Українська матрьошка

Відповідно до наближення виборів до Дніпропетровщини зачастили столичні емісари Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина». «Будити» громадськість на батьківщині сім’ї Тимошенко вже приїжджали академіки О. Білорус і М. Павловський, які презентували свої наукові праці. З’являлися перед місцевою публікою також Д. Чобіт і С. Хмара. Перший — як письменник, другий — як читач і літературний герой на презентації книги, написаній про нього і виданій... два роки тому. Автор цієї книги — дніпропетровська поетеса Леся Степовичка, вивчивши життєвий шлях і кар’єру Степана Ільковича, вирішила назвати свою працю «Rara avis», що у перекладі з латині означає «рідкісний птах» або «біла ворона». І хоч прихильники С. Хмари, не погоджуючись з такою назвою, величали його «орлом», сам він скромно давав зрозуміти дніпропетровцям, що вони досі не роздивилися набагато більшого «птаха».

Йшлося, зрозуміло, про Юлію Тимошенко — «унікального підприємця та політика» з Дніпропетровська, яка у недалекому минулому намагалася взяти під своє «крило» не тільки газовий ринок, але й паливно-енергетичний комплекс України, а нині оголосила боротьбу із засиллям олігархічних кланів. І хоч, як кажуть у народі, «знати птаха по польоту», а на Дніпропетровщині ще не забули славні справи тимошенківської корпорації «ЄЕСУ», що процвітала у часи П. Лазаренка, з посланцями «Батьківщини» у чомусь важко не погодитися. На відміну від інших політиків із дніпропетровським «корінням», Юлія Тимошенко залишається у себе на батьківщині, як це не дивно, персоною маловідомою. Схоже на те, що вона ніколи не прагнула «світитися» перед своїми земляками, вважаючи за краще їхати із промовами до Львова чи Донецька, але аж ніяк не до Дніпропетровська. Навіть бувалі журналісти насилу пригадують ледь чи не єдину прес-конференцію в «ЄЕСУ», коли сердита Юлія Володимирівна критикувала дії Генпрокуратури і податківців. Пізніше загубилися сліди і наймогутнішої корпорації, що пустила коріння, як кажуть, у регіони України. Про нинішнього лідера «Батьківщини» на її батьківщині сьогодні нагадує тільки скромна парторганізація, на заходах якої мигтять обличчя колишніх функціонерів лазаренківської «Громади» та деяких родичів колишньої «газової принцеси».

З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ БАТЬКІВЩИНА?

І все ж пам’ять про Юлію Тимошенко, яку багато хто пам’ятає як Юлію Григян, серед земляків остаточно не стерлася. Адже як би там не було, а у Дніпропетровську вона народилася, виросла і нажила чималий капітал. Пригадується, на одній із останніх презентацій, влаштованих прихильниками «Батьківщини», немолода жителька міста охоче ділилася спогадами з місцевими журналістами, стверджуючи, що ніби добре знала родичів Юлії Володимирівни, які проживали на вулиці Південній і проспекті Кірова, її матір — диспетчера АТП Людмилу Миколаївну, батька — простого інженера Володимира Абрамовича, а також бабусю Марію Осипівну, яка колись працювала технологом на кондитерській фабриці. Згадувала жінка і про маленьку Юлю, що проживала разом з матір’ю в звичайнiй «хрущовці». На завершення вона подарувала нещодавно видану у Києві книгу «Невыполненный заказ», автор якої брав інтерв’ю у самої Ю. Тимошенко.

Відвертості Юлії Володимирівни, якщо їх можна назвати такими, і справді цікаві. Так, розповідаючи про своє далеке дитинство і клаптеві штори у батьківській квартирі, вона, судячи з опублікованого, словом не обмовилася, наприклад, про школу та своїх наставників-вчителів, а також про шкільних товаришів. Виглядає це тим більше дивно, що більшості наших громадян, які пам’ятають, «з чего начинается Родина», подібні спогади гріють душу. Проте про роль вітчизняної школи й освіти немало чудових слів написано у програмних документах партії «Батьківщина». Однак, читаючи їх, чомусь пригадуєш історію, що сталася у Дніпропетровську з середньою школою № 75, яку закінчувала сама Юлія Тимошенко.

