Україна: осягнення ідентичності
Як і очікувалося, полемічна стаття відомого українського політолога, автора й експерта «Дня» Вадима Карасьова «1991/2004: «дві революції» і проблема української ідентичності» («День», №142 від 9 серпня 2005 р.) викликала широкий суспільний резонанс. Дискусія триває. Що визначає українську ідентичність сьогодні? Якою вона буде в майбутньому?
Газета «День» у номері від 9 серпня 2005 р. опублікувала матеріал, що стосується проблем етнополітики, зокрема національної ідентичності України. Автор публікації відомий політолог Вадим Карасьов констатує, що «до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації», оскільки цивілізаційний розлом «автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні». Як результат, у культурологічному та етнополітичному сенсі Україна, мовляв, «це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західнохристиянській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по-суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни». Ось така прикра ситуація, на думку автора, склалася на чотирнадцятому році незалежності України.
Автор пропонує і вихід з цього, так би мовити, цивілізаційного глухого кута. Практика Майдану 2004—2005 років, стверджує В.Карасьов, засвідчила «відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей», які традиційно були пов'язані з ідеєю «держави-нації». В результаті, мовляв, «у 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя». Цей шлях, на думку автора, дає можливість переступити через безліч надокучливих національних проблем, що призводять «до мікро- і макророзколів суспільства»: «При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв'язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації-держави». Звідси й надзавдання, що політолог ставить перед нами усіма: «щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою», а для цього «їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом».
Отже, за логікою В. Карасьова, оскільки «в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура», то слід сконцентрувати зусилля й удосконалювати «абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія». В підсумку, магістральний напрямок України на майбутнє полягатиме в тому, щоб, так би мовити, «перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності».
ПЕРЕДІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ
Спроби «скасувати» національні рухи або будь за що скомпрометувати їх відносяться ще до середини ХIХ століття. Так, наприклад, 60-ті роки ХIХ століття були позначені піком британської імперської могутності й одночасно піднесенням національно-визвольної боротьби під керівництвом Мадзіні й Гарібальді, а також боротьби феніїв в Ірландії. Тоді ж лордом Актоном (у подальшому професором історії в Оксфорді) було заявлено, що теорія «національної незалежності» є одною з найбільш пагубних сучасних теорій. Біда в тому, зауважував він, що теорія «національної незалежності» загрожує найдосконалішим державам, якими, на його думку, були Британська й Австрійська імперії. На думку лорда, «національна незалежність» має бути осуджена, оскільки потяг до неї неминуче вів би до революцій, що порушувало б «органічний характер» повноважень діючої влади.
Ставлення до «національної незалежності» дещо змінилося напередодні Першої світової війни. Отто Бауер, прихильник всезагального соціалізму, прагнув довести, що загрозливі для Австро-Угорської імперії національні конфлікти можуть бути продуктивно «зняті» в його проекті наднаціональних, соціалістичних Сполучених Штатів Велико-Австрії. Запровадження соціалізму, прогнозував О. Бауер, розставить все на свої місця, варто лише вийти на наднаціональний рівень вирішення актуальних проблем.
Однак після 1918 року все круто змінилося. Падіння імперій Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових, а також Османської імперії стало розплатою за недооцінку національних рухів. Хоч як би більшовизм хотів «скасувати нації», проте був змушений визнати силу цих рухів і, з тактичних міркувань, формально визнати території і культури своїх основних національностей, підпорядкувавши їх в той же час загальному плану побудови «загірної республіки».
Звільнення європейських колоній у Азії й Африці між 1945 та 1975 роками мало вплинуло на ситуацію з огляду на бідність і внутрішню конфліктність новоутворених держав, розвиток більшості з яких був підпорядкований панівним тенденціям світового розвитку. Але вже справжнім глобальним відлунням прокотилося потрясіння від піднесення національних рухів у двох невеликих державах. Героїчна війна В'єтнаму проти могутніх Сполучених Штатів Америки показала, як «периферійний» рух за національну незалежність може сколихнути громадськість США, Франції, Німеччини, Японії, перетворивши 1968 рік у подиву гідне потрясіння під брендами Мао, Маркузе та Че Гевари. В той же час гул брежнєвських танків, що утихомирювали «Празьку весну», викликав жорсткий резонанс у самому Радянському Союзі у формі широкого дисидентського руху, який став одним із факторів подальшого розпаду радянської імперії. Та й у старій Європі розвиток наднаціонального співтовариства йшов пліч-о-пліч з активізацією національних виступів у Північній Ірландії, Шотландії, Каталонії, країні Басків тощо.
