Україна вибирає протиракетну «парасольку»
Україна, здається, втомилася зберігати нейтралітет у протиракетних «боях», які вже не перший рік ведуть між собою два її стратегічні партнери — США та Росія. Минулого тижня на саміті глави СНД ухвалили спільну заяву про необхідність збереження Договору про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) від 1972 року, а російські мас-медіа почали тиражувати слова Президента України. Леонід Кучма, коментуючи це рішення керівників Співдружності, заявив, що ухвалену заяву можна вважати відповіддю лідерів СНД на прагнення США до розгортання національної ПРО. У свою чергу, командування протиповітряної оборони України лояльно поставилося до власне російської ініціативи — створення спільної протиракетної оборони для Європи — за участі США, Росії, європейських держав і країн СНД.
Але чи означає це, що нинішні уподобання для Києва дійсно корисніші і що Україна таки зуміє хоч щось вигадати для себе? Навряд чи. Проте ніяких плюсів Києву не обіцяла й мовчазна колишня підтримка дій Америки. Але все по черзі…
КОЛИ ПЛАНИ Б’ЮТЬСЯ…
В Америки є нав’язливий план. Суть його полягає в тому, щоб до 2005 року зірково-смугаста країна могла відбити ракетну атаку з боку держав, з якими Вашингтону ніяк не вдається домовитися по-доброму. До розряду цих упертих Вашингтон відносить Ірак, Іран і, звичайно, Північну Корею. Американські розвідники переконані, що вже через 5 років ракета «Taepondong-2», над якою працюють працелюбні корейці, зможе-таки дістати до Америки через Аляску. От саме з Аляски США й готуються розгортати свою протиракетну парасольку, яка ставатиме все ширшою й ширшою і зрештою зможе прикрити від ракетної загрози всі 50 штатів.
Росії плани Америки явно не до вподоби. Москва вважає, що Вашингтон каже одне, а думає про інше. А саме про те, щоб захиститися не від корейських, а від китайських і російських балістичних ракет з ядерними боєголовками. «Плани США руйнують наявний стратегічний паритет з Росією», — каже Москва, весь час згадуючи, що ініціативи Вашингтона суперечать Договору про ПРО, який було підписано аж 28 років тому — ще під час існування СРСР. Ідея договору полягала в тому, щоб зрівняти можливості двох супердержав у захисті від стратегічних ядерних сил противника. Було вирішено, що кожна зі сторін може розкрити захисну парасольку системи ПРО лише над одним районом своєї національної території. Кожна сторона могла розташувати по 100 протиракет у радіусі 150 кілометрів. І все. Решта рідної землі залишалася беззахисною перед ядерною атакою, і це мало бути стримуючим чинником для того, хто раптом наважиться розв’язати ядерну війну першим, — бо від удару у відповідь постраждає й він. Москва не погоджується на пропозиції США внести зміни до Договору про ПРО, які легітимізували б американські протиракетні прагнення. Що недивно — створити систему ПРО над усією Росією — за зразком Америки — Москві просто не до снаги. Надто дороге це задоволення. Хоча, за великим рахунком, сьогодні лише Росія має повноцінно діючу систему ПРО — навколо столиці. У США поки взагалі нічого немає. Незважаючи на купу грошей, викинутих на технологічні й наукові пошуки, США не могли навіть прикрити один дозволений за Договором про ПРО район — навколо бази своїх ядерних сил у Гренд-Форксі. Нещодавні випробування протиракет у США також важко назвати успішними. Але апетит приходить під час їжі…
У США вже натякали, що коли Росія й надалі чинитиме опір, не погоджуючись на модернізацію договору, то Москва залишиться в цьому договорі в гордій самотності. На що президент і міністр закордонних справ Росії заявляли, що у відповідь Росія буде змушена вийти із роззбройницьких домовленостей за СНВ-2, звичайними озброєннями та ракетами середньої й меншої дальності. Останнє особливо важливо. До Америки ракети такого класу не долітають (дальність стрільби — 5,5 тис. км), але ж «перекривають» європейський простір вздовж і впоперек. І легко досягають місць у Європі, де розташовані американські військові бази та натовські пункти керування. «Це питання вже давно відпрацьоване — всі необхідні обгрунтування, наукові, економічні, військові і технічні, підготовлено. Технологічні можливості для створення угруповання ракет середньої та меншої дальності в Росії є, вони дуже прості, оскільки закладені в рамках виробництва тих носіїв, які зараз є», — стверджував командувач РВСН Яковлєв.
