Україна — Росія: дивлячись у майбутнє

ДВІ ВЕЛИКІ РІЗНИЦІ?

Алекс ЛУР’Є, публіцист, експерт міністерства абсорбції Ізраїлю:

— Сьогодні Росія рапортує, що зростання ВВП стабільне. Наскільки це правильно, і чи є зростання взагалі деінде, крім офіційних звітів, — сказати важко, але повсякденне буття рядового росіянина не покращилося. Біда в тому, що економіка Росії майже цілком ґрунтується на торгівлі ресурсами, отже, залежить від коливань цін на ринку. Тому важко говорити про якусь стабільність. У цьому сенсі стан української економіки, як не дивно, кращий. Падіння завершилося, «дна» досягнуто. Почався «ефект м’ячика» — повільний, малопомітний, але підйом.

Олександр БОРЯНСЬКИЙ, перший заступник головного редактора громадсько- політичного тижневика «Время Ч»:

— Росія живе поставками сировини. Вона нагадує людину, яка живе в розкішній, але запущеній п’ятикімнатній квартирі, яка все ніяк не може розпочати ремонт. А навіщо? На життя вистачає. В одній кімнаті спить, на кухні п’є, із кабінету, бібліотеки та вітальні поступово все виносить на продаж. Україні, як не дивно, легше, оскільки країна бідна на ресурси і змушена, так чи інакше, підіймати виробництво. Інша річ, що її економіка має «феодально-правоохоронний» відтінок. Але це спільна біда всіх країн СНД.

Алекс ЦИНКЕР, директор Інституту Східної Європи та СНД:

— Погоджуся, Росія, попри всі спроби оздоровлення економіки, як і раніше формує річний бюджет на базі торгівлі енергоресурсами, отже, залишається вкрай залежною від зовнішніх чинників. Економіка ж України набагато стабільніша, оскільки впритул пов’язана з повторною експлуатацією природних ресурсів Росії. Я маю на увазі відрахування за транзит тих самих енергоресурсів, які останнім часом вкладають у розвиток промислових потужностей, сподіваючись зорієнтувати продукцію на Захід. Звичайно ж, не йдеться про реальну конкуренцію, але ось «малайзійський» варіант розвитку я б не виключав. Думаю, сьогодні двом країнам було б доцільно знайти прийнятні варіанти рівноправної кооперації. Головною ж небезпекою для розвитку російської економіки я вважаю тенденції до переділу власності, що дуже явно простежуються.

Майкл СТЕЙНБЕК, соціолог (Інститут Сімпсон, Нью-Джерсі, США):

— Хочу звернути увагу на останнє зауваження д-ра Цинкера. Він, на мій погляд, оцінив ситуацію надто м’яко. Тенденції не простежуються, а реалізовуються повним ходом; ситуація навколо ЮКОСа у цьому сенсі не тільки найпоказовіша, але і здатна викликати вельми сумні наслідки. Передусім, прискорення вже видимого процесу втечі капіталів і скорочення зарубіжних інвестицій. Мої знайомі бізнесмени, які мають інтереси в Росії, з певних часів побоюються вкладати гроші у країну, законодавство якої знову, як в епоху комуністів, стає знаряддям у руках владних структур. Українські реалії відомі мені краще, і там принаймні взаємовідносини бюрократії та бізнесу стабільні та передбачувані. А це вже дуже багато.

Ар’є ГІВАТІ, політолог:

— Можливо, переділ міг би мати і позитивну сторону. Це у випадку, якби судовим перевіркам піддали всі великі багатства, нажиті за часів Єльцина, які іноді іменують «печерною добою» російського капіталізму. Що олігархія виросла на крадіжках — ні для кого не є таємницею. Біда в тому, що «перевірятимуть» не безкорисливі дбайливці за країну, а лише ті, хто не встиг. А якщо так, то поділяти злодіїв на «агнців» і «козлищ» не варто.