Ситуація змінилася в 70—80-ті роки ХХ століття. Набирала обертів колосальна міграція населення з колишніх колоній. Електронна революція привела до створення потужних систем зв'язку, які виходили з-під контролю національних держав. Рух фінансового капіталу набув велетенських масштабів і швидкості. Стало посилюватися панування транснаціональних систем виробництва. Тут уже національний рух став набувати форми забезпечення національними державами високих стандартів освіти, для підготовки своїх громадян до конкуренції за умов потужної соціальної мобільності. Але все це відбувалося переважним чином у високорозвинутих країнах.
ТРАЄКТОРІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Тим часом у празькому Карловому університеті Мирослав Хрох опублікував своє революційне історико-соціологічне дослідження щодо своєрідності національних рухів у країнах Центральної і Східної Європи. На думку М. Хроха, нація визначається як велика соціальна група, зцементована цілою комбінацією об'єктивних відносин (економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних) та їх суб'єктивних відображень у колективній свідомості. Три з названих факторів є абсолютно неодмінними: 1) це «пам'ять» про спільне минуле, що трактується як «доля» групи чи її ядра; 2) щільність й інтенсивність мовних і культурних зв'язків, які забезпечують більш високий рівень соціальної комунікації в рамках групи, ніж за її межами; 3) концепція рівності всіх членів групи, організованих в громадянське суспільство.
До європейського розуміння нації у викладі М. Хроха ми звернулися тому, що в публікації В. Карасьова у газеті «День» нас закликають не захоплюватися «форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру», або ідентифікувати себе «без прив'язки до «стародавньої» традиції історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо». Звучить нібито надзвичайно модерно, але на ділі виходить, що українці мали б відмовитися від тих двох окреслених М.Хрохом «абсолютно неодмінних передумов», які складають сутність нації — 1) «пам'ять» про спільне минуле та 2) більш високий рівень мовної та культурної комунікації. Коли до того врахувати, що третя передумова — громадянське суспільство — в нас ще надто кволе, то йдеться практично, хотів цього В.Карасьов чи ні, але про заклик до розмивання самого феномену «українська нація».
Початком будівництва націй у сучасному розумінні, зазначає М.Хрох, можна вважати той момент, коли окремі групи в межах недомінантної етнічної спільноти вдаються до обговорення власної етнічної належності й починають сприймати свою етнічну групу як таку, що має шанс перетворитися в майбутньому на повноцінну націю. Як правило, йшлося про виконання трьох груп завдань: 1) розвиток національної культури, заснованої на місцевій мові та її нормальне використання в освіті, управлінні та економічному житті; 2) набуття громадянських прав і політичного самоуправління за умови досягнення автономії чи повної незалежності; 3) створення вивершеної соціальної структури, що пронизує всю етнічну групу — освічену еліту, клас чиновників і підприємців, вільних селян і організованих робітників. Шлях до виконання поставлених завдань може виявитись тривалим із цілою низкою зривів та невдач — часто в подальшому знову доводиться повертатися на висхідні позиції через довгі роки. Але траєкторія до незалежності вичерпувалася лише тоді, коли всі три завдання неодмінно виконані.
На шляху до виконання цих завдань можна виділити три структурні фази, де йдеться про характер і роль діючих в них соціальних сил і ступінь національної самосвідомості в рамках етнічної групи як цілого. У першому періоді (фаза А) енергія активістів національного руху спрямована насамперед на ретельне дослідження мовних, культурних, соціальних та історичних рис недомінуючої групи і на закріплення цих факторів у свідомості співвітчизників. Під час другого періоду (фаза В) з'являється нове покоління активістів, які намагаються завоювати якомога більше прибічників з числа представників своєї етнічної групи для реалізації планів щодо створення майбутньої нації шляхом агітації в напрямку пробудження національної самосвідомості. Третій період (фаза С) охоплює час формування широкого масового руху, розвинутої соціальної структури й політичних організацій, які складають, наприклад, консервативно-клерикальне, ліберальне, демократичне чи ще якесь крило, кожне з яких має власну програму.
СТАНОВЛЕННЯ НАЦІЇ
«Прелюдія» національного будівництва відноситься в Україні до часів пізнього середньовіччя, коли населення України перебувало під гнітом «зовнішнього» польського правлячого класу. У конституційних рамках Речі Посполитої, де монополія влади належала шляхті, міщанський стан мав досить обмежені права, а селянство було цілком закріпачене, козаків не можна було зачислити до жодного із станів — вони виявилися зайвими в Польсько-Литовському королівстві. Напруження, що зростало між козаками і владою, привело спершу до низки козацьких повстань, а далі й до визвольної війни.
