Українські проблеми та російський фактор:

Регіональне представництво німецького фонду імені Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі організувало поїздку групи українських експертів до Берліна для обговорення теми «Енергетика і закордонна політика після газової кризи». У складі групи — Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики при Дипломатичній академії МЗС України; Михайло Гончар — експерт із питань енергетики, представник громадської організації «Номос. Стратегія- 1»; Алла Єрьоменко — шеф відділу екологічної безпеки тижневика «Дзеркало тижня»; Тарас Михальнюк — співробітник регіонального офісу фонду ім. Фрідріха Еберта; Юрій Щербак — автор цих заміток.

Зустрічі й відвертий діалог із представниками політичних, громадських та наукових кіл Німеччини, з членами бундестагу та співробітниками міністерства закордонних справ ФРН відзначалися високим рівнем відвертості й дали змогу краще пізнати німецький погляд на події «газової війни»-2009, а також стали доброю нагодою якомога докладніше донести до берлінських колег точку зору українського експертного середовища на загрозливу ситуацію, що склалася у сфері енергетичної безпеки. Не залишилися без уваги й питання безпекової ситуації в Європі, Німеччині та Україні, глобальної фінансово-економічної кризи та перспектив її подолання.

1. «ГАЗОВА ВІЙНА»: ХТО ПЕРЕМІГ?

Німецькі колеги (Рольф Гемпельманн, член бундестагу, голова робочої групи з енергетики парламентської фракції Соціал-демократичної партії Німеччини, Барбель Кофлер — член бундестагу від СДПН, голова міжпарламентської групи Німеччина — Україна, Бертольд Лаймбах, експерт із питань енергетики Фонду ім. Фрідріха Еберта, Ахім Пост, заступник голови виконкому СДПН, Олександр Рар, відомий політолог, директор німецької Ради з міжнародних відносин та інші представники think-tanks Берліна) з німецькою чіткістю недвозначно змалювали погляд суспільства ФРН на події січня 2009 року:

— «газова війна» викликала в Німеччині «дуже серйозне роздратування» діями Росії та України, які, на думку переважної частини суспільства, однаковою мірою винні у тому, що сталося: причиною атаки «генерала Мороза» проти європейських країн стали непрозорі оборудки між Росією та Україною у газовій сфері. Ці країни підірвали свій імідж бездоганних партнерів — постачальників і транзитерів газу;

— серед країн-членів ЄС так само спостерігалася єдність у негативному ставленні до Росії й України. У ЗМІ не знайшлося місця для висловлення проросійських чи проукраїнських поглядів, натомість домінували негативістські настрої щодо обох країн. Громадська думка сформувалася спонтанно й швидко: звичайні громадяни не бажали розбиратися в хитросплетіннях конфлікту й визначати — хто правий, а хто винний у причинах і наслідках «газової війни»;

— Разом із тим, берлінські учасники діалогу вважають, що Росія підготувалася до конфлікту набагато краще, ніж Україна: пропагандистська атака Росії в перші дні «газової війни» була системною, добре скоординованою акцією із залученням ЗМІ, бізнесових кіл, дипломатів та спецслужб; щоправда, інформаційна війна не принесла великих користей Москві, бо після російсько-грузинського конфлікту в Європі переважає скептичне, якщо не вороже ставлення до російських звинувачень на адресу сусідів;

— згодом, під впливом українських роз’яснень, ставлення до України трохи змінилося на краще, хоча глибоке недовір’я залишилося; події січня 2009 року лише зміцнили волю керівництва ФРН за будь-яку ціну побудувати газогін «Північний потік» із Росії через Балтійське море безпосередньо до Німеччини, незважаючи на протести Польщі, Швеції, країн Балтії.

Наші співрозмовники підкреслювали, що більшість населення ФРН виступає за прокладання «Північного потоку». Керівництво СДПН також усіляко підтримує цей проект. Це — єдина перемога Росії в «газовій війні».

Усі інші спроби виставити Україну в очах Європи винною в усіх газових негараздах, перетворити нашу державу на «хлопчика для биття» й спрямувати священний європейський гнів проти Києва зазнали поразки.