Школа ця розташована у районі проспекту Кірова, на схилі значної балки. У середині 90-х, якраз у ті часи, коли сімейний бізнес Тимошенко перебував на крутому підйомі, «рідна» школа Юлії Володимирівни поповзла вниз. Стіни ще не старої будівлі дали небезпечні тріщини, і, щоб уникнути гіршого, учнів разом із педколективом «тимчасово» перевели до СШ №16. Відтоді протягом багатьох років два навчальні заклади тулилися під одним дахом. Щедрого спонсора серед місцевих бізнесменів так і не знайшлося, а влада довго не могла знайти менше 5 млн. гривень у «дірявій» казні міста. Проблема 75-ої школи неодноразово обговорювалася на сесіях міськради і в місцевій пресі, але ситуація практично не змінювалася, поки на неї не звернуло увагу керівництво держави. Так чи інакше але у вересні минулого року відновлену будівлю урочисто передали учням і педагогам. Тепер на її стіні висить пам’ятна табличка, яка інформує про те, що школу № 75 було «реконструйовано на виконання Указу Президента про національну програму «Діти України». За іронією долі, частина коштів на відновлення школи надійшла від продажу земельної ділянки якраз під тією будівлею, де колись знаходився офіс «Єдиних енергетичних систем України» — корпорації, що оперувала у середині 90- х річним обігом у 10 мільярдів доларів!

Звісно, вчителі СШ № 75 свою знамениту випускницю ніколи не забували, а у директора школи досі зберігається колективна фотографія десятикласників, на якій юна комсомолка Юлія Григян пильно дивиться у майбутнє. Щоправда, педагоги ніяк не можуть пригадати, коли востаннє бачили Юлію в стінах рідної школи. Не з’явилася вона, як кажуть, і на останньому ювілеї випуску, хоч там її, безумовно, чекали. Наставники на колишню ученицю, за їхніми словами, не ображаються і розуміють, що життя великого бізнесмена, а тим більше, політика, який піклується про благо України загалом, сповнене турбот. До того ж, — кажуть вони, — Юлія Володимирівна — «жінка сімейна, а хто з нас не знає, що таке сім’я?»

КОХАННЯ, КОМСОМОЛ І... СІМ’Я

Про сім’ю Тимошенкiв, з якою Юлія Григян — проста дівчина з проспекту Кірова — внаслідок заміжжя поріднилася у студентські роки, у Дніпропетровську розповідають ледь чи не легенди. Незважаючи на скромні згадки Юлії Володимирівни про те, що «сім’я чоловіка була анітрохи не багатшою, ніж наша з мамою», її голова — Геннадій Афанасійович Тимошенко — у радянські часи займав вельми помітні посади. Випускник транспортного інституту, він пройшов усі сходинки кар’єри місцевого керівника — працював головним інженером в управлінні Придніпровської залізниці, начальником управління ліфтового господарства, головою Кіровського райвиконкому м. Дніпропетровська. Понад десять років Тимошенко-старший очолював обласне управління кінофікації — організацію, що мала у своєму розпорядженні могутню матеріальну базу і займалася не тільки кінопрокатом, але й розвитком мережі кінотеатрів по всій області. У період «перебудови» в культурних установах подібного типу початківці-підприємці жваво крутили відеофільми, торгували відео- та аудіокасетами, а у вестибулях гриміли дзвінкою монетою гральні автомати.

Згадуючи про той період, Юлія Володимирівна, яка встигла після закінчення Дніпропетровського університету декілька років попрацювати інженером-економістом на Дніпровському машинобудівному заводі, визнає, що її шлях у бізнес почався з відеопрокату. Підґрунтя для цього, як можна здогадуватися, була найблагодатнішим. І хоч Ю. Тимошенко, нібито відмежовуючись від партійно-комсомольського бізнесу, заявляє, що «не було членом КПРС і не була «завзятим комсомольським активістом», у всіх її життєписах фігурує такий собі молодіжний центр «Термінал».