Ще під час повстання 1594— 1596 років його керівник Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства на території від Дніпра до Дністра. Доленосна мета створення української держави була досягнута під безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького у ході національно-визвольної війни, що розпочалася 1648 року. Якими б трагічними подіями вона не супроводжувалася, тим не менше, частина національної держави на правах автономії проіснувала на теренах Лівобережжя аж до початку 80 х років XVIII століття. Навіть колиростки автономного самоуправління перервалися, спадщина цієї першої стадії процесу розбудови нації, безумовно, забезпечувала суттєві ресурси для наступних стадій становлення нації. «Пам'ять» про минулу незалежність чи автономну державність, яка відносилася до далекого минулого, відігравала в подальшому важливу роль у стимулюванні національно-історичної самосвідомості й етнічної згуртованості.
Політика гноблення з боку Російської та Австрійської імперій негативно впливали на формування української нації. Тим не менше, тривав процес зростання національної самосвідомості, зокрема відбувалися зрушення в розвитку історичних знань. Активізації національного руху сприяло збільшення української інтелігенції, що виходила із стін Києво-Могилянської колегії (1632 р.), а далі — академії (1701 р.) та нововідкритих університетів у таких центрах: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.). Одеса (1865 р.). Зростає культурницька діяльність. В діяльності Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847 рр.), що ставило за завдання національне визволення України, бачимо спробу перейти від культурницького до політичного характеру боротьби. З виходом 1840 р. «Кобзаря» за українською мовою остаточно утверджується статус літературної.
Реакція царського самодержавства на цю діяльність була жорстокою. Досить згадати циркуляр 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування і викладання українською мовою, чи Емський указ 1876 року Олександра II про недопущення ввозу до імперії навіть літератури українською мовою. Сама назва «Україна» була заборонена. Стало зрозуміло, що боротьбу з самодержавством слід було переводити в політичну площину: в 1900 році у Харкові було вперше утворено Революційну українську партію.
Аналогічні процеси тривали й у Західній Україні. Тут зачинателі національного відродження вийшли на початку ХIХ століття із середовища греко-католицького духовенства (Іван Могильницький). У Львові з 1830 по 1837 роки діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Під час революційних подій 1848 року в Австрії українська інтелігенція створила українську політичну організацію — Головну Руську Раду, що вимагала утворення української автономії. У другій половині ХIХ століття створюється ряд громадсько-політичних рухів: москвофіли, народовці, радикали. Першою політичною партією стала утворена в 1890 році Русько- українська радикальна партія (Іван Франко, Михайло Павлик).
Нема необхідності переповідати в цій статті всі перипетії української національно-демократичної революції 1917—1920 років, за якої було створено і знову втрачено незалежну державу. Тим більше звертатися до кошмарних сторінок «розстріляного відродження» української інтелігенції, страшних часів Голодомору та практики геноциду проти населення західних областей України. Про це вже багато написано і ще буде час до цього повернутися. Ми ж навели деякі сторінки національно-визвольного руху в Україні лише з однією метою — показати, що українці, як і інші народи Європи, пройшли всі три фази розбудови нації: дослідники-ерудити «фази А» відкривали етнічну групу і закладали основу її наступної ідентичності; наступна «фаза В» характеризувалась утворенням широкого соціального руху за культурні й політичні перетворення; а потім на етапі «фази С» відбувалося утворення національної держави.
Продуктивно розглядати сили, що реформують посткомуністичний простір впродовж останнього п'ятнадцятиліття, як нові національні рухи, цілі яких багато в чому аналогічні цілям національних рухів ХIХ століття, хоча в цілому ряді питань відрізняються від останніх. Найбільш сильна подібність між ними, зауважує М. Хрох, «полягає в тому, що сьогодні відтворюється та ж сама триєдина комбінація завдань, яка складала національну програму сто років тому». Тобто йдеться про: 1) спільну історичну пам'ять, 2) щільність та інтенсивність мовних і культурних зв'язків і, нарешті, 3) загальну рівність людей, організованих у громадянське суспільство. Шляхи та методи вирішення цих питань, зрозуміло, не тотожні минулим часам, але спільний пафос тісно пов'язує їх один з одним. Завдання створення високоструктурованого суспільства спонукає людей із різних соціальних прошарків, а також різних політичних течій об'єднуватися в єдиний національний рух. Саме це ми й бачили і під час референдуму 1991 року, і на Майдані 2004—2005 року. Після краху комуністичного правління й планової економіки звичні зв'язки розірвалися, залишивши загальне відчуття тривоги й незахищеності. В цій атмосфері національна ідея починає успішно монополізувати роль фактора інтеграції: «Нас багато, і нас не подолати!».
Навряд чи змогли б об'єднати цих людей «абстрактні процедурні форми демократії». За умов сильного стресу люди шукають захищеності, яку (чи образ якої) може дати їм відчуття єдності з власною національною групою. Не етнічною, а саме національною, коли за нових умов створюється новий персоніфікований образ нації у складі всіх нині сущих в Україні і перейнятих її долею. А відтак «славне минуле» України має жити в особистій пам'яті кожного громадянина, а поразки України — обурювати і сприйматися як особиста невдача (чи образа), яку неможливо забути і з якою неможливо змиритися. Чи не цей фактор національної єдності став провідним, коли по дорозі на Майдан людина часто йшла ще в юрбі, а опинялася серед народу?