Програла насамперед Росія, яка підтвердила свою здатність застосовувати «зброю газового ураження» проти окремих країн у своїх геополітичних цілях. Під час газової блокади України й Європи РФ зазнала величезних економічних збитків — до двох млрд. доларів — і підтвердила свою репутацію непередбачуваного партнера. На жаль, програла й Україна, яку, разом із Росією, громадська думка Німеччини асоціювала з колишньою грізною тінню радянської імперії: деяким досвідченим бундесобивателям згадалася навіть радянська блокада Берліна 1949 року. Відкат України з позицій кандидата у члени НАТО і ЄС до ролі міфологічного учасника неіснуючого «Східного блоку» — чи це не очевидна іміджева й геополітична поразка нашої держави?

Аргументи українських учасників дискусій були вислухані дуже уважно, бо носили об’єктивний і зважений характер, були позбавлені досить частого для українців романтичного самовихваляння й безкритичного ставлення до очевидних помилок. На переконання членів української делегації, незважаючи на корупційні зв’язки між російськими й українськими учасниками газових оборудок, «газову війну» 2009 року свідомо спровокувала Москва, виходячи як із геополітичних, так і суто практичних міркувань.

У діях Газпрому (читай — Кремля) наявне було бажання покарати Україну за її незалежний зовнішньополітичний курс (бажання стати членами НАТО, ЄС), демократичний розвиток (свобода слова, політичний плюралізм); також для Москви важливо було зафіксувати якомога вищу ціну на газ (урок для європейських споживачів) і зміцнити Німеччину в бажанні побудувати ГТС «Північний потік».

Не останньою причиною конфлікту є бажання Москви взяти під свій контроль газотранспортну систему України та підземні газосховища, які становлять стратегічну національну цінність для нашої держави. Перехід української ГТС під російський контроль може призвести в майбутньому до окупації зони газопроводу військовими формуваннями «Газпрому» під приводом захисту енергетичної артерії від диверсій і саботажу.

Велику увагу німецьких колег привернув «Меморандум М. Гончара» — перекладений німецькою мовою документ щодо глибинних причин і мотивів безпрецедентної в світовій історії газової промисловості події — масштабного відключення постачань газу. Серед основних причин цієї події — ресурсний дефіцит «Газпрому» на піку споживання газу 1-20 січня 2009 р. Сумарний дефіцит «недопоставленого» газу в Україну і країни ЄС становив приблизно 8,1 млрд. куб. м (це — обсяги річного експорту газу до п’яти країн — Болгарії, Греції, Сербії, Боснії та Хорватії), що пов’язаний був із закриттям 100 російських скважин. «Газпром» замаскував цей дефіцит під «проблему транзиту газу через Україну». М. Гончар вказує також на білякритичний фінансовий стан «Газпрому», обумовлений падінням цін на газовому ринку країн ЄС.

Хочеться вірити, що аргументи українських експертів не залишаться непоміченими і сприятимуть кращому розумінню політичними й науковими колами Німеччини «газової поведінки» Росії та України. Бо, як гірко-іронічно зауважив один із експертів: «Я оптиміст. Переконаний, що «газові війни» Москви й Києва триватимуть і далі».

2. ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ — ПРИКЛАД ДЛЯ УКРАЇНИ

«Газові війни» між Росією та її сусідами, в які втягнуто країни ЄС, є лише початком небезпечного тренду ХХІ століття — доби ресурсних війн за енергетичні джерела, воду, землю, мінеральні поклади. У передмові до видання «Європейська енергетична політика: баланс національних інтересів та потреба політичних змін», одним із авторів якого був наш співрозмовник Бертольд Лаймбах, віце-канцлер ФРН, лідер СДПН, федеральний міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр (один із імовірних кандидатів на посаду канцлера Німеччини) написав: «Для ХХІ століття мир і глобальна безпека, так само як і кліматична безпека, будуть у складний спосіб пов’язані з енергетичною безпекою. Отже, зовнішня енергетична політика є центральним питанням закордонної політики Німеччини».

На думку авторів документа, енергетична політика повинна базуватися на трьох цілях — так званому магічному трикутнику: безпеці енергетичного постачання, економічній ефективності та збереженні навколишнього середовища. Німеччина як найбільша економіка в ЄС є потужним споживачем джерел енергії, серед яких 36% становить нафта, 24 — вугілля, 23 — природний газ, 13 — ядерна енергетика, а відновлювальні джерела становлять 5,5 %. Залежність Німеччини від постачань газу, особливо російського, автори вважають небезпечним. Росія є найбільшим постачальником нафти до Німеччини (34%) та газу (41 % німецького імпорту).