Віктор ЛЮТЕНКО, юрист, головний редактор тижневика «Російська Тюрингія», Німеччина:

— Я б додав, що у Росії влада, декларуючи увагу до малого та середнього бізнесу, обмежується словесами. Як наслідок, «розрив добробуту» зростає, середній клас, що якоюсь мірою зіпнувся на ноги, поки можновладцям було не до «дрібниць», розоряється. До чого може призвести така тенденція, ясно. В Україні ситуація зворотна; там права «середнього класу» існують не тільки на папері, хоча, звичайно, бувають і ексцеси.

Аврум ШМУЛЕВИЧ, рабин:

— На мою думку, ситуація в обох країнах досить незавидна. «Золотий мільярд» уміло зірвав перехід СРСР (та його спадкоємців) до постіндустріальної стадії економічного розвитку. Але якщо Росія змирилася з роллю дуже великого сировинного додатку (за нинішніх цін на нафту це влаштовує її керівництво тактично, а стратегічних розробок там, на мій погляд, немає), то Україну Захід розглядає швидше як зону розміщення низьких технологій. Що, звичайно, не обіцяє їй яскравого майбутнього, але, як слушно зауважив д-р Цинкер, дає можливість за вдалого збігу обставин повторити ривок, зроблений країнами Південно-Східної Азії. До списку великих держав це Україну не внесе, але рівень життя її громадян, очевидно, підвищить.

Сергій САМОЙЛОВ, заступник директора Громадського центру політичного прогнозування, Росія:

— Україна, на щастя, не страждає на «імперські амбіції» і не стоїть у черзі на звання «великої країни», та й велика територіальна компактність об’єктивно сприяє збереженню стабільності та керованості. Роль сировинного додатку, за яку так жадібно вхопилися в Росії, Україні не загрожує, «додатки» ж технологічні, як свідчить досвід, цілком здатні забезпечити не тільки пристойне життя своїм громадянам, але й повагу у світі. Росії настійно необхідна тверда влада, здатна забезпечити реальну свободу підприємництва, приборкавши апетити ненаситної самовідтворюваної бюрократії. У нас же, на жаль, віддають перевагу системі «стримувань і противаг» — трохи пряника і дуже багато батога. Чомусь вважають, що з цього вінегрету щось та й вийде. Тільки, боюся, усе це скисне набагато раніше…

СЛОВО І СВОБОДА

Алекс ЦИНКЕР:

— На мій погляд, процес лібералізації у Росії зайшов далі. І всі похідні від цього процесу, насамперед питання прав людини, випереджають за часом якісно такий самий процес в Україні. Різниця, звичайно, невелика, але все, що пов’язано з Росією, «піарять» у мас- медіа набагато краще, ніж українську тематику.

Сергій САМОЙЛОВ:

— Так-то воно так, але «піарять», на жаль, здебільшого негатив. Або, у крайньому випадку, певну екзотику: дивіться, мовляв, люди добрі, західні, що в дикій Росії буває. Наш імідж створюють не ті, кому важлива самоповага держави, а любителі «гаряченького».

Олександр БОРЯНСЬКИЙ:

— Мені здається, йдеться все ж таки про інше. Про можливість висловити свою думку, навіть якщо вона альтернативна думці державних службовців. У Росії це в певний момент стало можливим, оскільки люди, які виносять все з будинку, фактично взяли державу на утримання. Завдяки цьому вони могли дозволити собі певну особисту свободу слова. Але чи була ця «свобода» істинною, ось питання! В Україні ситуація інша. У нас неважко сказати все що завгодно і навіть надрукувати це. Але якість самого слова залишає бажати кращого...

Олександр ЛУР’Є:

— Я б сказав, в Україні порівняно з Росією свобода слова навіть надмірна, але при цьому слово мало кого цікавить. Соціум втомився від інформаційних війн і абстрагувався від них. Власне кажучи, і в Росії свобода слова непокоїть тільки деяких жителів великих міст. Насправді якщо за Єльцина суспільство ще вірило у зміни на краще, і влада, маючи ліміт довіри, могла не звертати уваги на критику, то тепер «свобода слова» стала частиною декору. Люди помилково вважають, що свобода слова — антонім порядку, так само, як раніше вони ж вважали, що свобода слова сама по собі — синонім процвітання.

