньої кризової ситуації. Ми можемо замінити Ющенка на Януковича, Януковича на Мороза, Мороза знову на Ющенка, але зрозуміло, що від цього абсолютно нічого змінитися не може. Барабан ротації української влади постійно прокручується у «замкненому циклі»: немає ані нових людей, ані нових ідей, а тим паче — нових бажань працювати на благо українського народу, а не власну бездонну кишеню. Система влади в Україні має одну дуже цікаву особливість: за будь-яких кардинальних політичних змін суть її завжди залишається беззмінною — обслуговувати економічні і політичні інтереси владного олігархічно-номенклатурного керівного прошарку і його васалів.

За подібної ситуації катастрофічне зменшення українського населення їм лишень на руку. Оскільки у новій посткатастрофічній Україні чисельне населення і непотрібне. Олігархічній номенклатурі цілком достатньо обслуговуючого персоналу і «робочого люду», котрий працюватиме на благо владоможців. Села й маленькі містечка також будуть зайвими. Навколо маєтності владоможного олігарха (замість сіл, що вимерли) утворюватимуться поселення безземельного селянства, яке, як і 100 чи 200 років тому, працюватиме для новоявлених панів на панських ланах. У панських лісах, куди простолюдинам вхід буде заборонений, плодитимуться лосі, косулі, кабани, зайці та інша корисна для владоможного полювання живність. Усе це суворо охоронятиметься приватними єгерями, оскільки приватна власність, виділена з поділених колись на свою користь народних багатств, стане священною. Вчитися також буде не обов’язково та й накладно. Освіта стане привілеєм обраних і наближених до них васалів, а доля інших — рабська робота за мізерну оплату і право бути слухняним й толерантним до тих, хто забезпечив тебе такою «роботою».

Й що цікаво. Розвиток подібного сценарію розгортання подій в Україні цілком ймовірний як за Віктора Ющенка, так і за Віктора Януковича, з однією, можливо, суттєвою різницею, що за Ющенка олігархи ходитимуть у вишиванках, а за Януковича у косоворотках. В іншому це абсолютно тотожні політичні постаті, котрі з великим завзяттям і ентузіазмом вперто борються за забезпечення достойного життя... для свого найближчого оточення. А український народ для них не що інше, як політичні статисти, котрі у фуркаційні моменти української історії на дуже недовгий час перетворюються на електорат. Отже, не Ющенка потрібно заміняти на Януковича чи навпаки. Змінювати потрібно всю цю безконтрольну і безвідповідальну систему, що називається українською владою.

Останні події свідчать про те, що для більшості державних діячів в Україні, незалежно від їхньої приналежності до якихось конкретних партій чи визначених ідеологічних пріоритетів, не властиві такі риси, як порядність і відповідальність. А меркантильні інтереси знаходяться на шкалі їхніх власних життєвих цінностей набагато вище, ніж державні. У такому разі партії створюються українською номенклатурною бюрократією для задоволення своїх власних політичних і економічних потреб — тому їх так багато й тому відчувається постійна міграція політиків з одних партій до інших. На превеликий жаль, система навчання в Україні не сприяє вихованню ні національної єдності, ні любові до держави, ні командного духу, ні турботливого ставлення до землі й природи. Загальнолюдські цінності: любов, взаємоповага, толерантність, доброта, здатність співчувати, відступають на другий план. Разом з тим нав’язана телевізором реклама вчить: «все й відразу», «не відмовляй собі ні в чому», «хочеш — бери». От і маємо подібні результати. А де ж закони? Відповідальність за неправильні й злочинні дії або ж за бездіяльність? Схоже, що під покривом «демократії» незалежна Україна все ближче наближається до анархії.