Енергетична стратегія Німеччини будується на кількох фундаментальних підходах, які мають прецедентне значення й для України:

— скорочення загального споживання енергії завдяки суворому режиму економії та заходам енергоефективності. Вражаючим прикладом ефективності такої політики є те, що споживання енергії в ФРН не збільшилося з 1990-х років, хоча за цей період спостерігалося економічне зростання на 30%;

— Німеччина проголосила курс на скорочення долі атомної енергії в загальному енергетичному балансі — з 26% 2005 року до 4% в 2020 році — з подальшим виведенням усіх німецьких АЕС із експлуатації;

— починаючи з 2000 року Німеччина всіляко підтримує політику збільшення ролі відновлюваних джерел енергії (гідроенергетика, вітрові, сонячні джерела та біомаса): якщо 2010 року відновлювані джерела становитимуть 12,5 % в енергетичному балансі Німеччини, то 2020 року їх питома вага збільшиться до 30%;

— Німеччина є одним із піонерів у сфері боротьби з кліматичними змінами. Серед країн ОЄСР Німеччина продемонструвала найбільше скорочення викидів «тепличних» газів, зменшивши їх емісію на 19% у період між 1990 — 2005 роками;

— існує міцний консенсус між населенням і політичною елітою ФРН щодо необхідності попередження кліматичних змін та зміцнення енергетичної безпеки. Німеччина є локомотивом спільної європейської політики щодо змін клімату, а також виступає за зменшення залежності від російського газу, постачання якого сьогодні становлять понад 60% імпорту в Європу.

Звідси — інтерес ФРН до проекту «Набукко», який дав би Німеччині та іншим країнам Європи доступ до покладів природного газу в південно-каспійському регіоні, оминаючи Росію.

Німецька стратегія, що послідовно втілюється урядами СДПН та «Великої коаліції» (хоча існують деякі сумніви щодо волі німецьких капітанів великого бізнесу і промисловості цілковито відмовитись від ядерної енергетики), є майже повною протилежністю відповідної української стратегії до 2030 р., побудованої на бездумному, небезпечному, з погляду національної безпеки, розширенні й будівництві нових АЕС, при ігноруванні відновлювальних джерел енергії.

У зародковому стані перебуває сьогодні в Україні розвиток відновлювальних джерел енергії: так, якщо Німеччина посідає перше місце в світі та Європі з виробництва вітроенергії (22247 мгв.), то Україна займає 30-е місце в Європі (працює сім промислових вітроелектростанцій потужністю 87 мгв!).

Між тим, в Україні є високий науковий і технологічний потенціал для забезпечення 50% частки відновлювальних джерел від загального споживання енергоресурсів до 2030 р. І це не фантазії окремих мрійників, а тверезі розрахунки вчених Інституту відновлювальної енергетики НАН України.

Зустрічі в Берліні показали, що існують можливості до розширення українсько-німецької співпраці в стратегічних напрямах розвитку енергетики. Потрібна лише політична воля українського керівництва.

3. ГЛОБАЛЬНА КРИЗА І УКРАЇНСЬКА БЕЗПЕКА

Спроби українських експертів, зокрема Г. Перепелиці, переконати німецьких колег у необхідності вступу України до НАТО, з огляду на небезпечну «сіру зону безпеки», в якій опинилася наша держава, натикалися на тверде, хоча й ввічливе «Nein». Найбільш чітко сформулював положення німецької безпекової доктрини Олександр Рар, до порад якого уважно прислухається уряд ФРН:

— Ми хочемо будувати європейську безпеку разом із Росією, — заявив він. — В жодному разі ми не підемо проти Росії. В цьому контексті ми не підтримуємо (принаймні сьогодні) членство України в НАТО, оскільки це сприймається в Німеччині як фактор антиросійської спрямованості.

Як сказав один німецький аналітик, «ми не здригаємось при слові Росія». Наші співбесідники підкреслювали, що Німеччина має довгострокові спільні економічні інтереси з Росією і енергетика (постачання з Росії газу і нафти) відіграє тут центральну роль. Згаданий вже А. Рар був категоричний, стверджуючи, що не існує жодних підстав для війни Росії з Україною, незважаючи на погрози окремих російських політиків. «Ви — не маленька країна, як Естонія, — підкреслив він. — П’ятдесят процентів ваших зв’язків (економічних, політичних, родинних, культурних) зав’язано на Росію. Треба врахувати, що Росія хоче увійти до загальної системи європейської безпеки, але вони (РФ) не хочуть існування НАТО. Альянс їм не подобається — і з цим треба рахуватися». На думку А. Рара, перше (Польща, Чехія, Угорщина) і друге розширення НАТО (Румунія, Болгарія) не були спрямовані проти Росії. Третє розширення (Україна, Грузія) — проти Росії.

