Україна як альтернативний шлях руського розвитку
Як ми прогнозували раніше, в нашій країні українізація «спіткнулася» об демократизацію. Будь-яка політична сила загальнонаціонального масштабу зацікавлена в голосах російськомовних виборців. Просто їх надто багато — навіть у столиці, за даними Центру ім. Разумкова, більшість киян у повсякденні розмовляють виключно або переважно російською. У цих умовах подальше проведення політики українізації, що наражається на різке неприйняття численного російськомовного електорату, подібне до політичного самогубства.
Якщо піднятися над нескінченною суперечкою між україномовними поборниками історичної справедливості й російськомовними борцями за права людини, стає очевидним, що після остаточного провалу добровільно-примусової українізації всієї країни протистояння з Росією в культурному, історичному, ідеологічному, конфесіональному й ментальному аспектах нікуди не зникне. Це протистояння має цивілізаційну причину, й вищезгадані аспекти є лише її відображенням.
Спробуємо розглянути форми цього протистояння після того, як Україна пройде етап шароварного патріотизму.
Після зменшення актуальності мало не головного українського дискусійного питання на всіх рівнях стане очевидною альтернативність українського шляху для Росії. Більше того, це буде ще й руський шлях, альтернативний російському.
По-перше, тому що частка російськомовного й російськокультурного населення є великою не лише в масштабах України, а й у масштабах Росії.
По-друге, тому що в самій Росії частка слов’янського населення скорочується з катастрофічною швидкістю.
У чомусь відродиться ситуація стародавніх часів, коли руський світ був представлений низкою досить великих і конкуруючих між собою державних утворень. Тоді у Московії було щонайменше дві альтернативи руського шляху. Це Новгород і Велике князівство Литовське й Руське. З багатьох поглядів вони розвивалися більш динамічно й збалансовано, ніж Москва, мали вищий рівень освіти населення, освоєння територій та інтеграцію до міжнародної системи розподілу праці того часу. Більше того, в історичному, етнічному й культурному планах — більш руськими, ніж сама Москва з околицями. Ну й, звісно, були більш демократичними, ніж деспотична Москва.
Тепер спробуємо обгрунтувати найбільш спірну тезу про Україну як руську країну.
До речі, якщо в когось саме слово «русская» по відношенню до України викликає категоричне неприйняття, то його можна замінити на «руська» від слова Русь, причому в обох мовах. Але якщо ми визнаємо, що сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, то ми маємо визнати, що це руська, підкреслюємо — руська, а не російська, країна. Від того, що осілий народ у певну епоху змінив назву своєї країни, він не став іншим. Наприклад, 1 грудня 1991 року народ проголосував за незалежність України. Чи означає це, що, переставши бути частиною радянського народу, вже наступного дня люди стали абсолютно іншими, з іншою ментальністю й культурою?
Інший приклад. Історична традиція говорить про візантійців, хоча всім відомо, що вони самі себе називали не тільки греками, а ще й римлянами, тобто жителями Нового Рима — Константинополя. А їхня інша назва «ромеї» теж є зовнішньою. І це нікого не бентежить — в історії повно прикладів декількох назв одного й того ж народу. Якщо люди залишаються на місці, то вони залишаються одним народом, хоч би як мінялася його внутрішня або зовнішня назва. Більше того, стверджувати протилежне означає наслідувати старі історичні традиції Російської імперії. Свого часу придворні російські історики чого тільки не вигадували, намагаючись обгрунтувати взяту зі стелі тезу про поступове переміщення руського народу та його культури й історичного центру з територій колишньої Київської Русі до майбутньої Московії.
Зрештою, загальновизнаним центром англійського світу є Лондон, незважаючи на спроби позиціонування США як лідера англосаксонського світу. Точнісінько так само Київ і Новгород залишаються справжніми центрами руських земель, незважаючи на загальноруські претензії вискочки Москви. Зважаючи на те, що спільна частка російських українців і білорусів у населенні Москви становить менше половини й продовжує скорочуватися, ці претензії виглядають дедалі смішнішими.
Але як звичайна людина зможе бути українцем, залишаючись при цьому руським? Приблизно так, як бути швейцарцем, залишаючись при цьому німцем, або бути бельгійцем, залишаючись франкомовним валонцем. У Європі це звична річ. Та й в Україні теж невипадково більшість російськомовних громадян вважають себе патріотами України, відстоюючи при цьому свою ідентичність.
В умовах неминучої й тривалої конкуренції з Росією наскільки сучасній Україні вигідне позиціонування як альтернативного центру руського світу?
Наскільки зміна українсько-російського протистояння на українсько-руське, з одного боку, й московсько-російське, з другого, вигідна Україні як країні загалом?
По-перше, це зміна внутрішнього протистояння на зовнішнє. А в перспективі — його експорт усередину самого російського суспільства, в якому неухильно зменшується частка слов’янського населення.