Але російський батіг насторожив Європу. Реалізація російської загрози означає повернення до часів «холодної війни». І якщо США, прикриті протиракетною парасолькою, почуватимуться в стратегічній заокеанській безпеці, то розморена старенька Європа не хоче натирати спину об вістря російських ракет. Це вельми неспокійне сусідство. Може, тому європейці вимушено звернули увагу й на російський пряник — на пропозицію президента РФ Володимира Путіна будувати спільну протиракетну парасольку за участю США, Росії та європейських країн. Спільний проект теоретично знімає загрозу клінчу між Білим домом та Білокам’яною. І всі будуть задоволені — Договір про ПРО вдасться зберегти.
А після обробки Європи Москва взялася за СНД. Спочатку російська сторона запропонувала поміркувати над її ініціативами міністрам оборони СНД, які збиралися в Москві напередодні саміту. Що потім вирішили президенти, зокрема й нейтральних, і позаблокових держав, ми вже знаємо. Позиція України є особливо показовою. Адже ще зовсім нещодавно, коли за ініціативою Росії, Китаю та Білорусі в ООН голосували за резолюцію про неприпустимість змін Договору про ПРО, Україна, на відміну від 54 держав, під час голосування утрималася. Фактично це трактувалося як підтримка американської позиції...
ПРОЩАННЯ З ІЛЮЗІЯМИ
А чи має власний голос Києва хоча б якусь вагу в протиракетних дебатах? «Звичайно, адже ми є учасниками Договору про ПРО», — без тіні сумніву казали насамперед українські військові. Вони оптимістично стверджували, що така участь дає можливість Києву відстежувати розробки Росії та США в цій сфері, відкриває шлях для військово-технічної кооперації у сфері ПРО із супердержавами та створює юридичну базу для створення своєї системи протиракетної оборони, яка, звісно, не потрапляє під обмеження «великого» Договору про ПРО. Як завжди, ми тішили себе ілюзіями…
Насправді в питанні про повноправних учасників Договору про ПРО є один нюанс. Після розвалу СРСР тривалий час не було ясності, хто нестиме відповідальність за виконання положень Договору про ПРО з боку розваленої супердержави. В Америці тоді існувала думка, що треба мати справу лише з Росією. Домовлятися віч-на-віч простіше, ніж у групі, де в кожного свої амбіції та інтереси. Але якщо вже Договір про скорочення наступальних озброєнь СНВ-2 виконували, крім Росії, ще й Україна, Білорусь і Казахстан, то зрештою де-факто було вирішено вважати і їх учасниками Договору про ПРО.
З правами юридичними дещо складніше. Декілька років пішло на узгодження відповідного Меморандуму про правонаступництво, який підписали 26 вересня 1997 р. у Нью-Йорку представники «протиракетної» п’ятірки. Відповідно до меморандуму, Росія зберігає за собою право володіти районом розміщення системи стратегічної ПРО навколо столиці в передбачених договором масштабах, можливість використання випробувального полігону ПРО в Казахстані, а також радіолокаційних станцій системи попередження про ракетний напад (СПРН), що залишилися на території інших держав після розпаду СРСР. В Україні таких дві — під Мукачевим і Севастополем.
Втім, є одне «але». Договір про ПРО стане багатостороннім, якщо його ратифікують парламенти країн «п’ятірки». Україна вичікує, повсякчас озираючись на Москву й Вашингтон, не поспішає подавати Нью-Йоркські угоди на розгляд до Верховної Ради. Поки Меморандум «про ПРО для п’яти» ратифікувала — й то нещодавно, 14 квітня, — лише Дума Росії. В Америці — розклад інший. Республіканці мали й мають великі претензії до меморандуму, який розширює коло учасників Договору про ПРО й дає можливість Росії використовувати станції СПРН на території колишніх радянських республік. Якщо республіканці в США виграють вибори цього року, доля багатостороннього меморандуму може бути вельми плачевною.
На такому тлі наші дипломати набагато обережніші щодо своїх висловлювань, ніж оптимісти-військові. Приміром, міністр закордонних справ Борис Тарасюк заявив про те, що Україна визначиться з позицією про можливість перегляду Договору про протиракетну оборону, коли стане його учасником: «Коли процес ратифікації завершиться і Україна стане його повноправною стороною, тоді вона матиме право висловлювати свою думку, погоджуватися чи не погоджуватися з його зміною». Ці слова міністра — ще в дусі балансування між США та Росією — прозвучали напередодні московського саміту.