Разом із тим, усі наші співбесідники на різних рівнях влади приватно погоджувались, що Росія — недемократична, авторитарна країна, і що європейська безпека не може існувати без потужного воєнного компонента НАТО (Альянс — як hard power), європейська система політичної безпеки — як soft power.

Здивував антипольський погляд одного з німецьких аналітиків, який твердив, що Польща підтримує модель НАТО часів «холодної війни» для використання Альянсу проти Росії. Це — очевидний російський пропагандистський стереотип антипольської, антиукраїнської, антигрузинської спрямованості з метою руйнування Північно-Атлантичного оборонного союзу, витиснення США з європейського континенту, внесення розколу між групою «нових» і «старих» членів НАТО.

Під час Берлінського діалогу звучали постійні заклики до України «помиритися» з Росією, зняти з порядку денного вступ до НАТО (незважаючи на рішення бухарестського самміту щодо права України на членство в Альянсі), вибудовувати партнерські відносини з РФ. Ніхто з українських експертів не заперечував такої світлої перспективи, але на наше запитання: що нам робити, якщо сама Росія, 65% населення якої вважають Україну недружньою країною, не хоче вибудовувати рівноправні партнерські відносини з Україною? — ми не почули відповіді.

Під час поїздки до Берліна ми почули на свою адресу багато неприємних речей — починаючи з можливого дефолту української держави й закінчуючи жорсткими оцінками — фарсової внутрішньо-політичної сімейної сварки з биттям посуду у вищих ешелонах влади. Нам доводилося мовчки вислуховувати ці, здебільшого, справедливі закиди. Німеччина, як ніколи раніше, перебуваючи під могутнім енергетично-силовим впливом Росії, живучи під тиском задавненого «сталінградського синдрому», втрачає Україну з поля зору своїх радарів, зважаючи на нашу хронічно кризову державу, як на європейське Гуляй-поле, зону імперських інтересів Росії. Це, на моє, і не лише моє, глибоке переконання, короткозора політика суспільства процвітаючих бундеспенсіонерів, які хочуть жити в теплі, пити холодне пиво й не перейматися геополітичними змаганнями ХХІ століття. За деякими, найбільш похмурими прогнозами, Німеччина може взагалі втратити будь-який інтерес до України, з якою ФРН не пов’язують економічні проекти стратегічного значення (для порівняння: товарообіг Німеччини з Росією становить 56 млрд. доларів, з Україною — приблизно 10 млрд. доларів).

Світова фінансова криза здатна перекреслити всі геополітичні сценарії, внести серйозні корективи до ситуації в Німеччині, Україні, Росії. До честі уряду ФРН, він почав активно протистояти кризі з жовтня 2008 року, коли солодкоголосі українські Орфеї запевняли громадян у тому, що кризи немає і вона не становить загрози. Між тим, уряд Німеччини, зваживши на погані прогнози економічного розвитку (зменшення ВВП на 2,25% у 2009 р.), прийняв низку заходів щодо стабілізації ситуації на фінансовому ринку (створення стабфонду у сумі 480 млрд. євро, розробка пакту заради зайнятості та стабільності з наданням 50 млрд. євро на розвиток транспортної інфраструктури, будівництво й реконструкцію передусім освітніх закладів тощо).

Одним із найбільш оптимістичних гасел поточного моменту в Німеччині є «розглядай кризу як шанс», що передбачає підтримку тих галузей, які дозволять ФРН вийти сильнішою і більш конкурентоспроможною — особливо тих компаній, які в майбутньому зможуть конкурувати на світових ринках. Серйозна підтримка надається інвестиціям в освіту й науку — тобто напрямам, спрямованим у майбутнє.

Криза стала впливовим учасником виборчого процесу в Німеччині: провідні політичні партії почали битву за голоси виборців, намагаючись довести свою непричетність до кризи.