На рівні нових символів для антиросійських націонал- патріотів усе гранично просто. Київ — мати міст руських? Правильно, але руських, а не російських. Севастополь місто руської слави? Теж правильно, але слави знов-таки руської, а не російської. І сучасна назва Русі — Україна, але аж ніяк не Росія, яка взагалі як країна з’явилася у XVIII столітті. А як же Новгород як інший центр землі Руської? Після того геноциду, що його регулярно вчиняли московські князі з Новгородом, Москва не може претендувати на культурну спадщину північно-західної Русі. У розвиток цього наведемо вже зовсім радикальну тезу — це не Україна, а Росія є територією з невизначеним статусом, історичною й культурною спадщиною. Словом, поле діяльності для радикалів — неоране.
По-друге, підвищення консолідації суспільства за рахунок усунення внутрішнього протистояння дозволить нарешті розпочати системні реформи. Зверніть увагу, що значна частина рішень парламенту ухвалюється більшістю, близькою до консенсусу. За надзвичайно високого рівня політичної конкуренції інакше бути не може, реальної більшості немає ні в кого. Та й Президент у стратегічному плані мало що може зробити без узгодження зі св оїми політичними конкурентами. Але системних реформ унаслідок численних внутрішніх протиріч практично немає. За будь-якої коаліції суперечності всередині неї майже такі самі, як і між коаліцією й опозицією. Пом’якшення внутрішніх протиріч у культурній і мовній сферах дозволить хоч щось зрушити з місця.
По-третє, руське, й при цьому альтернативне російському, позиціонування України сприятиме припливу іммігрантів з РФ. Багато кому це може не сподобатися. Але Україна втрачає населення такими темпами, що вибирати особливо не випадає. Або ми стимулюватимемо повернення наших людей та імміграцію з Росії й Ізраїлю, або країну поступово заповнять вихідці з мусульманських країн і Південно-Східної Азії. Що краще? Думайте самі.
І нарешті, ідея України як істинно руського центру дозволить заповнити вакуум, що утворюється в результаті, з одного боку, краху концепції України як фактично мононаціональної держави, а з другого боку, краху надії на швидку євроінтеграцію. Вона легко вбудовується в загальнонаціональну ідею, прийнятну для жителів усіх регіонів країни.
Ми не думаємо, що українські націоналісти раптом різко стануть русофілами. Але, програвши вибори поспіль 3-4 рази, багато людей мимоволі замисляться над зміною базової парадигми.
Зрозуміло, що ідея руської України, альтернативної РФ, є дискусійною. Ми не представляємо її як єдино правильну.
Автори пропонують усім критикам запропонувати свій варіант продовження добровільно-примусової українізації з одночасним залученням російськомовного електорату. Причому не в далекій перспективі, а на найближчих загальнонаціональних виборах.
Альтернативність України по відношенню до Росії виявлятиметься не тільки на культурному й мовному рівнях.
Замість курсу на відродження або розбудову наддержави, відмову від глобальних претензій на користь підвищення якості життя конкретної людини, а не абстрактної, нехай і великої, країни загалом.
Замість енергетичної імперії, що експортує сировину, ставка на відновлювальні ресурси, використання транзитного потенціалу й обробну промисловість.
Замість стратегії експансії з переважанням екстенсивного розвитку, нове трактування класичної української теми «моя хата з краю» з пріоритетом стабільності й поступовим формуванням країни як притулку на тлі загострення глобальних криз.
Замість марнотратного й дедалі менш ефективного в нових умовах мілітаризму збереження низької частки військових витрат у бюджеті країни з використанням нових принципів оборонної доктрини.
Замість політичної централізації країни та керованої демократії збереження високого рівня політичної конкуренції й плюралізму.
Перелік все більш очевидних ознак альтернативності Росії можна продовжувати.
Менш очевидною поки є альтернативність розвитку України для своїх західних сусідів.
На основі довгострокових тенденцій розвитку України, визначених за допомогою Моделі розвитку технологічної цивілізації, ще до Майдану ми прогнозували, що Україна ніколи не вступить ні до ЄС, ні до НАТО.
Розрахунок був простий — лавиноподібне наростання протиріч і системна криза й у ЄС, і в НАТО розпочнеться раніше, ніж Україна буде готова до вступу, а гострота цієї кризи зробить його взагалі неактуальним.
Зараз цей прогноз можна тільки підтвердити.
Якщо так, то зі сповзанням західноєвропейської економіки від стагнації й застою до кризи, зі зниженням ефективності традиційної західної системи забезпечення безпеки, з тим як почне тріщати по швах не тільки концепція сталого розвитку, а й загальноєвропейського економічного й демократичного простору, почне виявлятися альтернативність розвитку України й відносно своїх західних сусідів.
Помилковість тези про те, що Україна, нехай із запізненням, повторює шлях Польщі, країн Балтії й інших своїх західних сусідів, згодом стане такою ж очевидною, як зараз тези про те, що українська економіка розвивається за російським сценарієм, але також із запізненням на 5—8 років.