А ось він-то якраз і виявляється, якщо ближче придивитися, звичайною комсомольською «госпрозрахунковою» структурою, створеною в серпні 1989 року при Ленінському райкомі ЛКСМУ м. Дніпропетровська. Рішенням бюро того ж райкому центру виділили статутний фонд і затвердили штати. За практикою, яка тоді існувала, подібні підприємства затверджувалися ще й на бюро обкому, а відрахування від господарської діяльності повинні були поповнювати комсомольську казну. Проте молоді підприємці, які отримували чималі пільги, як згадують колишні комсомольські функціонери, швидко освоювали технології, які дозволяли працювати передусім на свою кишеню. Усього при Дніпропетровському обкомі ЛКСМУ в ті часи, коли його очолював нинішній лідер «Трудової України» Сергій Тігіпко, існувало ледь чи не півтори сотні подібних «госпрозрахункових формувань». Серед них у довіднику обкому можна знайти і МЦ «Термінал», який займався «культурними програмами і відео», розташований він, судячи за вказаною адресою, у... літньому кінотеатрі парку ім. Шевченка. Як би там не було, але в Дніпропетровську жартують, що під відомим ленінським лозунгом «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно» цілком могло б стояти прізвище Тимошенко. Щоправда, повісити цей лозунг у Дніпропетровську сьогодні, по суті, нікуди — майже всі кінотеатри міста приватизовані і перетворені у торгівельні точки. Цією метаморфозою нещодавно зацікавився обласний прокурор, який намагається розібратися в сценарії «приватизаційного» серіалу.

Звичайно, за давністю років Юлія Володимирівна щось могла і забути. Принаймні, сьогодні вона лише згадує, як році десь у 1990 «у друзів батьків чоловіка» потай позичала 5 тисяч карбованців на обзаведення бізнесом. «А через п’ять років, — мимохідь зауважує Ю. Тимошенко, — ціною неймовірних зусиль (чи варто розповідати про них сьогодні?) корпорація, яку я до того часу очолювала,... мала річний обіг у 10 мільярдів доларів».

Скромність, як відомо, прикрашає людину, але чому б Юлії Володимирівні, яка досягла феноменальних результатів у бізнесі, і справді не поділитися секретом досягнення успіху, наприклад, із молодим поколінням українських підприємців. Громадськості, безумовно, цікаво було б дізнатися, зі складання яких капіталів уже навесні 1991 року в Дніпропетровську з’явилася корпорація «Український бензин» (КУБ), яка у першій половині 90-х стала ледве чи не монополістом у забезпеченні сільського господарства області нафтопродуктами? Як відомо, трейдери того часу непогано поживилися на бартерних схемах, які дозволяли не тільки за безцінь отримувати сільгосппродукцію, але й квоти від місцевої адміністрації на торгівлю металом.

«Ідеологом» КУБу багато хто вважає колишнього працівника обласного апарату Олександра Гравця, який нині проживає в Ізраїлі. Але важливо інше — на початку 90 х не тільки аграрний сектор, але й уся індустріальна Дніпропетровщина опинилася у міцних руках губернатора Лазаренка, без уваги якого не залишилася жодна сфера підприємництва, де робилися великі гроші. Важко навіть передбачити, що у заповідній зоні губернаторських інтересів — сільському господарстві, яким Павло Іванович керував і як завідувач відділу обкому КПУ, і як начальник обласного управління агропромислових об’єднань (у просторіччі — ОБЛАПО), будь- хто міг займатися «самодіяльністю». Про характер відносин, що складалися між бізнесом і владою, мабуть, можна судити з теперішніх заяв американських і українських правоохоронних органів, з яких зрозуміло, що підприємцям пропонувалося поділитися часткою на умовах надання «статусу найбільшого сприяння». Тим, що потрапили під таку «кришу», вдалося піднятися, як на дріжджах, тим більше, що джерелом первинного капіталу могли бути кошти, «що залишилися у спадок» від комсомолу та партії, «проріхи» в бюджеті і просто гроші тіньових ділків, якими місто на Дніпрі славилося і в роки соціалізму. Від складання цих капіталів, як гриби після дощу, на початку 90-х виникли приватні банки, корпорації та інші комерційні новоутворення. І стояли за ними аж ніяк не молоді фахівці з наукової організації праці.