Як повідомив провідний діяч СДПН Ахім Пост, незважаючи на участь соціал-демократів у «великій коаліції», партія приготувала для виборців гостре запитання: «Чи ви бажаєте й надалі мати уряд, який створив цю кризу?» На моє зауваження — чи відокремить виборець від коаліції (єдиного уряду СДПН і ХДС/ХСС) саме соціал-демократів, пан Пост відповів: «Наш електорат не дурний і знає, хто і що робить». Вибори у вересні 2009 року (вірніше — 19 виборів) — їх ще називають «виборами історичного масштабу» — можуть багато чого змінити в Німеччині і, насамперед, — виявити втрату голосів і довіри для учасників «великої коаліції». Вважається, що «вільні демократи», які не беруть участь у коаліції, наберуть понад 16% голосів і зможуть створити правлячу коаліцію — чи з СДПН і «зеленими» (так званий «світлофор»: червоні, жовті, зелені) чи з ХДС/ХСС. Участь СДПН у майбутньому уряді Німеччини посилить позиції промосковського лобі у Берліні — згадати хоча б відверто проросійську позицію пана Штайнмайєра, вірного послідовника службовця «Газпрому» Герхарда Шрьодера — колишнього канцлера Німеччини.

4. СПОГАДИ І СПОДІВАННЯ

...П’ятдесят років тому я, молодий студент Київського медінституту, вперше побував у Берліні. Хоча місто було поділене на окупаційні сектори, але його ще не розрубала навпіл потворна сіра споруда — Берлінська стіна — яка стала символом «холодної війни». Можна було підійти впритул до Бранденбурзьких воріт, а з вокзалу на Фрідріхштрассе підземка ходила у Західний Берлін, у кабачках якого любили увечері гуляти студенти НДР. Ми побували на руїнах рейхсканцелярії — останнього сховища Гітлера. Сьогодні Берлін змінився невпізнанно — навколо відновленого Рейхстагу, в якому розмістився Бундестаг, — розлогий простір зелених газонів, нічим не забудованих. На місці рейхсканцелярії — затишні житлові будинки, побудовані ще за часів НДР. Біля тротуару — інформаційна дошка з фотографією Гітлера та детальним планом підземних бункерів рейхсканцелярії. Саме тут, під багатометровим шаром землі й бетону, покінчив життя фюрер. Та хто сьогодні про це пам’ятає? Хто думає про минуле?

Німеччина, позбувшись комплексів історичної провини перед людством за злочини нацизму, стала процвітаючою демократичною державою, спрямованою в майбутнє. У багатьох аспектах ФРН є взірцем для України й українців. Незважаючи на могутню роль «російського фактора», Україна в жодному разі не повинна відвертатись від Німеччини, Українське керівництво, яке колись має таки позбутися шизофренічної роздвоєності, повинно розпочати серйозний діалог із Німеччиною у сфері енергетики, спільних проектів машинобудування, екології, соціальних питань, аграрного розвитку, охорони здоров’я — в усіх напрямах, які мають життєве значення для українського суспільства. Для цього треба очистити Україну від скверни корупції й рейдерства, надати німецькому бізнесу максимально можливі преференції, запропонувати великі спільні інвестиційні проекти: вже отримана Україною технічна допомога від Німеччини в сумі 50 млн. євро є непоганим заділом для початку широкомасштабного співробітництва, яке сприятиме подоланню наслідків кризи.

Поїздка до Берліна показала, що з німцями можна і треба розмовляти, незважаючи на всі неприємні й жорсткі речі, які доводиться чути українцям. Як нація раціоналістична і тверезомисляча, німці здатні уважно вислуховувати аргументи іншої сторони і, навіть не погоджуючись із позицією опонентів, вони вміють враховувати нову, невідому інформацію.

У свою чергу, зовнішня політика України повинна базуватися не на примарних гіпотезах та «пупоцентричних» українських ілюзіях, а на реалістичній оцінці складної, мінливої дійсності, на визначенні кількох базових орієнтирів, кількох архіважливих пріоритетів.

Німеччина, без сумніву, повинна стати одним із таких першорядних пріоритетів.

P.S. Автор від імені групи українських експертів висловлює подяку Стефану Хроботу, керівнику регіонального представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі, керівництву штаб-квартири фонду в Берліні за досконалу організацію візиту і високий рівень зустрічей у столиці Німеччини.