Аврум ШМУЛЕВИЧ:

— Не впевнений, що у залежних країнах взагалі може бути цілком вільна (тобто незалежна фінансово) преса. Якщо придивитися, неважко помітити, що нині у тій самій Росії дозволяють говорити про що завгодно, крім питань, пов’язаних з реальною власністю та з її переділом. І, природно, ідеологія преси найчастіше віддзеркалює не національні інтереси, а інтереси груп, котрі фінансують видання.

Віктор ЛЮТЕНКО:

— З іншого боку, якщо держава виходить за рамки своїх повноважень, то преса, фінансована олігархами, стає, так би мовити, контролером процесу. Нині можна впевнено говорити, що в Росії такий контроль перестав існувати. В Україні ж критика владних структур ще можлива. Швидше за все, саме тому, що там поки не постало питання про переділ.

Григорій ОДЕСЬКИЙ, політичний оглядач газети «Время», Ізраїль:

— Саме — поки. Якщо в Росії різновекторні ЗМІ розповідали про перебіг поділу власності, то в Україні преса, контрольована опозицією, намагається готувати грунт для того ж самого переділу. Тільки не слід плутати її з незалежною. Незалежна бідує, насилу тримається на плаву, але зате може собі дозволити критикувати тих, кого вважає за потрібне. Держава її не переслідує; бувають репресії на місцевому рівні, скажімо, за допомогою «ручних» судів, але це не система, а, так би мовити, свавілля, з яким можна і потрібно боротися. І борються. І нерідко з успіхом. Преса опозиційна — інша річ. Вона непогано стоїть на ногах, її заохочують грантами, преміями, іншими вливаннями з-за кордону, навіть більше — їй гарантують недоторканість усією силою міжнародних інститутів. Вона ж у відповідь, природно, цілеспрямовано лобіює інтереси спонсорів, причому вкрай незграбно, неталановито, видаючи годувальників з потрухами. Яка вже тут «незалежність»…

МИСТЕЦТВО ЖИТИ РАЗОМ

Олександр ЛУР’Є:

— Конфлікт на російському Північному Кавказі переріс локальні рамки, і є всі підстави вважати, що згодом він тільки розширятиметься і набиратиме обертів. В Україні все набагато м’якше. Але ясно, що є серйозна незгода світоглядного характеру між заходом, сходом і півднем країни (особливо у Криму), яка у разі розвитку подій за найгіршим варіантом цілком може призвести до розпаду держави щонайменше на три компоненти — незалежний Центр-Захід, Схід, що «піде» до Росії, незалежний федеративний (через Крим) Південь. Поки що явних підстав для розколу немає, але немає й гарантії, що він не може виникнути в історично близькі терміни.

Аврум ШМУЛЕВИЧ:

— Із Кримом справді непросто. Татарський рух зародився як цілком лояльний, а сьогодні, на жаль, еволюціонує за чеченським зразком. І зупинити процес не можна, бо він прямо пов’язаний з омолоджуванням татарського керівництва. Але не слід забувати, що міжнаціональні відносини — винятково зручні важелі контролю. Тому може бути й так, що у міру розвитку протиріч між США та ЄС, як частину глобальної геополітичної гри розіграють і певну напруженість між східними і західними регіонами України.

Майкл СТЕЙНБЕК:

— Уточню: опцію етнічного протистояння в Україні розігрує не стільки горезвісний «Захід», скільки (а то й насамперед ) Москва, зацікавлена в розширенні зони впливу, який згасає. Наприклад, нещодавно преса Росії (а незалежних ЗМІ, як вже сказано, там сьогодні немає) із рідкісною одностайністю почала публікувати матеріали про етнічну нестабільність у тому ж Криму, і мета кампанії абсолютно очевидно полягала в тому, щоб зірвати кримський рекреаційний сезон. А в ідеалі — заронити сумніви у розуми потенційних інвесторів, які, звичайно ж, не стануть вкладати кошти в політично сумнівні регіони.

Сергій САМОЙЛОВ:

— Росія як і раніше сприймає Крим як свою рідну оздоровницю. На жаль, крім московських претензій (нехай підсвідомих) на півострів, існує і так звана «ісламська дуга»; Крим, безперечно, входить до неї, і ось тут співпраця Києва та Москви була б дуже доречною, але жаль, чого немає, того немає, і, на жаль, не з вини України. Тим часом ті, хто вважає, що поширення чеченської пухлини на Крим поверне Росії Севастополь, дуже небезпечно помиляються.