ПРОСВІТЛЕННЯ МАЙДАНОМ
У системі освіти України виховання громадянської свідомості в школах і через засоби масової інформації є невіддільним від забезпечення збалансованого підходу до вивчення державної мови й мови національних меншин. Лише за п'ять останніх років кількість дітей, які навчаються українською мовою, збільшилася з 65 до 75 відсотків. Під час активізації цього процесу не було допущено жодного насилля — просто створювалися належні умови, щоб разом з українською вивчали всі, хто бажає, російську мову, а до того ж знали одну з іноземних. Три мови — це під силу дітям, а знання мов широкого міжнародного спілкування дає їм ширші можливості бути конкурентоспроможними впродовж усього життя.
Звичайно, освітяни України давали собі звіт, що підготовка має бути не лише фаховою. Нашим обов'язком є готувати свідомих патріотів. Весь процес освіти, навчання, поведінка педагогів були такими, що формували любов до України, почуття єдиної родини. Яскравим свідченням стала та патріотична позиція, яку зайняла наша молодь під час помаранчевої революції. Зрозуміло, що студентська молодь за всіх часів виявляла свою непримиренність до всього старого, віджилого, несправедливого. Але до того, що цей рух набув масової форми, долучилася й система освіти — спрацював курс на формування демократичної особистості учнів і студентів, на їх здатність до максимальної самореалізації як єдиного багатоетнічного цілого. З перших же днів мирного протистояння на майдані Незалежності студентська та учнівська молодь стали важливим компонентом демократичних сил.
Зі свого боку Міністерство освіти і науки України своїми рішеннями намагалися створити належні передумови для вільного волевиявлення студентів, освітян, науковців. Ще 24 листопада 2004 року мною під час прес-конференції в Кабінеті Міністрів України було заявлено про неприпустимість будь-яких переслідувань студентів за їх політичні погляди. Наступного дня 25 листопада, коли значна кількість студентів підійшла до міністерства, вони отримали примірник наказу міністра, де було заявлено, що неприпустимим є «будь-яке переслідування студентів за їхню участь у громадсько-політичних акціях, які здійснюються відповідно до Конституції і законодавства України».
ВИСНОВКИ
Отже, хоч реальні процеси формування української самоідентифікації ще далекі від ідеального образу, проте тенденції, прискорені «духом Майдану», обнадіюють. З цього випливає, що пророкована В. Карасьовим можлива перспектива «поглиблення культурного розколу», що не виключає й перспективу «територіального розколу України», навряд чи матиме шанси на успіх.
Своєрідним барометром позитивних зрушень можуть послужити результати опитування, проведені Інститутом соціології НАН України. За півроку до подій на Майдані лише 44,3% опитуваних ідентифікували себе насамперед як «громадянин України»; в ролі жителів села, міста чи області — 37,5%. Насторожував тоді факт самоідентифікації частини громадян як «радянські люди» — 10,7%, особливо враховуючи те, що в регіональному зрізі показники були такі : Захід — 1,1%; Центр — 7,6%; Схід — 19,3%.
Через рік сталися суттєві зміни, які дають підстави вважати, що помаранчева революція послужила могутнім каталізатором формування української ідентичності. За даними травня 2005 року, «громадянами України» як пріоритетної самоідентифікації вважали себе вже 56,7% опитуваних (зростання на 12,4%!). Частка так званих «радянських людей» зменшилася до 8,1%, і, що примітно, за цим показником сталися зрушення в регіональному контексті: Захід — 1,8%; Центр — 4,9%; Схід — 13,2%. Щоправда за регіональними ознаками так само ідентифікували себе ще 31% опитуваних.
Зрозуміло, що до зазначених тенденцій слід поставитись тверезо, без зайвого романтизму, оскільки високий приріст загальноукраїнської ідентичності відбувся за форс-мажорних обставин протистояння на Майдані. Лише через рік, після виборчої кампанії до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування (яка може накласти свій відбиток у разі застосування неадекватних технологій), соціологічні заміри дадуть можливість остаточно переконатись, чи зазначені зрушення стали незворотними.
А поки що історичний досвід засвідчує, що «національне» в житті народу ще нікому не вдавалося «зняти» з порядку денного на користь «глобального» (вже були спроби заперечити «національне» — «інтернаціональним»). Та й логіка історичного розвитку неспростовно доводить, що будь-яку проблему, як правило, вдавалося «зняти» лише на шляху «синтезу» діалектичних суперечностей, а не ліквідації одного з полюсів дуальної опозиції. Іншого не дано, і цьому нема ради.