У зв’язку з цим пригадуються відвертість дніпропетровського бізнесмена середньої руки, який у приватній бесіді розповідав, як через свою наївність на початку 90-х подався було до «газової» сфери. «Після довгого ходіння по кабінетах, — зі сміхом зізнався він, — я зрозумів, що «стороннім» там робити немає чого». Підприємцю, який одночасно з Тимошенко починав займатися бензиновим бізнесом, за його зізнанням, «залишилося лише облизнутися».

Проте у Юлії Володимирівни, точніше у структур, в яких вона працювала, все виходило. Співдружність ця виявилася недовгою, і восени 1995 року було створено корпорацію «Єдині енергетичні системи України». Розквіт ПФК «ЄЕСУ» дуже дивно співпав з виходом П. Лазаренка на новий виток політичної і господарської кар’єри у Кабміні, а початок її занепаду — з відставкою Павла Івановича і подіями, що послідували за цим. Так чи інакше, але корпорація у згаданий період стає найбільшим в Україні оптовим імпортером російського газу. У 1996 — 1997 роках ЄЕСУ постачала його до семи областей, відповідала за взаєморозрахунки з РАТ «Газпром» та АТ «Укргазпром» у частині транспортування газу територією України. Крім того, корпорація одержала право забезпечувати газом комунально-побутову сферу і населення. Чи варто дивуватися, що до «зони впливу» ЄЕСУ потрапили тисячі підприємств, а обіг корпорації почав обчислюватися мільярдами. Такий небувалий фінансовий успіх, звичайна рiч, асоціювався з ім’ям президента корпорації, яку й почали величати у пресі «газовою принцесою». Титул принца або короля чомусь залишився вакантним, хоч ім’я основного претендента ні для кого не було секретом.

Проте трапляється, що коронованих персон «грає почет». А люди, знайомі з роботою корпорації «не з чуток», не заперечують жвавого характеру Юлії Володимирівни, у той же час справжнім «мозковим центром» ЄЕСУ і творцем хитромудрих схем вважають усе того ж віце-президента О. Гравця, а організатором роботи — генерального директора Геннадія Афанасійовича Тимошенка. Говорять, що саме Тимошенко-старший, давній знайомий П. Лазаренка і знавець дніпропетровських кадрів, зміг зібрати під дахом корпорації безліч колишніх чинів обласної і міської влади, керівників підприємств та правоохоронних органів, задіявши їхні широкі зв’язки — капітал не менш цінний, ніж гроші.

Цікаво, що переважна більшість дніпропетровців у ті часи навіть не підозрювала про існування у їхньому місті «сімейної» корпорації з багатомільярдним обігом. Великі справи творилися без бучної реклами, у тиші кабінетів. Так же тихо, після початку гучних викриттів, що послідували за відставкою Лазаренка, звідти «відчалили» навчені досвідом люди. Деякі з них, очевидно, не бажаючи спокушати долю, поїхали дуже далеко. Могутня корпорація, велика «трудова сім’я», що колись мала півтори тисячі штату і, за деякими даними, заборгувала до казни 1,4 млрд. гривень, під пекучими поглядами податкових інспекторів, як айсберг, розтанула й розтеклася безліччю струмочків...