ЛЮБИТИ ПО-РОСІЙСЬКИ
За словами міністра закордонних справ Ігоря Іванова, ініціатива Росії спрямована на збереження системи стратегічної стабільності в усьому світі і є альтернативою спробам США піддати ревізії Договір про ПРО від 1972 р. Іванов посилається при цьому на позитивний досвід створення та дії спільної системи ПРО, що є у країн-членів СНД, і завдяки цьому країни СНД мають конкретні технічні й теоретичні напрацювання, що дозволяють разом подумати про російські ініціативи з проблеми ПРО. Це взагалі. Тепер — про деталі.
Основний акцент Росія пропонує зробити на спільні роботи і координацію дій, насамперед у Європі, при створенні системи нестратегічної ПРО (іншими словами, тактичної), яка не суперечить базовому Договору про ПРО. До тактичної ПРО належать системи озброєнь, які можуть збивати ракети ворога з дальністю не більше ніж 3 500 км. У колишньому СРСР США такими комплексами вважають зенітно-ракетні системи З-300, якими, до речі, озброєна й Протиповітряна оборона України. В Америці така зброя ПРО ТВД (оборони театру воєнних дій) називається «Петріот», за його допомогою американці намагалися боротися з іракськими «Скадами» під час «Бурі в пустелі». Хоч є й інші зразки озброєнь, здатних розв’язувати подібні завдання.
Всеєвропейська співпраця у сфері ПРО, за Москвою, має охопити: спільну оцінку масштабів ракетного поширювання й можливих ракетних загроз; розробку концепції загальноєвропейської системи нестратегічної ПРО, порядок її створення та розгортання; створення багатостороннього Центру попередження про пуски ракет; проведення командно- штабних навчань; проведення спільних досліджень і експериментів; створення формувань нестратегічної ПРО для спільних або скоординованих дій для захисту миротворчих сил або мирного населення.
А чи цікаве це Європі? Після розпаду Варшавського договору і розширення НАТО спокійна Європа до ракетної загрози ставиться без особливого ажіотажу. Хоча, звичайно, визнають можливість ракетної загрози з боку Північної Кореї, Іраку, а також Індії з Пакистаном. Існує деякий неспокій щодо майбутнього Алжиру і Єгипту, та й то, якщо ісламський фундаменталізм набере сили, до влади там прийде екстремістський уряд, і через Судан—Іран просочаться ракетні технології. Але Європа не ставить на перше місце саме активну оборону. Вартість систем ПРО висока, гарантія захисту — не дуже. Європейці — прихильники комплексної протиотрути — з наголосом на зусилля політичні, на обмеження поширення ракетних технологій, у крайньому випадку, на окремі запобіжні заходи.
Водночас промисловість низки європейських країн уже залучено до проектів у галузі тактичної ПРО, ініційовані американцями, а Франція разом з Італією зайняті розробкою сімейства перспективних ракет класу «земля—повітря», придатних для вирішення завдань ПРО. Мають свої задуми і Німеччина, і Британія. Щоправда, про суцільну власну «парасольку» ПРО Європа не говорить. Просто якось підрахували — щоб надійно прикрити такою «парасолькою» лише деякі об’єкти у Франції та Італії, треба $50 млрд. Це, до речі, трохи менше, ніж нинішня вартість індивідуальних протиракетних ініціатив Вашингтона, для матеріалізації яких США готові виділити $60 млрд. Та на такі гроші можна купити чи принаймні перевернути догори дригом три Північні Кореї! Ну, це так, ремарка по ходу…
Росія натякає на те, що для захисту Європи можна б використати її протиракетні ЗРК С-300 або подальші модифікації системи. Звичайно, вихід зі своїм ЗРК на європейський ринок — крок привабливий. Але шанси на успіх такі ж, як і у європейських перспектив Ан-70. Європа готова платити дорожче, — але за своє. Щоб ніяк не залежати від непрогнозованої Росії. І можна бути впевненим: якщо прагматична Європа все-таки візьметься за створення власної протиракетної парасольки, то її підштовхне до цього зовсім не ракетний прогрес Північної Кореї. Після того, як Москва заявила про можливості поновлення виробництва ракет середньої і меншої дальності, Європа насамперед тепер спробує захиститися саме від російської небезпеки. Якщо, звичайно, Москва вкотре не кинула свої слова на вітер…
Але пакету російських пропозицій ціни б не було, якби він пропонувався не Європі, а іншим партнерам. Нехай Росія спробує створити братство із США, залучивши до цієї справи Китай, Індію, заради будівництва спільної захисної ПРО там, звідки можуть стартувати північнокорейські ракети чи індійські з пакистанськими. Щоб покласти край ракетній небезпеці. У цьому більше логіки, ніж чекати тих же північнокорейських ракет у Європі. І російські ЗРК С-300 чи С-400 в такій роботі будуть набагато зручнішими. Але цього не буде, як і не буде і Євро-ПРО. А якщо вивести з ініціатив Москви європейські країни, то в результаті ми маємо лише «суто російський проект» для СНД.