Здавалося б, простіше простого. Змініть закони оподатковування, дайте пільги малому бізнесу, доведіть, що бізнес цей не комар, якого можна прихлопнути за чиєюсь злою волею, захистіть права споживача у комунальній сфері, зробіть прозорими будь-які ціноутворення в державному секторі й не тільки, проведіть екологічні реформи. Але сучасні політики, які відпрацьовують гроші своїх спонсорів — корпорацій, фінансових груп, олігархів — ніколи добровільно не підуть назустріч тому ж малому бізнесу, бо це в корені суперечить інтересам їхніх хазяїв. Прості українські приватні підприємці абсолютно безправні в будь-яких суперечках із владою, із впливовими й просто багатими людьми, тому що в Україні розцвітає верховенство «шапкового» права. Утім, нормальне життя в Україні не настало і не настане доти, поки народні маси не зрозуміють, що єдиний спосіб відстояти свої права — це об’єднуватися не під крилом політиків і штучно підганяти свій світогляд під запропонований політичний шаблон партії, а брати участь тільки у тих політичних проектах, котрі є небайдужими саме вам самим. Усі протиріччя в українському суспільстві штучно нав’язані народу політиками, які хочуть добратися до влади на сплесках чергових політичних емоцій електорату. За роки української незалежності номенклатура змогла мистецьки подробити український народ на все менші й менші, далекі одна від одної соціальні групи, маніпулюючи, зіштовхуючи й сварячи їх між собою, керуючись старим як світ принципом «Поділяй і пануй».

Можна поставити цілком закономірний діагноз — сьогодні Україна хвора не тільки хронічно, але й гостро, вона хвора безнадійно, коли до влади змогли прийти такі Президент, спікер парламенту і прем’єр. Але це нібито люди, які начебто б персоніфікують у собі все найкраще, що має на сучасний момент українська нація? Вони є носіями тої ідеології, моралі, мрії, якими скипають сьогодні голови простих «маленьких українців». Те, що зараз робить Партія регіонів і її ставленик — український прем’єр-міністр Віктор Янукович зі своєю неприборканою і спонтанною політикою, може стати останньою краплею в «гнійному нариві» політичної ситуації в Україні. Це, на жаль, більш ніж імовірно. Про цю катастрофу, що насувається нині, буквально кричить кожний атом в українській політичній атмосфері.

Що ми маємо в Україні на сьогодні? Відверто слабкого Президента Віктора Ющенка і агресивно безпорадного прем’єр-міністра Віктора Януковича. Безкомпромісно поборюючи один одного й шукаючи захист своїх позицій поза межами України, вони власне поборюють історичне майбутнє Української держави. Один апелюючи до Заходу, інший шукаючи підтримку в Москві, зовсім забувають про те, що в першу чергу необхідно шукати підтримки в українського народу. Причому часто дії сучасної української влади настільки ж непрофесійні, як і безглузді. Здавалося, що буде дуже важко перевершити непрофесійність команди колишнього президента України Леоніда Кучми. Однак виявилося, що для команди Президента Віктора Ющенка подібний «рекорд» є цілком можливий. Очевидно, що подібне сьогоднішньому двовладдя в українській політиці не може бути безкінечним, і воно лише на користь нашому північному сусідові, котрий не втратить можливості отримати від такої ситуації якнайбільше економічних і політичних дивідендів. Найгірше, що у задзеркаллі українського двовладдя все чіткіше проглядається примара диктатури. Бо очевидно, що слабка і безвідповідальна влада не зможе утриматися довго — лише за рахунок колишніх обіцянок власному народові, які абсолютно не виконуються. Отож, у нинішньої української влади залишається один-єдиний вибір — або ж залучити до своїх лав справжніх професіоналів, що, прикладаючи титанічні надзусилля, зможуть виправити існуючу ситуацію, або ж бути зметеною вихором історичних змін. Затягувати ситуацію невизначеності, як досі, до безкінечності ані Президент Віктор Ющенко, ані прем’єр-міністр Віктор Янукович просто не зможуть. Поле їхніх політичних маневрів сьогодні дуже обмежене викликами сучасних політичних реалій...