ЗА СТАНIСЛАВСЬКИМ

Сама «газова принцеса», яку ще у кінці 1996 року дніпропетровська сім’я благословила на депутатство у Верховній Раді, разом з опальним прем’єром П. Лазаренком спробувала очолити «політичну опозицію» у вигляді Всеукраїнського об’єднання «Громада». Свекор Юлії Володимирівни — генеральний директор ЄЕСУ Г. А. Тимошенко — активно «розлив» на засновників конференції дніпропетровської обласної організації цієї партії, попутно розповідаючи журналістам, що його сім’я вже заробила собі на безбідне існування, а тепер дуже хоче «зробити щось і для України».

Для початку на всій території Дніпропетровщини було організовано «добровільно-примусовий» запис до партійних лав цілими трудовими колективами. Про цей унікальний досвід «партійного співжиття» дніпропетровці досі згадують з особливим почуттям. Пам’ятають вони й про подачки пенсіонерам перед минулими парламентськими виборами, після яких з’ясувалося, що лідер «Громади» займався «благодійністю», розпродуючи комунальну власність «українсько-панамським» компаніям.

Говорять, що близькі до Юлії Володимирівні люди ще тоді радили їй розіграти сварку з Павлом Івановичем, дистанціюватися від нього і зберегти бізнес, однак колишній «газовій принцесі» було ніби нелегко зупинитися. У тому числі й з ідеєю імпічменту Президенту, яку у зв’язку з явною утопічністю не схвалював і сам П. Лазаренко. «Суперечка» з ним відбулася, судячи з усього, лише понад рік по тому, коли екс-прем’єра і добродійника загнали у кут швейцарські та українські правоохоронні органи. А незабаром у парламенті з’явилася фракція з колишніх прихильників Павла Івановича і партія «Батьківщина», що має, як і «Громада», специфічно-дніпропетровське «коріння». Тепер, судячи з висловлювання Юлії Володимирівни, вона активно відхрещується від зв’язків з Лазаренком, називаючи їх «міфічними». Подібна амнезія у більшості дніпропетровців викликає лише іронічні посмішки.

Як жодний інший політик України Юлія Тимошенко володіє справжнім даром перевтілення. Її артистичні дані відзначають шкільні вчителі і колишні однокласники, а дніпропетровський письменник і автор численних романів про життя місцевої «знаті» Володимир Чередниченко навіть запевняє, що у студентські роки ніби грав з Тимошенко в одній виставі.

Кажуть, що зовсім не випадково на різних етапах своєї політичної кар’єри Юлія Володимирівна з’являлася перед електоратом у новому образі. Так, виборці Бобринецького округу на Кіровоградщині мали щастя споглядати «чудотворні діяння» газової «мадонни», нагородженої орденами Св. Варвари. Пізніше іконний образ Ю. Тимошенко, очевидно, під впливом слави британської принцеси Діани, м’яко еволюціонував у «Леді Ю.» «Бунтівному» періоду з відсидкою у СІЗО відповідав імідж «української Жанни Д’Арк», а останнім часом, перед парламентськими виборами, Юлія Володимирівна своїм зовнішнім виглядом багато чим нагадує військовий плакат «Батьківщина-мати кличе!», явно запозичений у Наталії Вітренко.

Не виключено, що така «багатоликість» стала причиною майже анекдотичного випадку, про який розповів один iз колишніх однокласників Юлії Тимошенко. За його власним зізнанням, він довго не міг зрозуміти, що лідер «Батьківщини», що гнівно метає стріли у політичних опонентів, це і є та сама Юлія Григян, з якою йому довелося вчитися у школі. Щось подібне доводилося чути й від колишніх однокашників по університету і викладачів, які ледве пригадували тиху і непримітну студентку. Образ реальної Юлії Володимирівни у свідомості багатьох її земляків виглядає ще прозаїчніше. Хоче того Ю. Тимошенко чи ні, але у свідомості дніпропетровців вона міцно асоціюється зі своїм колишнім соратником... Говорять, що у центрі Дніпропетровська, у торгових рядах, де продаються вироби народних промислів, якийсь умілець з успіхом торгує «політичними» матрьошками. Одна з них дивно схожа на Лазаренка. Всередині у нього, як можна здогадатися, знаходиться маленька, схожа на Тимошенко...