ДО ПРАЦІ І ПРОТИРАКЕТНОЇ ОБОРОНИ БУДЬ ГОТОВИЙ
Тепер — про головне. Чи матиме Київ хоча б якісь військові, військово-технічні чи економічні дивіденди в оплату за його лояльне ставлення до «російського проекту» ПРО для Європи?
З нашими атомними станціями, гідроелектростанціями і дамбами, хімічними підприємствами, нафто-, газо- і аміакопроводами Україні є що обороняти від руйнування. У тому числі, і ворожими ракетами. Як, проте, й будь-якій високотехнологічній державі. У нас лише за шкалою хімічної небезпеки — півтори сотні об’єктів, при аваріях на яких у зону ураження може потрапити від 40 тис. і понад 75 тис. осіб. І в ідеалі дійсно непогано б мати «парасольку» над країною, що захищає від балістичних ворожих ракет — так, про всяк випадок. Уже як розкіш. Але з військового погляду, Україну безпосередня ракетна загроза з боку держав з нестабільними політичними режимами, на зразок тієї ж Північної Кореї чи Іраку, непокоїть не дуже. Навіть менше, ніж Європу. Що нам з ними ділити і за які ідеї воювати? І на роль супердержави ми також не претендуємо.
Сьогодні актуальніша і більш відчутна для Києва проблема захисту від крилатих ракет і заборона повітряних засобів нападу. Результативність наступальних повітряних операцій США проти Іраку і Югославії — коли «Томагавків» не шкодували і натівська авіація без відпочинку прасувала непокірних, — підштовхнула Україну до пріоритетного розвитку власної протиповітряної оборони. Серед іншого, було вирішено на 1,2% збільшити чисельність ППО у складі Збройних сил України. А щодо якості? У перші роки становлення незалежності України, коли військове керівництво було не зацікавлене прикрашати дійсність, стверджувалося, що в мирний час силами ППО прикривається 40% об’єктів першої і другої категорії важливості, при приведенні до вищої міри бойової готовності — трохи більше 60%. Пам’ятаючи про знос арсеналів, обмежене фінансування, переозброєння армії протягом останніх п’яти років, навряд чи ситуація до дня сьогоднішнього могла поліпшитися дійсно кардинально. Самовідданість і досвід особистого складу ППО не можуть компенсувати недоліків, які від них не залежать. А якщо Україна все- таки розбагатіє, то головна увага все одно приділятиметься не проектам ПРО, а більш практичним — в ім’я зміцнення власної ППО. І цим пріоритетам Київ навряд чи зрадить протягом найближчих 10—15 років.
Звичайно, для України було б недалекоглядно через свою нинішню економічну слабкість повністю відмовлятися від глобальних чи регіональних ініціатив у галузі ПРО. Через ті ж 15 років розклад може бути зовсім іншим. Тому Києву важливо зберігати в себе деякі зачіпки, щоб не опинитися на узбіччі глобалізації. Але є загроза, що до того часу Україна розгубить той потенціал, який має зараз. І який усе ще з тих чи інших причин викликає інтерес і Росії, і США.
Так, наш стратегічний партнер на сході зацікавлений у безперебійній роботі станцій СПРН під Севастополем і Мукачевим, які на кілька тисяч кілометрів зондують ракетонебезпечні напрямки Ближнього Сходу і південної частини Африки. Ці станції — головна прив’язка України до Договору ПРО. Але якщо Москві вони дозволяють відстежувати ракетну загрозу по периметру своїх кордонів — чи не летить часом якась ракета в бік Росії, — то Україні від роботи цих станцій ні холодно ні жарко. Хоча спочатку й стверджувалося, що замість своїх даних Україна отримуватиме інформацію з інших СПРН (усього їх вісім), технічно питання не було вирішено. Отримувати дані в автоматичному режимі Україні не під силу, а без оперативності з них просто немає користі. Кому потрібні вчорашні новини, якщо максимальний підлітний час, наприклад, балістичної ракети від США до країн колишнього СРСР — близько 30 хвилин. Про ближчі регіони немає сенсу й згадувати.
