Україна — Росія: лідер міфу й лідер терпіння

Альтернативний Росії центр тяжіння пострадянського та східнослов’янського світу — Україна. А чом би й ні? На думку деяких політиків і політологів, серед яких і президент Інституту національної стратегії Станіслав БЄЛКОВСЬКИЙ , це цілком реальне. В Україні, на його думку, існують десять політико-ментальних територій, що мають власну культурну й політичну ідентичність. Цю ідентичність можна або знищити й уніфікувати простір, або культивувати і, в результаті, сформувати такий собі конгломерат. Бєлковський правильнішим вважає другий варіант. І при цьому задумливо розводить руками: «Чи почнеться заодно федералізація держави, невідомо. Але, можливо, це слід би зробити».

Цій теорії далеко до підриву політичного устрою країни хоч би тому, що вона могла б ліквідувати, як і раніше, наявний розкол на Схід і Захід. «Україна може стати державою, історико-політичний прототип якої — Князівство Литовське, тобто східнослов’янська держава з європейською політичною моделлю в основі», — зазначає Бєлковський.

Можна заперечити: але ми ж, мовляв, ідемо до Європи! «Інтеграція України в ЄС використовується як пропагандистська ширма. Люди, які стоять при владі, жодних особливих ілюзій із цього приводу не мають, — заявив журналістам, які представляють країни СНД, президент Інституту національної стратегії. — Невідомо навіть, чи існуватиме через двадцять років Євросоюз у його нинішньому розумінні». На думку Бєлковського, євроінтеграція — це фактично втрата не лише незалежності, але ще й економічного потенціалу України. Поступки, на які доведеться йти, дуже великі. Це стосується і військово-промислового комплексу, і сільського господарства тощо. «Україна ніколи не зможе привести свою економіку у відповідність із міжнародними стандартами», — зазначає наш співрозмовник. Тим паче, що «перш ніж кудись інтегруватися, треба закінчити формування власного національного проекту», в іншому разі є ризик знищити паростки власної державності. Зі слів експерта, в цьому є така собі колоніальна свідомість. «Треба десь знайти начальника, до нього влаштуватися та чекати, поки він забезпечить наше життя. Не встигла Україна оговтатися від Радянського Союзу, як уже біжить до іншого союзу. Притому в Євросоюзі наростає колосальна внутрішня криза, в тому числі пов’язана з придушенням ідентичності, посилюються протиріччя між старою та новою Європою», — розмірковує він. — Спочатку треба пройти процес первинної самоідентифікації, а потім уже можна інтегруватися куди завгодно». І тут, упевнений Станіслав Бєлковський, дуже багато залежить від лідера, від його поглядів, переконань і способу мислення. Що стосується Росії, то «Путін перестав бути президентом надій, а став президентом терпіння. Його терплять, поки не з’явиться альтернативний лідер із альтернативним центром влади. Він перейшов у абсолютно нову якість, і поки що цього не розуміє. Таке відчуття, що він узагалі не мислить політично. Він вважає, що вся політика — це поєднання трьох ресурсів: грошей, контролю над виборчими ділянками й телебаченням. У кого все це є, той і в дамках. Хоча недавно йому показали на прикладі України, що це не так. Путін абсолютно не готовий це сприймати. Про Ющенка говорити ще рано. Хоча Ющенко, на відміну від Путіна, безумовно, політик. Я не прихильник Ющенка, але він політик, він мислить політичними категоріями, у нього є абсолютно політична ідея відносно України. Тому в нього завжди буде певна досить стійка маса прихильників, незалежно від його поведінки в практичних питаннях». До того ж Бєлковський упевнений, що Ющенко сам по собі людина-міф і творець національного зразка, яким Путін не є. Міфи ж, мовляв, — неминучі супутники здобуття країною ідентичності. У Росії національна ідея не сформульована, і правляча еліта та люди, які приймають рішення, не мають потреби в її формулюванні. «Кремль сьогодні намагається працювати з молоддю. Але незрозуміло, кого вони можуть запропонувати молоді як приклад, — стверджує президент Інституту національної стратегії. Водночас Україна, якщо вірити Бєлковському, здатна побудувати національну державу, не витрачаючи часу на втомливі пошуки гаранта своєї незалежності ззовні. «Коли я приїхав у червні минулого року до Києва, то зрозумів, що якість політичної еліти України, причому найрізноманітніших її прошарків, незмірно вища й інша за російську. Бо для всіх пластів еліти України, незалежно від регіону й ідеології, держава становить велику неминущу цінність», — зазначив він. Російська еліта, зі слів Бєлковського, сама по собі не становить жодної цінності та є об’єктом іронії. Тому психологічно Україна сьогодні більш незалежна. А що стосується економіки, то вона ніколи не є головною умовою незалежності. Інакше в світі було б кілька десятків незалежних держав...

— Пройшов парад революцій: Тбілісі, Київ, Бішкек. Що може бути далі?