Дмитро РАДИШЕВСЬКИЙ, культуролог, публіцист, Ізраїль:

— Мені здається, біда і Росії, і України в тому, що обидві країни перебувають у стані моральної та духовної кризи, що виражається у вражаючій за глибиною деградації релігійної, в цьому випадку християнської, свідомості. Релігійне відродження, на жаль, не відбулося ані в Росії, ані в Україні — я маю на увазі, зрозуміло, відродження істинної духовності, а не православного державно-націоналістичного церковного офіціозу. А поки цього немає, всі розмови на кшталт цього пусті. Обидві країни не знайдуть свою істинну національну ідею, розуміння своєї місії та своїх завдань, отже, не зможуть покращити становище ані у сфері свободи слова, ані в національних відносинах, ані в економіці, оскільки свідомість визначає буття, а не навпаки.

Олександр БОРЯНСЬКИЙ:

— В Україні, на мій погляд, усього одна проблемна національність — українець. Наша самоідентифікація як відчуття себе єдиним цілим так і не відбулася.

Алекс ЦИНКЕР:

— Ця проблема є об’єктивною для всіх багатонаціональних країн. Навіть таких благополучних, як Швейцарія (я маю на увазі проблему Лугано). Але в Україні, мені здається, вона не так явно виражена. Так, кримський вузол — у перспективі — небезпечний, але вже одне те, що влада не заплющує на це очі, дає надію на благополучний результат. У величезній, етнічно строкатій Росії особисто я нічого втішливого не бачу. Добре б тільки чеченське питання, гранично гостре, криваве, і тому його уявляють ледь не єдиною точкою конфлікту. Але не слід забувати, що люта ненависть до «кавказців», що потіснила на шкалі ксенофобії навіть традиційний і заохочуваний владою антисемітизм, зародилася набагато раніше і ніяк не на військовій, а на «ринковій» основі. А «повзуча експансія» китайців або «мирний сепаратизм» волзьких татар? Усіх ліній майбутнього розколу і не перерахуєш.

ОСОБЛИВА ДУМКА: РОЗЛУЧЕННЯ ПО-…

Кирило ЄСЬКОВ, експерт Російської академії наук, публіцист:

— Якщо шукати європейських аналогів відносинам Росії та України, то природним чином пригадуєш Німеччину й Австрію. Один народ, одна (по суті) мова; схожість іноді доходить до повної ідентичності — порівняйте гетевське «З усіх німецьких столиць єдина велика — це Відень» і «Киев — матерь городов русских», — а держави все ж таки різні. Якщо продовжувати цю аналогію, то багато хто в Україні всерйоз побоюється, що «Росія, яка так і не позбулася імперського комплексу» вчинить аншлюс… Годі! Просто Росія поводиться з Україною як мужик, від якого дружина після двадцяти років спільного життя раптом пішла. І ось він то п’яний бігає вулицею, розмахуючи незарядженою двостволкою: «Уб’ю тварюку!», то вмивається п’яними ж сльозами під дверима: «Оксана, повернися, я більше краплі в рот не візьму, ось тобі хрест!» Чим Оксана успішно й користується...

Час перестати скиглити і визнати очевидне: усе, «відвалила» назавжди. І жити далі. І нарешті господарством займися, чоловіче, а то у хаті у тебе із меблів — одна склотара, і пліт геть зовсім завалився... Але головне, з випивкою зав’язуй. Якщо сім’я — то сім’я, а в розлученні — то вже в розлученні. Останні кілька років начебто «процес пішов»; тож — дай Боже — і не знатимуть про батьківські турботи, а пристойно дружитимуть домами. По-сусідському, на суто економічній основі. Як Німеччина з Австрією... Якщо тільки хтось не впише в український шкільний підручник, що «голод 31 — 33 років влаштували москалі з метою геноциду українців», а в російський шкільний підручник — що «все керівництво ЧК — ОГПУ — НКВД, що проводило геноцид російського народу, геть усе складалося з євреїв та українців»...