Не маючи власної військової вигоди, Україна ще доплачує зі своєї кишені за військову вигоду РФ. Російський борг за використання СПРН сьогодні вже досяг $6 млн. Сума начебто й не дуже велика. Але зараз ці гроші взято з убогого бюджету Міноборони України, а потім борг буде погашено за рахунок постачання російського газу, як це було з бомбардувальниками. Такий взаємозалік на нашій обороноздатності позитивно не відіб’ється. Самі СПРН старіють. Російські конструктори вже продовжили на п’ять років їхній ресурс. Росія турбуватиметься про їхній справний стан доти, доки це вигідно. Хоча ще минулого року представник російського Генштабу заявив про «можливості вилучення з експлуатації систем, налагодження яких невиправдано економічно». Чи не означає це, що через певний проміжок часу нам доведеться шукати кошти і на демонтаж своїх СПРН? Щоправда, лунають голоси, що інформація з наших станцій могла б зацікавити Америку чи Європу. І вони ж фінансували б їхню роботу. Звичайно, суміщати технічні параметри різних станцій важче, ніж пристосувати кінескоп від «Електрона» до японського телевізора. Але якщо в цьому є хоча б якесь раціональне зерно, то над своїми пропозиціями Київ має задуматися вже зараз. А не дочекатися, коли СПРН перетворяться на мертві 40-метрові залізно-бетонні монументи на пам’ять про першу «холодну» війну. А навколо них крутитимуться зграї мисливців за кольоровим ломом…
Існують й інші приклади стратегічної дружби. Так, Москва переконує Європу, що Росія і СНД мають значний потенціал у галузі озброєнь, придатний, зокрема, для вирішення завдань тактичної ПРО. Так, свого часу Росія, Україна і Білорусь спільними зусиллями виготовляли комплекс ЗРК С-300. Поки що Київ намагається умовити Москву модернізувати ті С-300, що стоять в озброєнні української ППО. Це найперші комплекси з «трьохсотої» серії. Йдеться про збільшення дальності їхньої дії. Для цього треба залучити російські заводи. «Росвооружение» — як посередник — завищує ціни, які ППО України не під силу.
Якщо на тлі підтримки протиракетних ініціатив Москви українські військові і зможуть оперативно модернізувати свої «трьохсотки» — то це буде лише тактичний успіх. Адже в довгостроковій перспективі Москва взяла курс на витіснення українських послуг при створенні майбутніх поколінь високотехнологічних озброєнь безпосередньо орієнтованими на завдання ПРО. Так, комплекси С-400 виготовлятимуться без допомоги України. Кілька місяців тому Росія і Білорусь підписали міждержавну угоду про створення корпорації «Оборонні системи» з виробництва озброєнь ППО-ПРО. Україні там місця не знайшлося — незважаючи на давні коопераційні зв’язки. «Та ми й самі не дуже хотіли», — кажуть тепер наші військові.
США в протиракетній суперечці з Росією намагалися заручитися політичною підтримкою Києва, не розплачуючись за це нічим. Ну, хіба що глибокою вдячністю за вагомий внесок України до світової та європейської безпеки. Ще на початку цього року, коли позиція Києва з проблеми ПРО була швидше ближчою до американської, ніж до російської, на переговорах з Москвою Вашингтон не відносив Україну до тих країн, які можуть грати іншу роль, окрім паркетно- політичної. Так, у базовому пакеті пропозицій США з питання ПРО для Росії від 20 січня 2000 року вже обговорювалися ті моменти, які частково реалізовувалися після зустрічі Путіна і Клінтона (перед коротким його візитом до Києва із закликом «боротися і перемагати». Наприклад, про створення спільного Центру обміну даними від систем раннього попередження і повідомлення про пуски ракет чи про можливість введення окремих країн до програми випробувань ракет ПРО ТВД. Так ось, до таких випробувань, з точки зору США, можуть бути залучені тільки окремі члени групи країн великої «Вісімки». Якщо це розумно, зазначалося в цих документах, то представники цих країн можуть брати участь і в роботі Центру, мета якого — організація безперервного обміну інформацією про пуски балістичних ракет і космічних ракет-носіїв, що отримується від систем раннього попередження (СПРН) РФ і США. І якщо зараз Володимир Путін пропонує європейцям, крім спільної ПРО, направити і свого представника до спільного Центру, то це зовсім не російська імпровізація.
Україна — не у «Вісімці». Тож з приводу єдино можливих дивідендів України, пошлюся на слова посла США в Києві Стівена Пайфера, поширені агентством ІТАР-ТАКС. Коментуючи домовленість між США і Росією про створення Центру обміну даними, він сказав, що в його роботі буде задіяно й українські станції СПРН і що також можливі замовлення українським оборонним підприємствам для виробництва додаткових антен і радарів. Як кажуть, дрібниця — а приємно…
