Україна в пошуку свого демократичного майбутнього

Пошук оптимальної моделі для України, котрий затягнувся на 15 років і так й не дав бажаного ефекту, наглядно доводить, що ідея конкурентоспроможності української нації визначає контури загальнонаціональної ідеї, у контекст якої чітко вписана потреба в модернізації політичної системи й проведенні політичних реформ. Власне для України і не варто вигадувати якусь надзвичайну національну ідею. Вона ніби сама лежить на поверхні — це вписування України в контекст об'єднаної Європи, євроатлантична інтеграція та чітке дотримання демократичних цінностей.

НАВІЩО НАМ «ТРЕТІЙ ШЛЯХ»

Не потрібно придумувати ні чого нового і шукати якийсь свій «третій шлях». Сучасна реалізація демократії у демократичній Європі опирається на свою інституціональну сторону, котра представлена системою стримувань і противаг, партійною системою західного типу, парламентом тощо. Але демократію слід розуміти набагато ширше. Не просто як певну партійну систему того або іншого типу, змінюваність влади або наявність парламенту. Основним у всіх моделях демократії є ступінь піклування влади про суспільне благо. А те, які саме механізми це забезпечують, у цьому випадку не так вже й істотно.

Європа пройшла цей шлях. Європейська демократія й лібералізм засновані на європейській культурі. Чи може демократія, що заснована на нормах поводження європейця, на його багатовіковому культурному багажі, бути прищеплена до іншої культури? Оскільки європейські демократичні інститути — всього лише додаток до культури, на якій вони засновані. Суспільне благо реалізується через систему інститутів, що мають давню традицію. Таким чином, демократія — тільки механізм, інститут, тоді як його наповненням і сутністю є консолідоване суспільство, об'єднане єдиними цінностями й нормами життя й яке може ставити перед собою цілі та досягати їх.

Демократія — це народовладдя, і скільки країн, стільки й форм демократії. Для когось верх демократії — США, для когось — європейські країни. Проте де закінчується авторитаризм чи тоталітаризм? Демократія стійка там, де основна частина народу належить до «середнього класу». Здавалося, що ця істина добре відома оточенню Президента Віктора Ющенка, але вони не зробили абсолютно нічого для того, щоб в Україні сформувався масовий середній клас.

Багато хто в Україні сприймав демократію як якусь іграшку — гарну, але, можливо, котра не скрізь спрацьовує. Насправді демократія — це не що інше, як інструмент державного самоконтролю й автокорекції. Авторитарна влада, звичайно, може бути більш ефективною у кризові моменти (і тоді, коли на чолі її з'являються справді розумні й компетентні люди). Але згодом відсутність реального зворотного зв'язку (яку й забезпечують демократичні інститути) призводить до втрати почуття реальності та нездатності реагувати адекватно на зміни. Бо це як нервова система — якщо ви не почуваєте болю, то й із хворобою боротися не станете. Політичні та економічні катаклізми, котрі мали і продовжують мати місце в Україні у пострадянський період, — це результат не демократії, а саме навпаки — відсутності в державі реальних інструментів і звички до самоконтролю. Лише справжня демократія забезпечує регулярну зміну уряду без революцій і інших потрясінь. Різниця між демократією і тоталітаризмом — це можливість мирної зміни влади з волі народу, висловленою на виборах.

Зазвичай демократія закінчується у момент закінчення голосування. Після цього демократично вибраний ліберал, демократ, соціаліст, тиран або тоталітарист може вже почати діяти відповідно до своїх повноважень, переконань, обіцянок і планів. І часто його дії абсолютно не стикуються з даними нещодавно «рожевими і пухнастими» обіцянками своєму електоратові. Та якщо у сучасному західному демократичному суспільстві демократія можлива на рівні місцевої чи найвищої влади, коли виборець може безпосередньо впливати на дії свого делегата до органів влади, то за українських реалій, якщо ж ви уже вибрали для себе пілота державного літака, то маєте летіти з ним до кінця маршруту посадки. А доти, незалежно від того, чи посадить він успішно того літака у аеропорту добробуту і процвітання, чи розіб'є його об скелі інфляції й тотального підвищення цін на всі товари першої необхідності, замінити ви його у жодному разі аж ніяк не зможете. Але справжня демократія можлива тільки за умови, що кожний громадянин має абсолютну поінформованість і робить повністю свідомий вибір.

«ГОЛОВНИЙ ВОРОГ СВОБОДИ — ЗАДОВОЛЕНИЙ РАБ»

Крім того, демократія зароджується у співтоваристві рівних людей, а за теперішніх українських реалій говорити про хоч якусь приближену соціальну справедливість не випадає зовсім. Демократія добре б спрацювала, якби в українському суспільстві не було такої колосальної прірви у рівні добробуту окремих громадян. Чим глибшими будуть ці розходження, тим більше суспільство буде скочуватись до диктатури чи революції. Тому що тільки революція дає можливість відняти й поділити, природно, — на свою користь. Життя у пострадянській Україні доводить одну дуже просту істину — свободу не можна одержати, її можна вибороти самому. Можна скільки завгодно довго будувати філософські концепції, але набагато простіше чесно відповісти самому собі на одне єдине питання: «чи можу я у моїй країні самостійно впливати на прийняття рішень з будь-якого питання, що мене цікавить або хвилює»?