Україну поступово почнуть розглядати не як країну, що наздоганяє загальноєвропейський потяг, а як можливу альтернативу йому для своїх західних сусідів.
І без вступу до ЄС економіка України розвивається більш швидкими темпами, не лише ніж ЄС загалом, а й швидше, ніж економіка країн — нових членів ЄС.
І без вступу до НАТО Україні вдається відстоювати свою реальну незалежність, передусім від Росії, причому без істотного збільшення частки військових витрат у бюджеті країни.
І без вступу до ЄС Україна розвивається в демократичному напрямку, на відміну від низки «старих» демократичних країн.
Крім цього, неінтегрована Україна багато в чому стоятиме осторонь зростаючої на всіх рівнях європейської нестабільності й зниження ефективності управління.
І тоді в тій же Польщі, Словаччині або балтійських країнах в умовах набирання обертів системною кризою ЄС на Україну дивитимуться як на нереалізований шлях розвитку самих цих країн.
Ось тоді альтернативність України й до Заходу загалом стане очевидною.
Для скептиків наведемо свіжий приклад. Ще не так давно російський рубель справедливо називали дерев’яним. Зараз, на думку низки експертів, він увійшов в число найбільш перспективних валют світу. А зовсім нещодавно такий прогноз більшістю розглядався б як абсолютно не реальний. Українські ж перспективи анітрохи не гірші, а за цілою низкою чинників набагато кращі й за російські, й за більшості країн ЄС.
I все-таки, чому я «за»
Оригінальну точку зору наших авторів коментує Олександр Сушко, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України. Також чекаємо відгуків і запрошуємо вас до відкритої дискусії на порушену тему.
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Я думаю, що основний аргумент на користь євроінтеграції нам учора у своєму характерному стилі підказав мер Москви Лужков. Він абсолютно щиро заявив, що представляє думку значної частини російської еліти про те, що незалежно від того, чи прямує Україна до НАТО, чи не прямує, відторгнення Криму та Севастополя — це лише питання часу і політичної волі, й це робитиметься Росією. Як відомо, що у Кремля на думці, те у Лужкова на язиці. Ми самі пам’ятаємо, що зазіхання на територіальну цілісність, суверенітет України тривають із самого початку її незалежності. Тому було б дуже наївно вважати, що відмова від євроатлантичного курсу дасть певні гарантії того, що Росія полишить ідеї про підпорядкування України в цілому або про відрив Криму від України.
Прикладом неуспішності альтернативності євроатлантичному курсу є Молдова, яка проголосила свій нейтралітет ще у 1994 році, записавши це як положення Конституції. Ми бачимо, що це абсолютно не допомогло цій країні впоратися з інспірованими Росією сепаратистськими рухами в Придністров’ї. Вона залишилася найбіднішою країною Європи. Тепер подивимося на Молдову і поставимо собі питання: яку проблему національного розвитку вона вирішила завдяки проголошенню нейтралітету? Жодну. Тому аргументація щодо того, що Україна може за допомогою відмови від євроатлантичної інтеграції вирішити якусь важливу проблему свого розвитку, абсолютно не підкріплена жодними аргументами. Тим часом країни, які проходили шлях вступу в НАТО і ЄС, демонстрували більші успіхи у внутрішніх реформах. Згадаймо ту якість зростання, яку досягли країни Центральної та Східної Європи, коли інтегрувалися. Ними протягом 10 років було досягнуто рівня 50% розвитку від рівня розвитку в старій Європі, про що ми можемо тільки мріяти. У нас цей показник складає максимум 20%, хоча стартові умови були однаковими.
Зрозуміло, що Європа критично до себе ставиться, і європейці чесно та щиро обговорюють усі проблеми, які виникають на порядку денному. Але тепер подивимося, яка є тому альтернатива. В Європі альтернатива ЄС і НАТО — українська, білоруська, російська. Але хоча б один із цих прикладів демонструє кращий рівень організації влади, суспільства, економіки, хоча б по одному з параметрів? Це дуже сміливо, критикувати іноземців. Мовляв, у них там перманентно виявляється криза, все руйнується. Але коли реально дивишся на речі, то у них там все гаразд. У них дійсно є певні міркування щодо того, куди йти далі, бо ЄС дійсно пройшов дуже великий шлях, значний етап розширення. Було б дуже недалекоглядно хапатися за європейську самокритику, щоб виправдовувати власну нездатність адаптуватися до європейських норм і стандартів.
Я впевнений, що якби не постійний тиск суспільства, який примушує нашу владу дотримуватися рамок пристойності, якби не батіг з боку Ради Європи, ОБСЄ, ЄС, то з нами сталося б взагалі невідомо що. Україна є країною з однією з найбільш неефективних моделей влади, у нас усе розбалансовано. Демократія — це ефективно функціонуючі представницькі та виконавчі органи влади, а цього в Україні й близько немає.