— Завжди можна сформулювати критерії: що було причиною революції? По-перше, моральний і інтелектуальний знос режимів, по-друге, криза національного проектування, тобто цілковита відсутність чіткої мети розвитку нації. По-третє, це були режими, слабкі внутрішньо. Вони не мали у своєму розпорядженні достатньої інфраструктури для забезпечення власної безпеки. У цьому сенсі революції в Україні, Грузії та Киргизії вельми схожі. Далі треба лише подивитися, які з пострадянських країн відповідають цим критеріям. Вірменія та Росія, на мій погляд, відповідають. У Білорусі таких передумов значно менше. У Росії революція навряд чи можлива раніше 2007 року, але навряд чи й значно пізніше. Бо режим Путіна в кінцевому результаті такий самий, як режим Кучми, Акаєва та Шеварднадзе. Він цього просто не розуміє. Заклик до стабільності — це така собі спроба консервації ситуації, яка народ не влаштовує. Нам кажуть: десять чоловік при владі, десять чоловік заволоділи всією власністю, так і буде. В ім’я чого ця стабільність? Для переважної більшості вона втілилася в несправедливій бідності. Путін здійснює ту саму помилку. Зараз він проголошує, що будь-якою ціною треба запобігти революції. А заради чого? Щоб усе залишилося, як є? Такого не буває. І домовленість Путіна з олігархами — це крок, що не має жодного стосунку до справи. Це Путіну здається, що все навпаки. Він був абсолютно впевнений у перемозі Януковича.

Українська революція мала величезне значення для Росії. Усі побачили, що це реально. Але обов’язково повинен бути політичний суб’єкт, хтось, хто очолить акцію протесту. Поки що такий суб’єкт відсутній. Але він з’явиться обов’язково, бо святе місце порожнє не буває.

— У Росії є опозиція?

— Як організований політичний суб’єкт — ні. Як набір людей, які не приймають владу, вона величезна. І її шанси висунути лідера великі. Зараз я бачу двох лідерів — Рогозіна та Ходорковського. Інших поки що немає, але пригадайте кінець Радянського Союзу — тоді лідери виникали з нізвідки, буквально за кілька днів.

Лідер повинен бути позасистемним. Він не може бути елементом політтехнологічної конструкції під назвою «російська влада». Якщо він залежний від цієї конструкції, то не може бути лідером опозиції. Тоді влада може взяти його на гачок, і примусити робити те, що їй треба. А лідера страйку «швидкої допомоги» або Ходорковського нічим не залякати, бо в них нічого відбирати. У них усе відібрали.

— У Росії розраховують на реванш Януковича в Україні на парламентських виборах?

— У Росії просто не розуміють природи того, що сталося, а, отже, й природи можливого реваншу. Реваншу Януковича та Путіна не буде. Може бути перемога нової опозиції, якщо вона буде злагодженою. Насамперед для цього потрібен лідер. Потрібна ідеологія. Ідеологія визріватиме. Вона вже визріває, вона так чи інакше зрозуміла, це продовження антиолігархічного імпульсу, який дав перший етап революції. Тому що дуже скоро з’ясується, що нічого не сталося. Як олігархи правили країною, так і правлять, лише інші.

— Судові процеси над сьогоднішніми лідерами української опозиції підривають авторитет опозиції як такої?

— Я спілкувався з Борисом Колесниковим у Донецьку ще до його арешту. У нас була дуже продуктивна розмова, він погодився, що вся стара доктрина та її лідери нікуди не годяться. Тому я би зарахував Колесникова до структурних видів нової опозиції. Інше запитання, чи зможе він сам цим скористатися. Бо ті люди, які на свободі його підтримують, — це непрохідна опозиція. А Янукович, до речі, ще вигідний Ющенку, тому що Партія регіонів із Януковичем на чолі цілком може отримати свої 10—12% і забитися в майбутньому парламенті в маргінальну нішу, не заважаючи нічому. Якщо нова опозиція не буде сформована на базі блоку Тимошенко та соціалістів, то шансів мало… Уряд буде повалений ще до парламентських виборів — можливо, у вересні-жовтні цього року. Є протиріччя, які неможливо примирити. Найважливіші з них — протиріччя між лідерами. У нації не може бути двох лідерів, лідер може бути лише один. Ющенко та Тимошенко не можуть бути більше в одному таборі. Раніше їх гуртував загальний ворог, сильніший за них, із погляду державності, тепер цього ворога немає. А відносини між ними ніколи не були особливо теплими.

— Хто більше може претендувати на роль лідера?

— Тимошенко, безумовно, більше. Проте Ющенко сьогодні виступає з великими ресурсами.

— Чи може Україна впливати на вибори в Росії?

— Ні, не може, і Ющенко цього не робитиме. Він вибудовує свій маленький світ, де експонати трипільської культури, бджоли... Україна виграла на певному історичному етапі, а Росія програла. Але Україна і Ющенко — це не одне і те саме. Є об’єктивний історичний процес. А люди — лише знаряддя цього історичного процесу. Ющенко має свої достоїнства, але має й недоліки, про них я зараз і розповідаю. Головна проблема українсько-російських відносин у тому, що Росія досі не в змозі сформулювати свій національний проект. А Україна його — погано чи добре, — але сформулює протягом найближчих років. Цей процес уже активно триває. Тому ці відносини не можуть бути рівноправними на ментальному рівні. Смислове наповнення еліт якісно різне. Росія все віддасть Україні. Я в цьому значенні Україні заздрю. До зміни влади в Росії, звісна річ.

— У Росії закидають українській владі в тому, що вона постійно озирається на Запад і на Америку...

— Порівняно з Росією влада в Україні просто автономна. На Америку не можна не озиратися, бо це наддержава. Питання в тому, ти озираєшся на неї зі своєї позиції чи з позиції Америки? Україна якраз дивиться зі своїх позицій, а Росія — з позиції Америки. У цьому заслуга олігархів багатьох пострадянських країн. Щойно олігарх приходить до влади, одразу впроваджує режим зовнішнього управління, бо головне надбання олігарха — його рахунки на Заході. Щойно їх арештують — він ніхто. Тут він нічого не боїться. Там він боїться за свою репутацію...