Проте не можна сказати, що й у західних демократіях усе так ідеально і безхмарно. «Головний ворог свободи — ситий і задоволений раб», —сказав якось колись один мислитель. Таким чином, множачи несправедливості заради збереження ситості (й, відповідно, слухняності) власних громадян, сучасні демократії знищують самі себе — роблячи із учорашніх громадян тих самих «задоволених рабів» суспільства тотального споживання, котрі залишаються громадянами лише за назвою. Така демократія — це ще аж ніяк не гарант особистої свободи. Гарантом при будь-якому ладі виступає тільки сам окремо взятий індивід, що володіє громадянською самосвідомістю.

Межа між демократією і авторитаризмом проходить по можливості для простої людини при бажанні ізолюватися від політики без шкоди для всіх інших сфер свого життя. Межа між авторитаризмом і тоталітаризмом проходить по можливості не робити й не говорити того, чого говорити і робити людині не хочеться. Що можна додати до геніальних слів Черчилля: «Демократія погана, але нічого кращого люди поки не придумали»? Мабуть, тільки одне — демократія, як будь-який лад, випливає з того, на якому соціально-економічному рівні перебуває держава на цей момент, саме цей фактор визначає лад, а не навпаки. Тобто зміна соціально-економічного рівня життя суспільства продукуватиме й відповідні політичної зміни.

Втім, демократія — це форма влади, за якої керування суспільством здійснюється в інтересах більшості народу. Народ намагається проводити свою волю самоврядування через своїх виборних представників — владу. Звідси й виходить, що виборність — це один із необхідних атрибутів демократії, але далеко не єдиний. Народ повинен ефективно контролювати дії влади, якій властиво швидко забувати своє призначення і займатися своїми корисливими інтересами. Одна із форм контролю влади — свобода слова і преси. Але її явно недостатньо за відсутності в Україні повноцінного правового суспільства, поділу влади й існування реально незалежного суду. Сам народ також має дорости до розуміння, що влада існує для народу, а не народ для влади. Спрощене поняття демократії та спроби її побудови прискореними темпами в Україні, ґрунтуючись тільки на свободі виборів, свободі слова та свободі приватної власності не дали бажаного швидкого ефекту.

КОЛИ МАЯТНИК НЕ ПРАЦЮЄ

По суті, демократія — механізм маятника між правими й лівими переконаннями, переміщення між індивідуалізмом і общинністю. З одного боку, — ініціатива, незалежність, право приватної власності, з іншого боку — соціальна справедливість, гарантії і т.п. Народ, виходячи з історично сформованих традицій або умов, вибирає потрібну йому форму демократії, саме те положення маятника, що підходить для нього, тому в різних країнах вона й різна. Демократія як форма існування суспільства хороша тим, що гнучка у своїх формах. Качніть вправо — і одержите нинішні США, вліво — Швецію.

Але зараз в Україні побудований антисоціальний режим, і демократія його є умовною. Оскільки громадянин, якому обрізали свободу дій, не може скористатися іншими свободами, котрі автоматично стають для нього недоступними. Демократія — це всього лише один з можливих способів встановлювати у суспільстві закони й правила їхнього виконання. І якщо закон створення законів та їхнього виконання виконується — то це і є демократія. За українських реалій геть усе вирішує правлячий клас, який фактично зазнав дуже незначних змін з моменту здобуття Україною незалежності у 1991 році. Решта: вибори й інша мішура — лише низькопробні демагогічні прийоми, щоб «пудрити мізки» довірливим громадянам. Насправді ж є група осіб, що реально управляє всім, у тому числі й суспільною думкою. Маючи владу, фінансові й медійні ресурси, вона завжди може переконати суспільство у тому, що нібито воно має шанс отримати саме те, чого воно хоче. Й більшість готова вкотре і вкотре абсолютно демократично підтримати те, чого від нього хочуть можновладці.

За останні роки в Україні біля влади змінювалися ставленики фінансово-промислових кіл, по суті, призначувані ними на посади президентів і прем'єр-міністрів, й які проводили політику вигідну, в першу чергу, цим грошовим мішкам. Демократична система керування виродилася в безмежну владу грошей і вузького кола людей, котрі ними володіють. Все інше — висування кандидатів, їхні програмні промови, вибори і т.п. — лише спектакль, криклива й вигадлива декорація, покликана тримати справжніх хазяїв у тіні та продукувати в «електорату» ілюзію його причетності до вирішення долі країни. Демократія в її українському варіанті виявилася безвідповідальною й такою, яка гнучко маніпулює системою, покликаною утримувати фактичну владу в руках вузького кола людей, не засвічуючи їх широкій публіці.

Таким чином, у разі будь- яких наявних провалів завжди винуватий тільки сам народ — адже чи не він добровільно вибирав собі подібних керівників? По своїй суті демократія у відриві від стримуючих культурно- історичних балансирів ( що йдуть скоріше від релігії, але ніяк не від самої демократії) веде до вакханалії найбільш примітивних людських інстинктів — духу наживи, неправди в ім'я матеріальної вигоди, невтримному споживанню... одним словом, — до всіх смертних гріхів, перерахованих у Біблії. Можливо, що демократії в чистому виді не існує у жодній країні світу. Оскільки в реальності демократія — це скоріше за все не лише народовладдя, а вміння розумним способом заручатися підтримкою свого народу й, наобіцявши йому «золоті гори», втілити у життя хоча б частину даних під час передвиборного змагання обіцянок. На жаль, необхідно констатувати, що у більшості випадків (поки що) все те, чого наобіцяно українському народу, не виконуються. А механізму відповідальності можновладців за подібне невиконання просто не існує. Тож чи не від цього усі поточні проблеми української демократії?..